Записки Білого Пташка

Жінка сидить на стільці, обхопивши коліна руками. Я не цікавлюся чужими снами, якщо мене туди не пускають. Стою собі на краю тарілки, переступаючи з лапки на лапку, бо зимно.

«Ти змерз? — питає жінка. — Я запалю газ». Але не рухається.

«Ні, краще піду спати. Треба рано вставати. А ти сідай на батарею».

Вона стелить на батарею вовняну хустку, садовить мене на неї. Гасне світло, двері зачиняються. Доки вона вважатиме, що я їй належу, доти її життя буде пеклом.

Доти вона з тремтінням у ногах виходитиме з дому.

Доти носитиме каміння, пісок, цеглу, до крові обдираючи руки, допомагаючи будувати Вавилонську вежу, яка приречена на зруйнування.

Доти вона не знайде сили опиратися блуду, який їй глибоко огидний.

Доти їй видаватиметься неможливим потрапити в сад, який вона колись доглядала.

Доти буде боятись, боятись, боятись, що хтось поранить її у саме серце.

Доти вона гадатиме, що між обома світами існує смерть.

Доти вона боятиметься смерті.

Доти вона бажатиме смерті.

Хвилина — від слова «хвилювати», а минута — від слова «минути» чи «минати», тобто «те, що минає». Те, що хвилює, те минає. У моєму житті Білого Пташка були добрі і злі минути. Колись я опікувався одним старим, який доживав віку в божевільні. Він вельми тішився, коли йому вдавалось знайти кольорове скельце. Мав цілу коробку тих скелець: зелених, синіх, червоних. Дивився крізь них і, бувало, казав: «Сьогодні світ червоний, або зелений, або синій…» І кожен цей світ йому подобався. І тих світів було багато вдень, а вночі — лиш один, чорний. Старий був все життя несповна розуму, але коли він дивився через ті скельця, то видавався наймудрішим серед людей.

Життя Білого Пташка — нелегке, але він ніколи не покидає тих, кого супроводжує, аж до їхньої смерті. І це життя складається не з годин (від слова «годити, догоджати»), не з часин (від слова «чатувати»), а з минут, коли він минає небо і землю. Поясню, що означає минати небо і землю. Коли людина минає небо, вона занапащає душу, а коли землю — тіло. І це, і те невгодно Тому, хто нас створив. Але я кажу людям: не карайтеся. Це все минути вашого життя, вони минають. Попросіть прощення, і вас побачать, вас пробачать. І продовжуйте жити. Але людині це не допомагає, бо Всевишній мовчить, тільки Диявол меле без упину лукавим язиком, і небо йде повз нещасного, і він жалібно дивиться йому вслід. Це і є минути. Любов покидає тебе, дружба покидає тебе, ти покинутий. Тільки Білий Пташок і Бог не залишають тебе. Це і є минути злих.

Ну, а минути добрих, коли земля йде повз них. Коли перед смертю покидають жаль і біль. Коли після нещасть настають легкі минути і ви кажете собі: сонце заблисло, доля посміхнулась. Як я тішуся тоді, хоч знаю: це ненадовго, бо минути минуть. Я ж не змінюю нічого. Щебечу, буджу від поганих снів, втішаю… Нічим особливим похвалитись не можу, однак іноді мені вдається когось переконати, що між світами немає смерті, згасання, є лише Велика Минута, яку я можу їм відкрити. Часу для мене не існує, а от людині важко зрозуміти, що минути — це і є вічність.

Якось я мав бесіду з одним паном. Він ішов напідпитку, розмахуючи руками, але до мене поставився досить приязно, бо таким людям завжди хочеться з кимось поговорити. Він спитав мене, чи сп’яніння є минута добра, а чи зла.

— Залежить від випадку, — відповів я. — Коли ви зараз спіткнетесь і впадете, це буде добра минута.

— Це ж зло!

— Так, але воно мине. Ви мали поганий день, бо вас образили. Тому й випили, щоб заглушити біль. То це буде зла минута.

— Е, нема такого зла, щоб на добре не вийшло!

Ця думка доводить, що люди таки розуміють діалектику минут. Я похвалив співбесідника за мудрість. Той аж розцвів.

— Знаєш, Пташку, я піду зараз спати і ніколи не буду носити цеглу.

І він так би й зробив, але, на жаль, у його хаті були двері і до нього міг зайти майстер з його жорстокими підлабузниками. Це мучило чоловіка усю ніч. Він прокидався і стогнав:

— Де ти, Пташку?

— Я тут, коло тебе, не бійся!

