Записки Білого Пташка

Ці слова — ніби хтось відніс мене в поле маків і залишив там до ранку. І в цьому нема нічого злого. Сон — це не смерть. Я ладна проспати усе життя.

Чоловік:

Серед ночі прокидаюся, і мені здається, що вона поруч. Самому невесело, хоч я завжди прагнув самотності. Дивно, що, втративши дружну, я відчужився і від коханки, не прагну шукати в неї захисту. Мабуть, я охолов до жінок. Адже й коханка може наставити роги. Я ж не блискуча партія: нічого не досяг у тридцять років. Тут би взяти себе в руки, але Уріж поховав мене, як у могилі. Друзі відійшли, і я звик до лінивого напівсонного животіння.

Поміркувавши трохи, я вирішив поїхати на кілька днів. Хай вона забере свої речі, зроблю їй таку послугу.

До Львова я приїхав перед обідом. Мав час до шостої. Пив каву, курив, ходив по книгарнях. Люди, розпарені й дратівливі, штовхались вулицею, над якою парував піт. Я був вільний від усього, перебував у якомусь ейфоричному стані. Хотілося сісти в електричку, як в юності, і мандрувати сам не знаю куди, а потім вийти десь навмання і зазнати всіляких пригод.

Але я вже не мав такого міцного здоров’я. Купив на базарі п’ять рожевих троянд і сів у маршрутне таксі. Двері відчинила худа жінка в окулярах. «Господиня у ванній», — пояснила вона, але пустила мене в кімнату. Жіночки, виявляється, гостилися. На столі була почата пляшка вина, під столом порожня. Коханка вийшла з ванної, стріпуючи мокрим волоссям.

— Вибач, що без попередження, — пробурмотів я.

— Я дуже рада, що ти приїхав!

«Слава Богу», — подумав я.

— Як здоров’я твоєї мами?

— Дякую, краще. Ось коліжанка до мене приїхала. Ти ніби схуд. Щось сталося?

— Я пішов від жінки.

Щоки її зарожевіли. Зраділа, подумав я.

— Це для мене несподіванка.

— Можна, я в тебе переночую?.. На кухні.

— Ти ще питаєш! Шкода, що не сама. Але в четвер…

— Я завтра поїду.

— Ні, я тебе не пущу! — патетично вигукнула вона і пригорнулася до мене розпареними грудьми. — Я скучила за тобою…

Я не вельми добре чувся у їхньому товаристві. Інша річ, якби коханка була сама, ми б не гаяли часу на балачки, а потім я виклав би усе, що мене мучить. Вона теж горіла нетерплячкою. Допили вино. Мій скорчений від кави й сигарет шлунок болісно прийняв наїдки, що були на столі, і повіки мої почали склеюватись. Мені постелили на кухні. Я солодко потягнувся на матраці. Жінки ще довго не спали, грюкали, аж невимитий посуд деренчав у мийці. Хтось приходив уночі, лоскотав мені шию хмільним подихом. Але я не бажав прокидатись і спав, доки мене не розбудив ранок. Вмившись, я заглянув до кімнати. Коліжанка солодко спала на дивані… Я згадав, що останнього разу віддав коханці свій ключ, і тепер якщо й вийду, то не зайду. Настрій у мене був паскудний. Не було б цієї кобіти, я б увімкнув магнітофон, валявся б на дивані, доки не прийде коханка. Але сидіти увесь день на кухні — бр-р!

Я знайшов рештки кави, зварив собі й похапцем випив, щоб не бути свідком пробудження коліжанки. А тоді пішов. Тинятися, як учора, по місті мені не хотілось, але треба було якось збавити час. Лишитись у місті я мусив, щоб вияснити стосунки хоч з однією жінкою. Та, друга, в Урожі, за один день збайдужіла до мене.

Я навіть не підозрював, що у неї є стільки жорстокості. Якраз найтерплячіші люди здатні на найстрашнішу руйнацію.

Деякий час я сидів на сонці, спостерігаючи за суєтним життям голубів та горобців. Чому б не піти на якусь виставку чи в кіно? Я вже не був закоханим, який лічить години до зустрічі, гасаючи, як пес під час тічки. Ліньки. Пий свою каву, небораче, і чекай до шостої години. У кооперативному туалеті глянув на себе і вразився, як я схуд і постарів. А як вона? Я її не бачив два тижні. На ринку бабці продавали цілі снопи білих лілій. Вона їх любить. Коли зацвітуть наші лілії, я їх обірву і кину під двері. Хай вчадіє від їхнього запаху. Зло опанувало мою душу. Я не міг переступити порогу церкви, піти на виставку енергетичного живопису, помилуватись панорамою міста. Як хворий, що не має сили прийняти ліки, хоч знає, що вони полегшать його муки.

