Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 10 из 75

— Розповідайте, — сказала я. — В Урожі завжди відбувались дивні речі. Чи ви маєте на увазі щось інше?

— Ви правильно вгадали, пані. Дивні речі, містичні, я б сказав. Але коштували вони життя не одному чоловікові. І то були найліпші люди: здорові, молоді, з характером.

— Ви маєте на увазі опирів?

— То, радше, відьмаки, пані, але раз їх зовуть опирями, то й ми їх так назвемо. Не дивуйтесь, що я вам кажу все так, з мосту у воду, хоч ви, може, все ліпше знаєте, ніж я. Але той випадок трапився зо мною. Мав я колегу в Урожі. Хлопець як хлопець, але якийсь був понурий трохи і товаришив хіба зо мною. Звали його Степан. Я до книжок не був охочий, любив волочитися по лісах, не раз зі Степаном цілими днями пропадали. Раз за худобою хлопці завели мову про опирів. Казали, що в упиря є ззаду хвостик. А один ляпнув: «Може й серед нас є опирі». Каже: «Ти Степане, з нами не купаєшся, може, в тебе є хвіст?» Той побілів, а хлопці давай до нього сікатися, щоб показав. Степан утік. Але з того часу затаїв на мене злість. А може, встидався. Він і раніше був зі мною то добрий, то уникав мене. Але то була злість інакша…

Тут вернувся Моряк. Приніс шампанське, горілку, якісь наїдки.

— То є добре, синцю, — сказав старий, — хіба ти забув мінеральну воду. Знаєш, що я горілку запиваю?

— Зараз принесу.

— То йди, а ми з твоєю жіночкою прилаштуємо стіл.

Коли Моряк вийшов, старий підморгнув:

— Не хочу, щоб він чув.

— Чому?

— Чому? Вам, пані, в голову не збреде то, що йому може збрести. Той Степан жив за рікою, знаєте де? По тім випадку минуло два чи три роки: ми вже бавилися кавалєрки. Якоїсь неділі я пішов до Степана, але не застав. Пішов до його сусіди. А там дівки, хлопці. Забавився до ночі. Хлопці казали, щоб ночував там, не йшов через річку, але я, по правді, боявся свого тата більше, ніж опирів, і пішов додому. Було видно, як при місяці. Я почув, що хтось біжить за мною, і давай собі бігти. Як я втік, не знаю, але мама, як увиділа мене, то збіліла. Я мав на тому гарячку, а коли виздоровів, стрів Степана. Той довго дивився на мене, а потім сказав: «Я ще догоню тебе, небоже, догоню». Ну, давайте на стіл накривати. Я тут маю лишки батьківського посуду. То файна порцеляна…

— А далі що?

— Що далі? Уявіть собі, пані, що вас ціле життя будуть переслідувати і бажати вашої смерті. А ви не смієте сказати, хто то, бо до тижня вмрете. Аж коли опир сам вмре, тоді можна сказати.

— Ви в це серйозно вірите?

— Думаєте, його звали Степан?

— Певно, що ні.

— Сила зла незміренна, дорога моя пані. Той мій товариш не заподіяв би зла, якби я не сміявся над ним. Досить було малесенької іскри. З тих пір усе в мене пішло як-небудь. Пив, жінка мене лишила, потім вмерла. Донька, правда, мене любить. Їжджу до неї коли схочу. Грошей, що дав мені за хату твій чоловік, я не схотів брати, але він у тебе гордий…

— Він ще не мій чоловік.

— Я у ваші справи не мішаюся. Казав, що жінка, то так воно і є. Жийте три дні, жийте тиждень, як вам треба. Він міг би купити квартиру в місті, але не схотів. Я кажу, синцю, що ти міг би квартиру купити, бо жінці буде сумно в Урожі, як ти поїдеш на свої моря-окіяни.

— Як я можу лишити жінку? — весело відказав Моряк. — Скінчились мої плавання.

— То добре, синцю. Давай сядемо і вип’ємо за твою жінку і за тебе, щоб рід наш не перевівся. І що ви знайшли в тому Урожі? Я зненавидів Уріж ще замолоду і не піддався спокусі вернутися туди, хоч як мені бувало зле: і з роботи виганяли, і хати не мав. Зараз п’ю трохи менше, бо став дідом і маю онуків. Правду казала моя цьоця Міля: «В Урожі добре лиш тому, хто не має часу догори подивитися».

— Це та Емілія, що її портрет висить в хаті?

— Ага, то я втнув таку штуку, як вмер тато. Найшов на стриху. Цьотку не пам’ятаю, бо вона вмерла молодою. Мій тато був молодший від неї на десять літ. Правда, на зло я те робив, але кому на зло, як усі цьотчині вороги давно дали дуба. Всі її картки повидирані з альбома. Та охота вам ворушити таку давнину?