Ми забарикадували двері, але йому весь час снилося, що треба вилазити через вікно з шостого поверху, а немає мотузяної драбини. Уранці прокинувся з болем голови, покірно відсунув від дверей шафу і, тяжко зітхнувши, поволікся на роботу. Що я міг вдіяти? Ось він, маленька мурашка серед тисячі інших мурашок, зайнятих каторжною працею. А я літаю зверху, над велетенською Вежею, яка, згідно із первісним задумом, має поєднати небо і землю, але з’єднує механічно лише добрі й злі вчинки, перетворюючи їх у якусь антиречовину.

Біснувата у червоній куртці загородила двері автобуса, штовхає кожного, хто ненароком її торкнеться:

— Не чіпайте мене! Геть!

Люди притихли. Я пурхаю між ними, заглядаю у їхні здивовані й сумні очі. Сідаю біснуватій на плече і кажу:

— А ти вийди…

— Ловіть його! — кричить вона. — Тримайте!

Перш ніж я встигаю відлетіти, затискає мене в жмені. Я проникаю через її долоню. Вона, звісно, не відчуває болю, але бачить діру.

— О-о-о! — вихоплюється у неї крик жаху.

Тепер усі бачать діру в її долоні, бачать чудо. А я опиняюсь у підземеллі, де темно і вогко, немає жодного вікна, кубляться гади й стоноги. Вони жеруть червоне тепле м’ясо людських сердець. Тяжка задуха.

— Мамо! — чую голосок. — Де ти?

— Не бійся нічого!

Я вихоплюю маленьке дитяче серденько. Воно легше за пір’їнку. Куди ж мені з ним подітися, щоб на нього не впало ні краплі отруйного слизу?

— Хочеш, полетимо до чарівної країни?

— А я вернуся додому?

— Звісно. Коли захочеш.

Чи знаєш ти, дитино, як важко вибратися з підземелля? Навіть мені, Білому Пташкові?

…Горбок, долинка, стежечка. Усе притрушене торішнім листям. Котрась із стежечок веде до чарівної країни. Треба спочатку тричі пройти між двома зрослими корінням деревами. Не озиратись. Ось круглий камінець. Це — знак. Будемо шукати ще знаків, які вказують шлях до Чарівної країни.

Пам’ятай про це все життя, дитино. А тепер твоя зупинка. Можеш виходити. Чарівна країна вміщується і в горішку, і в маковому зернятку. Автобус жаху зникає, не лишаючи рубців на серці.

Антикіт п’є антимолоко. Ретельно вилизує мисочку, більше нема. Увечері прийде господиня, дасть ще. А тепер можна сісти на підвіконні й дивитись, як розбирають Вежу. Десь серед цих людей в однакових сірих халатах і його господиня. Цеглу складають на купи, вантажать і вивозять у той світ, де з неї будують Вежу.

До Білого Пташка антикотові немає діла. Він мружить жовті очі, його вуса досі пахнуть молоком. Я сиджу на настінному годиннику, стрілки якого рухаються назад.

Це приємно, хоч лише віддзеркалення. Білому Пташкові не пасує заглиблюватись у метафізичні проблеми, хоч їх не бракує ні тут, ні там.

Колись я знав самітника, якому завдавав клопоту один камінь. Він ніяк не міг порушити його цілісність, і коли вогонь розколов камінь, то самітник так страждав, наче порушили його власну цілісність. Адже і в каменя є серце, хоч і кам’яне.

Коли я кимось опікуюся, то маю справу з багатьма істотами в одному тілі, між якими ніколи не буває злагоди. Літаю поміж них, і аж серце мліє від безконечних сварок. А ось у цьому антикотові немає більше котів. Він напівсонний, розслаблений, його душа чиста і світла. Навіть уві сні йому завжди вдається втекти від небезпеки. Я вже, здається, казав, що між світами немає смерті. Частка антисвіту присутня і в цьому світові, так, як у тілі людини присутні інші істоти.

Коли самотня жінка вертається з роботи додому, запалює газ, варить собі каву, а потім, скупана, зігріта, сідає перед телевізором, радіючи, що завтра може спати до полудня, то це і є антисвіт: стрілки рухаються у зворотному напрямку.

Спочатку телевізор вона бачить у двох вимірах, потім пірнає туди рибкою і її душа мандрує світами. Правда, тут існує страшна небезпека: зустріти у тих світах саму себе і загинути. Адже дзеркальна й абсолютна тотожності — це зовсім різні речі. Дзеркала брешуть. Я сам їх не люблю і рідко туди заглядаю, бо зсередини, оком душі, бачиш себе справжнішим. Я ніколи не пускаюся в мандри телевізором, щоб не потрапити до пастки. Зустріти себе самого — означає злитись в одну істоту і залишитись там назавжди без жодного права на переміщення.