Страница 9 из 35
— Рада вас бачити, пане Ерменріху, — сказала Акка Кебнекайсе, відповідаючи поклоном на його уклін. — Сподіваюся, у вас все благополучно? Як здоров'я вашої дружини? Що поробляють ваші поважні сусідки, тітоньки сови?
Лелека намагався щось відповісти, але дзьоб його міцно застряг між камінням, й у відповідь пролунало лише якесь булькотіння.
Довелося порушити всі правила пристойності, стати на обидві ноги й, упершись міцно у землю, тягти свого дзьоба, як цвях зі стіни.
Нарешті лелека справився з цим клопотом і, клацнувши кілька разів дзьобом, щоб перевірити, чи він цілий, заговорив:
— Ох, пані Кебнекайсе! У лиху годину відвідали ви наші місця! Страшна біда загрожує цьому будинку…
Лелека сумно поник головою, і дзьоб його знову застряг між камінням.
Недаремно кажуть, що лелека тільки для того відкриває дзьоб, аби поскаржитися. До того ж він цідить слова так повільно, що їх доводиться збирати, наче воду, по краплині.
— Послухайте, пане Ерменріху, — сказала Акка Кебнекайсе, — постарайтеся якось витягти ваш дзьоб і розповісти, що у вас там скоїлося?
Одним ривком лелека висмикнув дзьоба з розщелини і з відчаєм вигукнув:
— Ви питаєте, що скоїлося, пані Кебнекайсе? Підступний ворог хоче розорити наші житла, зробити нас убогими і бездомними, погубити наших дружин і дітей! І навіщо ж я вчора, не шкодуючи дзьоба, цілий день затикав усі щілини в гнізді! Та хіба мою дружину переконаєш? Їй що не кажи, все мов з гуски вода…
Тут лелека Ерменріх збентежено стулив дзьоба. І як це в нього зірвалося щодо гуски!
Але Акка Кебнекайсе пропустила повз вуха його слова. Вона вважала недостойним ображатися на пусте базікання.
— Що ж усе-таки скоїлося? — запитала вона. — Можливо, люди повертаються до замку?
— Ех, якби ж то! — сумно сказав лелека Ерменріх. — Цей ворог страшніший за всіх людей на світі, пані Кебнекайсе. Щурі, сірі щурі підступають до замку! — вигукнув він і знову поник головою.
— Сірі щурі? Що ж ви мовчали досі? — вигукнула гуска.
— Та хіба ж я мовчу? Я весь час тільки й тверджу про них. Ці розбійники не зважатимуть, що ми тут стільки років живемо. Вони що захочуть, те й зроблять. Пронюхали, що в замку зберігається зерно, ось і вирішили захопити замок. Адже такі хитрі, такі хитрі! Ви знаєте, звісно, пані Кебнекайсе, що завтра опівдні на Кулабергу свято? Так от, якраз сьогодні вночі полчища сірих щурів увірвуться в наш замок. І нікому буде захистити його. На сто верст навколо всі звірі та птахи готуються до свята. Нікого тепер не розшукаєш! Ох, яке нещастя! Яке нещастя!
— Годі лити сльози, пане Ерменріху, — строго сказала Акка Кебнекайсе. — Ми не повинні гаяти ні хвилини. Я знаю одну стару гуску, яка не допустить, щоб скоїлося таке беззаконня.
— А чи не збираєтеся ви, шановна Акко, вступити в бій з сірими щурами? — усміхнувся лелека.
— Ні, — сказала Акка Кебнекайсе, — але в мене в зграї є один хоробрий воїн, який справиться зі всіма щурами, хоч би скільки їх було.
— А чи можна подивитися на цього богатиря? — запитав Ерменріх, шанобливо схиливши голову.
— Що ж, будь ласка, — відповіла Акка. — Мартіне! Мартіне! — погукала вона.
Мартін прудко підбіг і ввічливо поклонився гостеві.
— Це і є ваш хоробрий воїн? — глузливо запитав Ерменріх. — Хороший гусак, жирний.
Акка нічого не відповіла й, повернувшись до Мартіна, сказала:
— Поклич Нільса.
За хвилину Мартін повернувся з Нільсом на спині.
— Послухай, — сказала Нільсові стара гуска, — ти повинен допомогти мені в одній важливій справі. Чи згоден ти полетіти зі мною до Гліммінгенського замку?