— Розкажіть! — попросила я.

— Як її жених загинув, Емілія втікла до Львова. А по якімсь часі не прижилася, чи гадала, що родичі пожаліють її. Вернулася з дитиною на руках. Нині посварили б за байстря, та й на тім скінчилося б. А ті не вигнали, ні, але зробили Мілі справдешнє пекло. Заставили до найтяжчої роботи, їсти давали, як псові. Пішла вона прати взимі на рінь і дістала гарячку. А по якімсь часі і дитя забрала з собою. Ото вся історія. Знаєте ту стару частину цвинтаря, де самі горбки і нема хрестів? Десь там і її зарили. Мій тато був дев’ятилітньою дитиною, як то все діялось.

— А що трапилось з женихом? — спитав Моряк.

— Опирі замордували, — весело пояснив підпилий старий. — Як здиблють вночі когось у лозах, скачуть на плечі — і давай вези через воду. А то тягар!

— Як я вас питав, ви нічого не розказували, — дорікнув Моряк.

— Аби ти вночі боявся спати в хаті? Та й що тобі до того? Всі вже давно в могилі. Я би не розказав, але твоя жінка дуже цікава. Все хоче знати…

— Раз я живу в Урожі, то хочу знати, — відказала я. — На свою біду маю час догори подивитися.

— Е, та ви обоє молоді і дасте собі раду, як захочете вибратись з Урожа. Налий жінці, синцю, і мені. Треба вже вибиратись, бо вечір надходить.

Моряк повернувся швидко. Я якраз встигла прибрати.

— Посадив старого в таксі. Дуже тішився, що поїде так гонорово. Як він тобі?

— Нічого.

— Балакучий! Давай я все поховаю. Я добре знаю, де що лежить. Отак. Ходи до мене… Сюди. Ми самі й далеко від Урожа. І там нема нічого страшного, і там нам буде добре. Все зле минеться. Ти вся тремтиш, пташко моя. Люби мене, як я люблю тебе, і нічого нам більше не треба…

Чоловік:

Розпочинаю свій плач покинутого чоловіка. Моя жінка навряд чи почула би щось подібне, якби я її покинув. Пожурилась би трохи, але швидко відновила б рівновагу.

Натомість я ходжу з кутка в куток і не можу знайти виходу. Все село бачило, як голуб’ята втікали автобусом до міста. Швидко вони змовились. Я чекаю їхнього повернення, щоб отримати відповідь на деякі запитання і вирішити, що далі робити з хатою, врешті-решт, з моїм побитом тут, позаяк я чужинець. Моє становище, завдяки чистому сумлінню, краще, ніж їхнє. Але смішне. Цікаво, які звинувачення вона висуне, чи тремтітиме від страху? Зайшовши в глухий кут, я було змирився, навіть полюбив її другою любов’ю, ні, як дитина горнеться до матері. І почуття мої зараз змішані: це образа, гнів, — більше, мабуть, образи, ревнощі, жаль за тим гарним, що було у нас.

Хай навіть це пропало навіки, я змирюся. Врешті, моя коханка приїжджатиме сюди. Тепер вона приїде.

Сьогодні вранці я виявив, що пес зник. Значить, вона повернулася в Уріж. Могла б зайти і взяти, що їй потрібно. Я дочекався вечора, щоб на мене не витріщались люди, а тоді пішов. У Моряковій хаті світилося. Пес кинувся до мене лащитися, але я його, зрадника, відіпхнув. Моряк щось стругав ножем. Жінки не було.

— Привіт!

— Привіт, — відповів він. — Сідай, коли прийшов.

— Я хотів поговорити.

— Я збирався зайти до тебе завтра. Ми тільки сьогодні приїхали.

— Де вона?

— Трохи зле себе чує. Лягла.

Я рушив було до другої кімнати, але Моряк нагадав мені правила гарного тону:

— Не чіпай її. Можеш говорити зі мною.

— Тоді поясни мені, що сталося.

— Ну, що ж. Я щасливий, що вона у мене є, що прийшла у мій дім. Ти живи собі в тій хаті.

— Я хотів би чути, що вона мені скаже.

— Кажу, вона, здається, захворіла. Для неї не так просто було зважитись на цей крок. На мою думку, тобі не слід вимагати пояснень.

— Дати вам спокій, еге ж?

Він скривився:

— А що, битися? Як ти цього хочеш, можна й битися. Але не тут, в хаті. Коли жінка тебе не хоче, при чім тут я?

— Може, ти її спокусив чи обдурив?

— Вибач, але це тебе не стосується. Усе?

— Я не встиг її кинути, коли хочеш знати. Вона мене випередила. Бажаю тобі такого щасливого сімейного життя, як у мене!