Записки Білого Пташка

Цей ліс я колись посадив, приносячи в дзьобику насінинки, і оточив його ріками, як Господь Бог — Едем. Ніхто про це не знає, однак мої друзі переповідають леґенду, згідно з якою їхній ліс постав з кількох насінин, які приніс Великий Білий Птах. Перший ліс загинув, бо ніколи не відпочивав, а лише ріс. Тоді Білий Птах посадив ще один ліс, давши йому час для сну — зиму. Сонцеві це не сподобалось, і тепер воно віддаляється від лісу взимку, через що і холодно.

Певна річ, мене не вважають Творцем. Я для цього надто маленький. А моя білість — лише ознака індивідуальності, яку мені вибачають не знати чому.

Коли груша вкривається біло-рожевим цвітом і всі довкола починають співати, я теж співаю, переповнений силою почуттів. Птахи паруються. Знову настає тиша. Мої друзі наче забувають про мене. А я не чую себе справжнім птахом, не маючи пари. Не знаю, чи жінка я, чи чоловік. Стаю легким, і при місячному світлі моє тіло просвічується наскрізь. Час вертатись.

Утопіє, зіткана з ілюзій, що мені до тебе? Що мені до тебе, сіра антиутопіє, хай навіть верхівка твоя буде зі щирого золота? Я можу повернутись до тебе спиною, можу заплющити очі, і ти зникнеш. Вартісне лише те, що не зникає зовсім. Наприклад, дух, інакше кажучи, свідомість. Довкола Вежі я помічаю тільки чорну і сіру ауру, пекельне клубочіння здіймається вгору чи стелиться долі. Я бачу це очима своєї душі: сірість і чорноту, і це моя покута від Тебе, Боже. А їхнє життя в Антиутопії — де їхня покута, тяжке випробування, якому можна тільки поспівчувати. Позад мене тремтить синій вогник газової плити, який забула погасити господиня, а може, залишила навмисно, щоб повернутись увечері до теплої хати. Вона ще не знає про моє повернення і її чекає приємна несподіванка.

Я лише Білий Пташок, сили мої малі, але можу бодай дещицю зробити супроти темних хмар свідомості. При такому скупченні людей це дуже ризиковано, але я трохи перепочив.

…Скеровую промінь-лезо не в саму гущу, бо так можна й не повернутись, а в сірий туман, щоб розрідити його. Чую глухе шипіння, в якому можна почути слова невдоволення, навіть обурення, а потім благання, аж доки туман не розсіюється. Тепер ця світлина допомагатиме боротись з густішим туманом, шукатиме в ньому слабкі місця. Найважливіше — роз’єднати свідомості. Чисті прозорі душі рідко поєднуються. Вони надто обережні, щоб мучитися в земному шлюбі. Натомість лихе чіпляється за лихе, як реп’ях до реп’яха. Ці чортові гачки — страх. Світлина послаблює їх, тоді я відсікаю гачки. Щілини, крізь які пробивається світло, поволі розширюються. Треба кожен клаптик пітьми обхопити світлом і тиснути на нього, доки він не перетвориться у макове зерня. Рідко вдається визволити бодай три свідомості за один раз, та й дія світла нетривка. У кращому випадку вони перейдуть у прозору сріблясту сутінь.

На свідомість самотньої людини діяти легше, безпечніше. Вона не має багато пазурів, окрім тих, якими чіпляються за затишок, антисвіт. Але надії на повне видужання мало, та й неможливо людині з плоті і крові уподібнитись Білому Пташкові.

Допомагаючи іншим, я допомагаю собі, але дух сумніву для мене те ж, що для людей — дух страху. Слабкий — боїться, сильний — вагається.

…Жінка знайшла мене заціпенілого на підвіконні й заголосила:

— Пташку, мій Білий Пташку, що з тобою? Чому ти такий зимний? Чому твої лапки геть попечені? Боже, що мені робити?! Що зробити, аби тобі допомогти?!

Її сльози капали на мене. Я лежав у неї на долоні, і пір’ячко, витримавши неймовірне напруження, було збурене, але все ж біле. Якби я кинув виклик чорноті, то згорів би.

— Нічого страшного, — сказав я, але за голосінням жінка мене не почула.

— Ти хотів погрітися, бідненький? Хіба можна пташкам наближатися до вогню? Ти ж міг згоріти!

Вона цілує мене, руки шорсткі й не дуже чисті. Я зігріваюсь поволі, відновлюю сили.

Жінка знаходить коробку з-під печива, встеляє її ватою, кладе мене в це гніздечко.