Нільс був вельми задоволений. Ще б пак, сама Акка Кебнекайсе звертається до нього по допомогу. Але не встиг він вимовити й слова, як лелека Ерменріх, наче щипцями, підхопив його своїм довгим дзьобом, підкинув, знову зловив на кінчик власного носа, знову підкинув і знову зловив…
Сім разів виконав він цей фокус, а потім посадив Нільса на спину старій гусці й сказав:
— Ну, якщо щурі дізнаються, з ким їм доведеться мати справу, вони, звичайно, розбіжаться зі страху. Прощавайте! Я лечу попередити пані Ерменріх і моїх поважних сусідів, що зараз до них завітає їх рятівник. А то вони геть перелякаються, коли побачать вашого велета.
І, клацнувши дзьобом, лелека відлетів.
У Гліммінгенському замку був переполох. Усі мешканці покидали свої насиджені місця і збіглися на дах кутової башти, — там жив лелека Ерменріх зі своєю дружиною.
Гніздо в них було чудове. Лелеки влаштували його на старому колесі від воза, вистелили в кілька рядів пруттям і дереном, постелили всередині м'який мох і пух. А зовні гніздо обросло густою травою і навіть невисоким чагарником.
Тож лелека Ерменріх і його лелечиха пишалися своїм домом!
Зараз гніздо було битком набите мешканцями Гліммінгенського замку. У мирний час вони намагалися не попадатися одне одному на очі, але небезпека, що загрожувала замку, зблизила всіх.
На краю гнізда сиділи дві поважні тітоньки сови. Вони перелякано блимали круглими очима і навперебій розказували страшні історії про кровожерність і жорстокість щурів.
Здичавіла кішка сховалася на самісінькому дні гнізда, біля ніг пані Ерменріх, і тужливо нявкала, як маленьке кошеня. Вона була впевнена, що щурі загризуть її першу, щоб поквитатися зі всім котячим поріддям.
А по стінах гнізда, униз головою, висіли кажани. Вони були вкрай збентежені. Як-не-як, сірі щурі доводилися їм ріднею. Бідні кажани весь час відчували на собі підозріливі погляди, неначе це вони були в усьому винні.
Посеред гнізда стояв лелека Ерменріх.
— Треба втікати, — рішуче сказав він, — інакше ми всі загинемо.
— Атож, загинемо, всі загинемо! — запищала кішка. — Хіба в них є серце, у цих розбійників? Вони неодмінно відгризнуть мені хвоста. — І вона з докором глянула на кажанів.
— Є за чим побиватися — за якимсь облізлим хвостом! — обурилася стара тітонька сова. — Вони здатні загризти навіть маленьких пташенят. Я добре знаю цих виродків. Усі щурі такі. Та й миші не кращі! — І вона злісно блиснула очима.
— Ох, що з нами буде, що з нами буде! — стогнала лелечиха.
— Йдуть! Йдуть! — ухнув раптом пугач Флімнеа.
Він сидів на кінчику баштового шпиля і, як дозорний, роззирався навсібіч.
Усі, наче по команді, повернули голови й од жаху заклякли.
Цієї миті до гнізда підлетіла Акка Кебнекайсе з Нільсом. Але ніхто навіть не глянув на них. Усі як зачаровані дивилися кудись вниз, в одну сторону.
«Та що це з ними? Що вони там побачили?» — подумав Нільс і підвівся на спині гуски.
Унизу за фортечним валом тяглася довга дорога, вимощена сірим камінням.
На перший погляд — звичайнісінька дорога. Але коли Нільс придивився, то побачив, що дорога ця рухається, наче жива, ворушиться, стає то ширшою, то вужчою, то розтягується, то стискається.
— Так це ж щурі, сірі щурі! — закричав Нільс. — Швидше летімо звідси!
— Ні, ми залишимося тут, — спокійно сказала Акка Кебнекайсе. — Ми повинні врятувати Гліммінгенський замок.
— Та ви, мабуть, не бачите, скільки їх? Навіть якщо б я був хлопчик як хлопчик, і тоді я нічого не зміг би зробити.
— Якби ти був великим, як справжній хлопчик, ти нічого не зміг би зробити, а зараз, коли ти маленький, як горобець, ти переможеш усіх сірих щурів. Підійди-но до мого дзьоба, я повинна сказати тобі дещо на вухо.
Нільс підійшов до неї, і вона довго щось шепотіла йому.
— Оце славно! — засміявся Нільс і ляснув себе по коліну. — Затанцюють вони в нас.
— Цить, мовч-чи! — зашипіла стара гуска.
Потім вона підлетіла до пугача Флімнеа і вони про щось шепталися з ним.