Страница 16 из 75
А на ранок мені принесли ту страшну вість, що переломила мене надвоє…
Чоловік:
Якби я отут вмер, мене б не скоро знайшли. А це неприємно — застати в хаті смердючий труп. Хоч би вона зайшла по своє шмаття чи навіть він, бо я здурію в цій пустці. Повна ізоляція і безвихідь. Коли ми жили разом, вона іноді їздила на тиждень і більше. Підсвідомо я чекав її. Спокійний і врівноважений сидів над книжками, ходив на прогулянку. У мене нема ненависті. Те, що вона зробила, виглядає дрібним порівняно з тотальною самотністю, яка висушує мій мозок і нищить тіло. Довго я так не витримаю. Їхати до коханки немає сили. Я написав їй, щоб вона приїхала якогось вихідного дня, і кинув лист вчора. Написав такого листа, що вона відразу зрозуміє, як мені зле. Може, це не самотність, а нудьга? При самотності речі набувають чітких обрисів, перетворюються на символи, все довкола страждає разом з тобою. Але нудьга має невиразне байдуже лице; на неї гидко дивитись. Відвертаєшся — і бачиш знову таке ж невиразне лице. І так у кожному кутку. Навіть зважитись на якийсь вчинок нема сенсу, бо за ним визирне потворне лице нудьги.
Зі мною це траплялось, але я міг розповісти про це дружині, бо вона переживала таке саме чи не щодня, та мусила ховатись, бо я висловлював невдоволення. Вона боялась мене аж настільки, що одразу кинулась в обійми до зайшлого волоцюги, першого, який трапився і покликав її. За це зневажають. Я аж тепер зрозумів її всю… Треба втратити, щоб прозріти. Але клята нудьга гугнявить, що, навіть якби вона повернулася, ваше життя ішло б так само. І навіть на Місяці, і навіть в палаці нічого б не змінилось. Хай буде так, як є. То моя карма — не любити нікого, навіть себе.
Я, коли біль притупила нудьга, не дуже кваплюся перебиратись до міста. Скоро осінь, а восени Уріж схожий на рай. Бракує тільки єдинорогів, які блукали би по горі Ласки і пили воду з джерела. Але й за те спасибі.
Прокидаюсь іноді і думаю, чи я ще живий, а як живий, то де я і що зі мною. Щоб не бути мертвим, встаю, беру сигарети і виходжу надвір. Сідаю на лавці. Тепер я розумію, що вона сумнівалась у тому, в чому сумніваюсь я. Нічний холод пробуджує. Дещо чутно. Кричать сови, власне, не кричать, а співають. У них дуже гарні голоси. Гавкають собаки, перемовляються між собою. Вогник від цигарки помітний і може привабити якогось нічного блукальця, у якого скінчились сірники чи сигарети. Ми б побалакали, сидячи на лавці. Я сам міг би підійти до когось, але не бажаю цього робити. Сиджу в човні, який пливе темною річкою, і починаю усвідомлювати, що інакше не міг би прожити свого життя, не залишивши по собі жодної люблячої істоти.
Куди вийдеш звідси? Нудьга з’їла мене. Ні гори, ні квіти, ні трави, де ми любились, не допомогли мені. Нудьга не торкнулась лише пустелі, казарми, кімнати з позатиканими щілинами, де солдати курили травку (тільки тоді була між нами злагода). Щоночі когось били, щомісяця вбивали. Чорний пекельний час обпікав нутрощі, і місяць захлинався у солоній воді мертвого моря.
Схлипнула хвіртка. Хтось йде до мене. Я мимохіть простягую цигарку, але рука зависає в повітрі. Ага, ви не курите…
Жінка:
Я беру в руки гребінь і проводжу ним по волоссі. Пасмо за пасмом падає мені на коліна, біля корінців темне, а на кінчиках золотавого кольору. Ось уже нічого нема на голові. Зуби легко виймаються з рота. Я їх кладу на коліна, не викидаю, наче вони мені ще знадобляться. Шкіра злазить клаптями. Я здираю її наосліп. Це, певно, жахливе видовище: тіло без шкіри. Жаль такий великий, що я не можу навіть заплакати.
Прокинувшись, пересвідчуся, що все на місці, але довго не можу заспокоїтись.
Моряк каже:
— Ти чимось зажурена.
— Я боялась, що ти не повернешся.
(Неправда, я цього не боялась. Ті два дні, коли тебе не було, я думала зовсім інше. Мої думки знову звільнились, бо їм вистачило простору. Пізно жалкувати за втраченою порожнечею.)
— Ти надто перевтомила нерви. Давай кудись поїдемо?
— Добре.
(Це справді єдиний вихід. Як втікати, то вдвох.)