— Ось тепер тобі буде м’яко й тепленько. Заснеш і прокинешся здоровим.

Лягаючи, вона кладе мою постіль коло себе, на журнальний столик. Я чую, як вона тремтить від холоду. Ми замерзли, витративши енергію, і найліпше здобути її уві сні. Ми зараз схожі, людина й Білий Пташок, полишені самі на себе, самотні, спираємось лише на чуття серця.

— Тобі боляче, мій Пташку? — питає напівсонна жінка. — Ти будеш жити, правда? Мусиш потерпіти. Я змазала тобі ніжки олією, щоб загоїлись. Терпи. Будемо разом терпіти.

І викликає цими словами у мене посмішку. Я не відчуваю фізичного болю. І не знаю, що таке терпіти.

Як дивно, думає жінка, коли дивишся з вікна на Вежу спросоння, рано-вранці. А ще дивніше бачити сірі стіни, обгорнуті туманом присмерку. Хтось сказав, що сутінки — це тріщина між світами. Здається, Карлос Кастанеда. Але я бачу лише тріщину в стіні. Можливо, вона була й раніше.

Падає рідкий лапатий сніг, не торкаючись землі, зникає. Цей проміжок між землею і снігом — теж тріщина. Так, певно, мусить бути. У грандіозному задумі передбачено навіть тріщину в стінах Вежі. Я не маю права сумніватись у її доцільності. Досконала будова — неможлива, бо це смерть. Здалеку тріщина видається вузькою. Моя рука, напевно, пролізла б у неї. Я не інженер, не майстер і не зобов’язана помічати тріщини. Кожне моє зауваження розцінять як замах, хоч, носячи цеглу, розчин, сіючи пісок, ми розмовляємо не лише про гроші, їжу, квартири, а й про Вежу. Кепкуємо з її форми, зі своєї роботи, мозолів, загублених рукавиць. Але у кожного з нас глибоко в душі панує шана до того, чого ніхто не здатний збагнути, — шана до Абсурду Вежі. Кожна матеріальна річ — багатозначна, таємнича, містить у собі безліч просторових варіантів. Звідси й виникає культ речі. Ми переживаємо Ренесанс, ранню весну його, і хоча Вежа росте догори, насправді вона відвернена від зірок, вростаючи вглиб, і підмурівок її — Ми, антиподи, Білий Пташку, що обпалив собі крильця. Скажеш, що повторюю чужі думки? Звісно, повторюю, бо мої надто недолугі, як не боляче це усвідомлювати. Але ж я не повторюю ті, які мені не подобаються. Уяви собі, Білий Пташку, сьогодні, посеред роботи, ми відчули раптом якусь дивовижну полегкість: зникли холод, біль, втома. І кожен глянув один одному в очі. Посмішки тремтіли на губах, ми ледь не заспівали. Мовчали. У кожної людини бувають такі хвилини, але вони минають.

І ось я, легка й радісна, повернулася сюди і побачила тебе, ледь живого, холодного, обпаленого. Якщо у цьому світі десь виникає добро, то в іншому — зло. Але добра ніколи не буває забагато.

Ерос помер. Музи померли. Посивілий Нарцис заглядає у ставок, майже вщерть заповнений ряскою. Коли зникне і це маленьке дзеркало — помре й Нарцис. Залишиться — Вежа. Вона повільно поглинає кохання, творчість, самопізнання. Їхні трупи замуровані у Вежі, і крізь стіни просочується запає засушених троянд. Люди не помічають, що жертвують задля Вежі усім, обмежуючи себе до неможливості. «О, — скажуть вони, — ми ж маємо Ілюзію, Велику Прекрасну Ілюзію, і коли Вежа збудується, все зміниться і настане наше Воскресіння. Ми будемо такими, як є, а ти, Білий Пташку, рятуй нас від поганих снів».

Що лишається робити зневіреному Білому Пташкові? Я покидаю людей з їхньою Вежею. Я не здатний носити на гору каміння.

У крижаному холоді Сьомого неба, де не існує іншого світла, крім Твого, я не почуваю спокою. Мій розтривожений дух блукає, плачучи, кличе Тебе. Земній істоті не збагнути цієї солодкої туги, яку викликає близькість Всевишнього. Для того треба просіятись крізь небеса і постати в Сьомому небі з останнім питанням, останнім бажанням.

Жалюгідний, з мокрим, брудним пір’ям, тремтячий, я літаю у Твоєму світлі, кличу Тебе, сповнений туги і каяття. Так довго, ніби Тебе не існує.