Страница 11 из 75
Жлобські слова, але на кращі я не спромігся. Хай подумає над ними.
Він би кинувся на мене з ножем, бо побілів і встав. Тоді я вийшов.
Дощику, дощику, лий так, щоб цей клятий світ затопило.
Жінка:
Я прокинулась: було уже темно. Намагалась не ворушитись, щоб не збудити чоловіка, який спав поруч. Ковдра сповзла, і я змерзла: от від чого я прокинулась. Я натягнула її на себе і торкнулась чогось колючого. Хто це, Боже? Холодний піт миттю вкрив усе тіло. Невже знову? Оте шорстке й колюче занурилось мені між груди, рука ковзнула по животі. Тільки тоді я зрозуміла, що зі мною робиться, і, перемагаючи страх, погладила голову Моряка.
Потім, коли ми обоє заспокоїлись, я сказала:
— Чому твоя борода така колюча?
— Хіба тобі неприємно?
— Ні, коли я згадую, що вона твоя. А коли вночі її намацую, мені здається, що то хтось чужий.
— Я думав, ти позбулась своїх нічних страхів.
— Свідомо так, але вони перебрались кудись глибше.
— Нічим не можу тобі допомогти, хіба що зголю бороду.
— Не треба, вона тобі пасує.
Моряк зітхнув:
— Не падав би дощ, ми б пішли кудись блукати. Як же ми будемо жити, любонько моя? Все здійснилось — ти моя, дім — мій, роботу я собі знайду.
— До чого це ти?
— Боюсь тебе втратити. Доки він тут, доти все може бути. Говорить ніби звичайні речі, але очі в нього божевільні. Не йди нікуди без мене!
— Боїшся, що він мене вб’є?
— Ні, але він почне тебе вмовляти, і таке інше. Ми з тобою живемо якийсь тиждень…
— Йому нікуди дітись.
— Мені теж було нікуди діватись, але я знайшов і тебе, й Уріж. Про мене, хай живе тут, але ж тобі важко!
— Шкода, що я не чула вашої розмови.
— А що з тобою, власне, було?
— Таке відчуття, що хтось зурочив. Дико боліла голова. Я аж потім здогадалась.
— Хто ж тебе міг зурочити?
— Коли ми йшли селом, на нас дивилося багато людей. І не один з них бажав нам лихого.
— Цікаво, що ми їм зробили?
Я посміхнулась у темряві.
— Ми порушили звичний хід урізького життя. Як витягнеш із стіни хоч одну цеглину, стіна може захитатися.
— Я цього не розумію, — сухо відказав Моряк. — Гадаю, стіна не завалиться від того, що ти покинула чоловіка. Розумію, що тобі неприємно, коли на нас витріщають очі, але з часом вони собі знайдуть інший об’єкт. Ти маєш ходити, як королева, і нікого не боятися.
— Я не боюсь цих людей, і нічого злого вони не вдіють… Не думай за мене…
— За кого ж мені думати? Я тільки за тебе думаю. Кажи мені все: коли тобі сумно, коли добре. Я хочу тебе пізнати всю, розумієш? Тоді ми справді станемо чоловіком і дружиною. І тоді я теж казатиму все. Тоді ми зможемо нічого одне одному не говорити, лише подумки…
…Я заснула спокійно, непомітно для себе. Мені приснилася моя хата, яка стояла у воді. «Вона плаче за тобою», — сказав хтось, і я побачила незнайомого чоловіка у барвистому лахмітті з очима, як жаринки. Але я не повірила. Схоже було на те, що, коли я копала на городі, викопала джерело, і воно заливає хату. «Попробуй воду», — сказав той чоловік і подав мені склянку. Вода була солона. «То морське джерело», — сказала я. «Я з’їм тебе, — заявив чоловік у барвистому лахмітті. — Бо я — опир. Я з’їм тебе, коли дожену. Тікай». І я побігла до церкви, але виявилось, що її немає, лише порожнє місце. «Певно, пішла під землю», — подумала я і побігла до панського дому, бо звідти можна вибігти на терасу, а з тераси зістрибнути вниз. Там є порожня і смердюча силосна яма. Опир не відчує запаху моєї крові.
На цьому сон обірвався. У вікно присвічувало сонце. Моряк спав, обхопивши руками подушку. Я вмилася і сіла записувати сон. Моряк застав мене за цим заняттям.
— Що ти робиш?
— Записую сон.
— А навіщо?
— Щоб витлумачити.
— Для чого?
— Ти читав Фрейда?
— Ні.