Увечері ми сиділи вдвох. Подруга пішла до театру. Є ще такі варіяти, що ходять до театру. Ми сиділи рядочком, обоє сумні і втомлені. Моя коханка зітхала і казала: «Все, що робиться, це на краще». Ми наче розгубились, хоч зовсім недавно я мав твердий намір покинути дружину. Зрештою, це природна реакція.

— Поживеш у мене, — говорила вона. — Я не маю на тебе зла. Ти ніколи не знав, чого хочеш насправді. Знаєш, я їй заздрила, хоча знала, що ви погано живете. Ліпше жити так, ніж не жити.

— Ти собі зле все уявляєш, — посміхнувся я.

Тут вона заплакала, і я мусив її погладити по спині. А потім поцілував руку, чого ніколи не робив.

— Я приношу людям нещастя, — сказав я. — Це я казав дружині перед шлюбом, але не переконав. Тобі я скажу те саме, і ти теж не повіриш.

— Коли в мене горе, я поплачу, і мені стане легше.

То правда.

Жінка:

Я довго лежала, прислухаючись до дощу за вікном. Ми сьогодні мали йти забрати деякі речі з моєї хати. Ця думка не давала мені спати. Мала відчуття, що вчиню щось негарне, хоч чоловікові не потрібні мої сукні й светри. По голій стіні ліниво повзла муха. Хата виглядала все ще пусткою. Вона була завелика для нас двох.

Я вже одягнулась, коли хтось постукав у двері. То був вуйко Моряка, уже трохи напідпитку, з величезною чорною парасолею.

— Не чекали? Де мій племінник?

— Ще спить.

— Ну й лиє! Подивіться, як я обхляпався. Але ноги витер.

— То не біда. Роздягайтеся.

— Ага. Знаєте, чого я приїхав?

— Чого?

— На похорон! Він вмер!

— Хто?

— Той, опир! — вигукнув радісно вуйко. — Сказали вчора хлопці у пивбарі. Іду засвідчити своє співчуття.

Він засміявся.

Я поставила парасолю в кут.

— То є поважна подія в моєму житті. Ви, доньцю, не судіть мене, що я тішуся. З моєї душі впав камінь.

— Я розумію. Будете пити чай чи каву?

— Гербату, доньцю. Я снідав. Тілько гербату!

Моряк вийшов.

— О, кого я бачу!

— Я приїхав, синцю, в дуже поважній справі.

— Та я вже чув. Ви так тішитеся, ніби на весілля приїхали. Хіба не знаю, при чім тут опирі. Ви мені нічого не розповідали.

— Я розказував твоїй жінці. Чекав, що ще раз приїдете.

— Дні так швидко летять.

— Ясне діло! — підморгнув старий. — Підем зі мною?

— На похорон? — Моряк скривився.

— Мусиш, синцю. Я тебе прошу. Будеш підтримувати мене, аби я не дуже тішився. Та й він хоч вмер, через ріку треба переходити.

— Ви що, там до ночі збираєтесь бути?

— Боже збав! Одну годину — і всьо. Помолюся, посиджу на лавці. Переконаюся, що він вмер і не дурить мене.

— А як дурить?

— Ще одне слово, і я нікуди не піду. Тобі не жаль, що я ноги дармо трудив?

— Скажу вам по правді, вуйку, йти я не хочу. У нас з жінкою свої плани на нині. Але самого вас через ріку пускати не можна. Вода за ніч, певно, прибула.

— Як місток вода знесла, то судьба, — завагався старий.

Він, видно, трохи шкодував, що приїхав, але вже не міг відступити. Я по собі знаю, як робляться дурні вчинки. Однак я не втручалася до їхньої розмови. Налила чаю, зробила канапки.

— Може, і ви, пані, з нами підете?

Я аж здригнулась:

— Я не ходжу на похорони.

— Хіба ви не бачите, що надворі дощ?

— Ні, то ні, — муркнув збентежено старий. — Я думав, може, пані буде інтересно подивитись на опира.

— Не кажіть, вуйку, дурниць. Не знаю, хто був той чоловік, але гріх говорити так про мертвих. Ліпше би вам не йти на похорон, ніж маєте там щось сказати не те.

— Я буду тихонько! Як не як, то був колись мій колега.

Одне слово, якось вони пішли. Моряк попросив мене:

— Замкнись і не йди нікуди без мене!

— Добре.

Як у казці про Білосніжку і семеро гномів.

Я не встигла зачинити двері, як Моряк знову влетів. Міцно обняв мене, уже трохи мокрий від дощу.