Записки Білого Пташка

— Дивлюся, чи жінка не забрала свої лахи. Ні, ніби є все…

Мене вдарила думка, що вона може мене покинути. Таке може прийти тільки в п’яну голову. Чоловіки кидають жінок, а жінки чоловіків — ні-ні!

— Знаєш що? — сказав я Морякові. — Я зараз зберу своє манаття і поїду. Хай вона знає!

— Спочатку поспи, а вранці вирішиш, що робити далі.

— Вранці я не зможу. Треба зараз. Слухай, у тебе є щось випити?

Всі меблі в хаті мали якийсь перекривлений вигляд, і ліжко опинялось то там, то тут. Кінець кінцем я злапав його і придавив усією вагою. Жовнір накрив мене коцом і вийшов.

Кожного разу, як я починав пити, зі мною робилося щось подібне. Жінка, певно, записувала всі мої п’яні слова і вчинки в свою чорну книгу. Вона прощала мені, але нічого не забувала.

…Вранці Моряк приніс трилітрову банку пива. Ми похмелились. Моряк пішов, я побіг до їдальні за пивом. Потім з кимось пив самогонку коло панського дому. Там і заснув. Серед ночі побачив над собою зірки і здивувався, що вони так погано гріють, бо одежа на мені промокла від роси. Я б не хотів, щоб коло мене зараз сиділа зневажена мною і обпльована дружина. Вона ще дужче роз’ятрила б мені душу, і я міг би вдарити її. Було б добре, якби тут сиділа мама, котра все прощає і все забуває, але й перед нею я почував би велику вину. Перед усіма на світі я був винен, бо всім приносив нещастя.

Жінка:

Сиджу третій день в чужій квартирі, сплю, читаю, іноді вибираюся в місто. Коліжанка приходить з роботи стомлена, швидко йде спати. Час повертатись. Час збирати каміння, кинуте в моє вікно. Що я скажу чоловікові? «Йду від тебе, бо мене вподобав інший. Буду з ним». І він вдарить мене в лице і назве повією. А той інший — чи не привид він, чи не витвір моєї хворобливої фантазії? Що скаже він? Слабка я, ніби довго пробула у воді й вийшла на берег.

Мене чекало вдома щось інше. Чоловік, виснажений пиятикою, сліди якої були всюди, кинувся до мене, як дитина до мами. Цілував руки, просив пробачення. Я не могла видушити з себе жодного слова, бо це було не вперше. Наше життя поверталось час від часу на цей круг пекла, що зветься замиренням. Я вибігла з хати. Була б глибока річка, високий берег, я б кинулась у воду.

Пішла в ліс. Там була галявина з високою травою. Я лягла в ту траву і слухала, як дзижчать комахи. Додому я не могла вертатись. Коли їхала, сподівалась, що чоловіка нема. А він вернувся, затулив сонце своїм великим тілом. Я бажала, щоби він зникнув назавше, щоб ніколи не лежав поруч, не цілував мене, не проникав у мене. Мені добре й самій. Хай не приходить і той інший, котрий не встиг мене змінити і не встиг принести мені зла. Хай плаває щасливо в південних і північних морях, і згадує мене. Я теж буду згадувати про нього і так житиму.

А тепер мушу вставати і вдавати, що нічого не сталося, бо так найрозумніше. Йти в пекло першою, терпляче чекати свого часу.

Все, що трапилося між мною і Моряком, здавалось мені неприступною горою, що виникла за одну ніч. Мушу йти зараз не до його хати, а до своєї. Цей чоловік здатний пустити її з димом, зробити мене й себе вічними блукачами, якими ми, правда, й були. Він заразом знищить Уріж у моєму серці, і воно зійде ностальгією.

…Хата стояла на місці. Я зайшла і почала прибирати. Поставила варити бульбу. Нагодувала чоловіка. Потім прала. Потім пішла на город, де в малиннику був пеньок, і там сховалась. Увечері постелила собі у вітальні і рано погасила світло.

Вранці пішла до лісу по гриби і вернулась опівдні разом з коровами і пастухами. Вони переходили річку вбрід, а я йшла по запилюженому мості. Варила їсти, потім давала лад у паперах. Листи, які назбирались за півроку, склала в мішечок і віднесла на горище.

Моя затята мовчанка мене губила. Я видавала себе, підкреслюючи, що на цей раз трапилося щось незвичайне.

Увечері чоловік прийшов до мене, коли я вже була в ліжку.

— Ти все знаєш?

— Що все?

— Про ту жінку.

— Яку?

— Ту, до якої я хотів піти. З нею все покінчено. Я хочу, щоб ти це знала. Я любив тільки тебе. Я не буду більше пити. Можеш мене зневажати, але не проганяй. Без тебе я вмру під плотом.