Ми домовилися поїхати через два дні. Я навіть не питала куди. Мені здавалось, що якогось дня я непомітно вивільню руку в натовпі і зникну назавжди.
…Коли ми пили каву, в сусідній кімнаті щось загримотіло. Ми здивовано перезирнулись. Мені стало якось не по собі, і я згадала камінь.
Моряк пішов подивитися.
— Ходи сюди, щось побачиш.
Портрет Емілії Бандрівської впав, розбилось скло.
— Як страшно, — мовила я.
…Напередодні від’їзду ми востаннє пішли на річку. Трава висохла й поруділа, а вода набрала осінньої синьої барви.
— Ходімо до того місця, де ми вперше зустрілись.
Літав пух з будяків. Вітер заганяв його у воду.
— Ми вернемось, коли все стане жовтим і червоним.
За річкою невеликий гурт пас худобу. Люди дивились на нас.
…На терасі хрупало скло з повбиваних шибок. Якби я йшла боса, то залишила б за собою криваві сліди.
— Дивися, двері відчинені. Ти ще не був всередині?
— Ні.
— Не лякайся, там усе таке знищене.
— Може, не варто?
— Там все одно гарно.
Я перша розчинила двері. Іржаві завіси заскрипіли. Зразу перед дверима лежав мій чоловік, давно мертвий, але в його розплющених очах відбились наші постаті, увесь розкішний урізький світ в його передосінньому надвечір’ї.
Моряк:
Я сказав:
— Може, зайдемо? Двері відчинені, а я ще не був всередині.
— Там усе понищене. Йди сам. Я почекаю.
Перемагаючи в собі якесь неприємне хвилювання, я переступив через поріг.
Господи! На брудному цементі лежав мертвий. Я знав його і ніколи не бажав йому смерті. Не було крові, але порвана одежа свідчила про боротьбу.
Я вийшов, зачинивши за собою двері.
Жінка стояла до мене спиною і дивилась на гори, за якими сідало сонце.
— Як гарно! — сказала вона, повертаючи до мене усміхнене просвітлене лице.
Записки Білого Пташка
Посеред зими, вогкого сірого ранку, ви побачите великий міський будинок, у якому навстіж розчинені вікна на першому поверсі. Що це може означати? Лише те, що господаря немає. Він вийшов через вікно, бо двері замкнені або замуровані. Негоже виходити через двері, коли маєш намір ніколи не повертатись. Зіщулившись, ви майнете до черги на автобус, трохи стривожені й засмучені, але й легкі від цілющого дотику нереальності.
З цього, власне, й слід почати розповідь: з відчинених вікон. На папері кольору божевілля і зради. Я писатиму не тільки про божевілля і зраду, але й про золоте сяйво весняного ранку, яке збудило мене сьогодні й швидко погасло, змінившись на білий день. І багато про що сподіваюсь написати, а тоді пущу ці жовті листки за чорною водою, щоб десь прибились до берега.
Наприкінці XX століття, осінивши себе механічно хрестом, пробурмотівши молитву, залишаєшся при цьому Божим дитям, бідна жінко. Тобі холодно, ти втомлена. Уважно перевіривши, чи наведений будильник, лягаєш у постіль, заплющуєш очі, щоб не бачити навіть уночі мерзоти запустіння, вбогості і злиднів власної душі. Шепочеш: «Господи, подай знак, що Ти пам’ятаєш мене! Бо, крім Тебе, у мене немає нікого на світі». Так не можна молитись: гріх.
Я хочу допомогти цій жінці, влітаю до її темного сну, але при брамі мене зупиняє сторож, закутаний в усе чорне, зблискує кривою шаблею, і відсвіт вогню, коло якого він гріється, забарвлює лезо червоним. Я знову повертаюсь до її згорнутого в клубочок тіла, з обличчям, втопленим у подушку, і починаю дзьобом стукати в узголів’ї: стук-стук-стук… Щоб вона прокинулась. Жінка не прокидається довго. Сон мордує її, висотує усі сили. Я вже втрачаю надію, коли вона раптом здригається і каже: «Боже, що зі мною?» Зіскакує з ліжка, біжить на кухню, запалює світло. Знадвору чуються приглушені голоси, брязкіт металу об камінь, шурхотіння піску і бридке хлюпання розчину. Хто не має змоги працювати вдень, той працює уночі. Жінка обережно виглядає крізь щілинку між шторами. Ніхто, окрім майстра, не знає, що вона своє відпрацювала ще вдень, промерзла до кісток і має право відпочивати до ранку. Ще завтра, а тоді два вихідні дні, субота й неділя, коли люди не працюють, а ходять по гостинах, перуть чи сплять, як вона, і так доти, доки не стануть немічними, доки не закінчиться Будова.