Страница 10 из 35
І раптом Пугач весело ухнув, зірвався зі шпиля і кудись полетів.
Було вже зовсім темно, коли сірі щурі підступили до стін Гліммінгенського замку. Тричі вони обійшли весь замок довкола, відшукуючи хоч якусь щілину, щоб пробратись усередину. Ні-де не було ні лазівки, ні виступу, нікуди лапу просунути, нема за що вчепитися.
Після довгих пошуків щурі знайшли нарешті камінь, який трохи випирав зі стіни. Вони налягли на нього з усіх боків, але камінь не піддавався. Тоді щурі взялися гризти його зубами, дряпати кігтями, підкопувати під ним землю. З розгону вони кидалися на камінь і повисали на ньому всією масою.
Й от камінь задрижав, гойднувся і з глухим гуркотом відвалився від стіни…
Коли все стихло, щурі один за одним полізли в чорний квадратний отвір. Вони лізли обережно, раз у раз зупиняючись. У чужому володінні завжди можна наткнутися на засідку. Але ні, наче все спокійно — ні звуку, ні шереху.
Тоді щурі вже сміливіше ринули вгору східцями.
У великих покинутих залах цілими горами лежало зерно. Щурі були голодними, а запах зерна такий спокусливий! І все-таки щурі не чіпали жодного зернятка.
Можливо, це пастка? Можливо, їх хочуть захопити зненацька? Ні! Вони не клюнуть на цю хитрість! Поки вони не обшукають весь замок, годі думати про відпочинок та їжу.
Щурі обнишпорили всі темні кутки, всі закутки, всі ходи і переходи. Ніде нікого.
Очевидно, господарі замку злякались і втекли.
Замок належить їм, щурам!
Суцільною лавиною вони кинулися туди, де лежало купами зерно. Щурі з головою заривалися в сипкі гори і жадібно гризли золотисті пшеничні зерна. Вони ще й наполовину не наситилися, як раптом звідкись до них долинув тонесенький, чистий звук дудочки.
Щурі підняли морди і завмерли.
Дудочка замовкла, і щурі знову накинулися на ласий корм.
Але дудочка заграла знову. Спершу вона співала ледь чутно, потім дедалі голосніше й упевненіше. Й от нарешті, ніби прорвавшися крізь товсті стіни, по всьому замку покотилася дзвінка мелодія.
Щурі один за одним залишали здобич і бігли на звук дудочки. Найупертіші анізащо не хотіли йти — жадібно й похапцем вони догризали крупні міцні зерна. Але дудочка звала їх, вона наказувала їм покинути замок, і щурі не сміли її ослухатися.
Щурі скочувалися по східцях, перестрибували один через одного, кидалися вниз прямо з вікон, наче поспішали якнайскоріше туди, в двір, звідки линула настирлива і заклична пісня.
Унизу, посередині замкового двору, стояв крихітний чоловічок і вигравав на дудочці.
Щурі щільним колом оточили його і, піднявши гострі морди, не зводили з нього очей. У дворі вже й ступити було нікуди, а із замку збігалися все нові й нові полчища гризунів.
Щойно дудочка замовкала, щурі ворушили вусами, вишкіряли пащі, клацали зубами. Ось зараз вони накинуться на маленького чоловічка і розтерзають його на шматочки!
Але дудочка грала знову, і щурі знову не сміли поворухнутися.
Нарешті маленький чоловічок зібрав усіх щурів і поволі рушив до воріт. А вони покірно йшли за ним.
Чоловічок насвистував на своїй дудочці і крокував усе вперед і вперед. Він обігнув скелі й спустився в долину. Він ішов полями й ярами, і за ним суцільним потоком тяглися щурі.
Уже зорі згасли на небі, коли маленький чоловічок підійшов до озера.
Біля самого берега, як човен на прив'язі, погойдувалася на хвилях сіра гуска.
Не перестаючи награвати на дудочці, маленький чоловічок стрибнув на спину гуски, і вона попливла на середину озера.
Щурі заметушилися, забігали уздовж берега, але дудочка ще дзвінкіше бриніла над озером, ще гучніше звала їх за собою.
Забувши про все на світі, щурі кинулись у воду…
Коли вода зімкнулася над головою останнього щура, гуска зі своїм сідоком піднялася в повітря.
— Ти молодець, Нільсе, — сказала Акка Кебнекайсе. — Ти добре впорався з ними. Бо якби в тебе не вистачило духу весь час грати, вони б загризли тебе.