— Фрейд каже, що сни уособлюють наші бажання. Коли добре витлумачити сон, можна багато чого дізнатися про себе.
— Я своїх снів не пам’ятаю.
Після сніданку Моряк пішов до магазину, а я пробувала витлумачити той сон. Хата у воді, безперечно, означає моє тіло в лоні матері. Я хотіла туди повернутись, щоб знайти захист. Морське джерело — це несподівана з’ява Моряка, який здатний захистити мене. Чоловік у барвистому лахмітті — мій колишній чоловік. Барвисте лахміття вказує на наші труднощі, які ми колись прикрашали. Те, що він намагається мене з’їсти і вдає з себе опира, — цензурний варіант злягання. Він хоче викликати в мене страх, щоб вдовольнити своє бажання. Але страху я не відчувала. Отже, це щось не те.
Я відклала зошит убік і взялася варити обід. Мені прикро було сидіти в хаті, але я не мала сміливості вийти на люди. «Церква не існує для мене, бо я вчинила перелюбство», — продовжила я своє тлумачення.
Моряк вернувся з хлібом:
— Як бачиш, мене ніхто не розтерзав. Я тебе не посилаю в магазин, але, може, тобі схочеться щось купити.
— Та ні.
— Ну, як твоє тлумачення?
— Ще не скінчила. Книжка Фрейда лишилася там.
— Нам би слід забрати твої речі й книжки. Чи ти не квапишся?
— Я ще можу тобі набриднути.
— Чи ти передумаєш?
— Ми не будемо жити з ним під одним дахом.
— Вибач. Я тебе не відпущу. А як не втримаю, що станеться з тобою?
— Піду в поля й ліси, — відказала я. — Давай підемо по гриби. Це найкращі ліки від поганих думок.
…Відтепер я не ходила до лісу звичною дорогою: гостинцем через міст. Тепер ми спускались з вигона, що був за два кроки від хати, а тоді городами до річки. Там була дерев’яна кладка, через яку треба було йти дуже обережно. Далі за рікою починались знамениті лози. Вдень там було дуже привітно: сюрчали коники між звіробою й полину, а велетенські кущі лози нагадували якусь екзотичну місцину в Австралії. Парило, наче перед дощем. Моряк йшов трохи попереду, його чорна футболка кидала тінь на поруділу траву.
— Я думаю, — сказав він, стишивши ходу, — що, власне, тут нема ніякої таємниці.
— Чому?
— Таємниця буває тоді, коли її хочуть розгадати. А тут миряться з нею, варто спалити лози, зорати це місце — і весь шарм зникне. Тут легко вчинити і приховати вбивство. Схоже на те, що так воно і є. Бідний мій вуйко чекає смерті свого ворога, щоб звільнитись від страху. І не тільки чекає, а й бажає. Не годний змиритися з думкою, що йому не можна ходити вночі через лози. А проте, якби їх запалити, він би був невдоволений. Не мав би виправдання своєму безладно прожитому життю.
— Ти спалив би?
— Я не маю права мстити. Та й раз ти зі мною, мене не обходять ні лози, ні скарби, заховані в пивниці панського дому, ні пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Я хочу давати тобі радість і самому радіти. Поки що мені це не дуже вдається.
— Я опинилась у дуже складній ситуації.
— Треба подати на розлучення. Це б тебе трохи заспокоїло.
— Давай поки що не будемо про це говорити.
— Ні, то й ні. Ти несеш великий тягар, а я ніякого.
Який він добрий і розважливий, думала я. Ніколи не зустрічала такого чоловіка. Як чорний ангел смерті, він взяв мене за руку і повів, щоб полегшити мені перехід до іншого життя. Але може статися так, що він скаже: «Тобі ще рано. Вертайся». І я вернуся туди, де вже нічого мого не лишилось, бо минуло надто багато часу: день як століття. Як і Ріп ван Вінкль.
Не відходь від мене ні на крок. Дури мою голову, щоб я не думала про сумні речі. Прийде зима. Ми будемо сидіти в хаті і гріти руки коло печі, рано лягати і допізна любити одне одного. Якби не ти, я б зістарілась без любові й тепла, стала б опирицею.
Питаю якось:
— То ти знав мене раніше, у восьмому класі?
— Я стояв на мості і бачив тебе.
— Тоді міст ще не збудували. Міг би сказати правду.
— Хіба то неправда? Ти мала тоді кругле личко і більше веснянок, і не було тіней під очима. Ти виросла, любонько. І я виріс. Ми прожили разом багато років, більше, ніж ти зі своїм колишнім чоловіком.