— Перший раз чую про якусь жінку, — і тут я вигукнула: — Господи, чи матиму я колись спокій?! Мені не треба від тебе нічого, тільки не бачити тебе, тільки щоб ти не з’являвся мені на очі!

— Ти ж хіба вчора приїхала. Правда, я був з перепою. Чого ж я раптом тобі набрид?

Мені стало страшно. Я безнадійно опустила голову.

— Не бійся, я тебе не буду чіпати. Завтра поїду. Навіть ворог заслужив би більшого милосердя.

Я чула, як він скидав у валізу одежу. Досить було одного слова: «Не їдь», — щоб настало примирення. Я погасила світло, лежала тихо-тихо до ранку. З мене не вийшло хорошої дружини. І не вийде. Житиму якось без нього.

Вже почало сіріти, коли я заснула. Перша моя думка, коли я прокинулась, була піти в спальню. Чоловік спав. Я гірко посміхнулась. Куди він мав їхати? До кого?

І куди мені дітися? Як швидко б усе вирішилось, якби був ще один Уріж.

Потім прийшов Моряк.

— Де твій чоловік?

— Спить.

— Ти йому сказала?

— Що я мала йому сказати?

— Про те, що його кидаєш.

— Ми про це не говорили з тобою.

— Ти ж не хочеш з ним жити?

— Не хочу.

— Тоді я його розбуджу і все скажу. Підемо до мене. Ти що, гадала, що все це іграшки? Втікла від мене. Я приходив, стукав у двері. Потім напився з твоїм чоловіком.

— Пив?

— Він був такий, що ліпше було з ним випити. Ти ж його знаєш.

— Та знаю.

— Не хочеш, щоб я будив, лиши записку. Будеш жити зі мною, а на зиму я найму квартиру в місті. Треба вирішувати: так або ні. Зі мною інакше не може бути.

— Я б не хотіла бути зараз в Урожі.

— То давай поїдемо до мого вуйка. Побудемо зо три дні.

— Добре.

Я боялась, щоб чоловік не прокинувся. Взяла дещо з одежі. У сінях зустрілася з Ольгою.

— Ти знов їдеш? — здивувалась вона.

Моряк вийшов:

— Ми обоє їдемо.

— На закупи? — залепетала сусідка.

— У гості. А потім заберу вашу сусідку до себе. Ви самі казали, що без господині зле.

— Таж тота господиня має чоловіка!

— Вона з ним розходиться.

Всю дорогу в автобусі я продивилась у вікно. Моряк погладив мене по руці, і я здригнулась. То в романах чоловіків міняють, як рукавички. Моя бідна голова не витримувала навального наступу думок. Він же такий самітний і безборонний, як я, цей Моряк, і ставить на карту власну долю.

У Б. ми одразу пішли до Морякового вуйка. Він жив у маленькій двокімнатній квартирі, захаращеній старим мотлохом. Зовні був схожим на старого Бандрівського, але без його величної постави сільського вчителя, коли вчитель ще був фігурою на селі, а не жебраком, як нині.

— Вуйку Богдане, познайомтеся з моєю дружиною.

— Дуже радий, пані?..

Я назвалася. Старий, він уже мав років шістдесят чи більше, поцілував мені руку.

— Прошу сідати.

— Я, вуйку, вирішив набратися нахабства і ще раз скористатися вашою гостинністю. Ми хотіли б зо три дні у вас перебути.

— Об чім річ! Я поїду до доньки в С. Якраз збирався завтра, але можу й нині. Дозволь спитати, коли це ти встиг оженитися? Де знайшов собі суджену?

— Вкрав, вуйку, в Урожі. Ми до вас просто з автобуса, але, позаяк ми ще не відмітили цієї події, я на хвилю вийду.

— То не обов’язкова річ… — засяяв старий.

Моряк пішов. Я сиділа, наче проковтнула цвях.

— Все збирався до вас приїхати, подивитись, як обновив племінник наше родинне гніздо… Як там Уріж? Я, коли їду до доньки, проїжджаю його, але дому звідти не видно. Не раз жаль бере, але ні, не хотів би я там опинитись назавше!

— Чому?

— Ви ж, пані, з Урожа? І, видно, з інтелігентної родини, не питаю, якої, бо я хлопцем поїхав з Урожа. То я вас питаю, чи добре жити молодому в самотині? Перепрошую, ви були замужем?

— Так.

— То вам було легше. Та й ви жінка. Мені на роду було написано їсти вчительський хліб, бо я був оден у свого батька. Або йти в священики, зістарітись і вмерти в Урожі. Я дуже противився цьому в душі, але не ті були часи, щоб перечити батькові. Один випадок поклав край усьому. Не хочу вас, пані, страшити, лиш застерегти.