— Так, зізнаюся, я сам цього боявся, — сказав Нільс. — Вони аж клацали зубами, ледь я переводив дух. І хто б повірив, що такою маленькою дудочкою можна приборкати ціле щуряче військо! — Нільс витяг дудочку з кишені й узявся розглядати її.
— Ця дудочка чарівна, — мовила гуска. — Всі звірі й птахи слухаються її. Шуліки, наче курчата, клюватимуть корм з твоїх рук, вовки, як дурні щенята, лащитимуться до тебе, щойно ти заграєш на цій дудочці.
— А де ж ви її взяли? — запитав Нільс.
— Її приніс пугач Флімнеа, — сказала гуска, — а пугачу дав її лісовий гном.
— Лісовий гном?! — вигукнув Нільс, і йому відразу стало ніяково.
— Атож, лісовий гном, — сказала гуска. — Чого ти так перелякався? Тільки в нього є така дудочка. Окрім мене і старого пугача Флімнеа ніхто про це не знає. Дивися, і ти не проговорися нікому. Та тримай дудочку міцніше, не упусти. Ще до сходу сонця пугач Флімнеа повинен повернути її гному. Гном і так не хотів давати дудочку, коли почув, що вона потрапить до твоїх рук. Уже пугач умовляв його, аж кланявся… Ледь умовив. І за віщо це гном так сердиться на тебе?
Нільс нічого не відповів. Він прикинувся, що не почув останніх слів Акки. Насправді ж він чудово все чув і дуже злякався.
«Отже, гном все ще пам'ятає про мою витівку! — похмуро роздумував Нільс. — Мало того, що я його в сачок зловив, та ще й так обдурив! Лише б він Ацці нічого не сказав. Вона строга, справедлива, дізнається — одразу ж прожене мене зі зграї. Що зі мною тоді буде? Куди я такий подінуся?» — І він важко зітхнув.
— Чого це ти зітхаєш? — запитала Акка.
— Та я просто позіхнув. Щось спати хочеться.
Він і справді скоро заснув, та так міцно, що навіть не почув, як вони спустилися на землю. Вся зграя з шумом і криком оточила їх. А Мартін розштовхав усіх, зняв Нільса зі спини старої гуски і дбайливо заховав у себе під крилом.
— Ідіть, ідіть, — проганяв він усіх геть. — Дайте людині виспатися!
Але довго спати Нільсові не довелося.
Ще не зійшло сонце, а до диких гусей прилетів лелека Ерменріх. Він неодмінно хотів побачити Нільса і висловити йому подяку від свого імені та від імені всього свого сімейства.
Потім з'явилися кажани. У звичні дні удосвіта вони лягають спати. Ранок у них — увечері, а вечір — уранці. І ніхто не зуміє їх переконати, що це непорядок. Але сьогодні навіть вони облишили свої звички.
Услід за кажанами прибігла кішка, весело помахуючи уцілілим хвостом.
Усі хотіли подивитися на Нільса, всі хотіли привітати його — безстрашного воїна, переможця сірих щурів.
Розділ шостий
Свято на горі Кулаберг
Не встигла зграя заспокоїтися після нічних подій, як уже пора було збиратися на Кулаберг.
— Тобі пощастило! — казали дикі гуси Мартіну. — Тільки раз на рік сходяться разом усі звірі та птахи. Які ігри вони затівають! Які танці заводять!
— Щось я ніколи не чув про це свято, — сказав Нільс. — Адже я вчився в школі цілих три роки.
— Немає нічого дивного, що про це свято ти не чув, — сказала стара Акка. — Про велике свято птахів і звірів не чула жодна людина. І жодна людина не повинна знати дороги, яка веде на Кулаберг.
Й Акка Кебнекайсе пильно подивилася на Нільса.
«Гадаю, вона не візьме мене з собою, — подумав Нільс. — Адже все-таки я людина».
Але він ні про що не запитав Акку.
Тим часом гуси ретельно готувалися до свята. Пригладжували на собі пір'їнки, щоб лежали як годиться, мили лапи, до блиску начищали піском дзьоби.
Тільки Мартін і Нільс сиділи осторонь і намагалися не звертати увагу на всі ці збори. Вони ні про що не говорили, але чудово один одного розуміли.
Нільс думав про те, що йому, звичайно, не побувати на Кулабергу, а Мартін думав про те, що йому, звісно, доведеться залишитися з Нільсом. Не кидати ж товариша самого!