Страница 24 из 35
Цієї миті мисливець знову заговорив:
— У них барліг тут близько. Ціле сімейство в ньому живе — ведмідь, ведмедиця і двоє ведмежат.
Нільс так і роззявив рота.
«Он воно що! Вони вистежили моїх ведмедів! Треба швидше попередити їх! Треба їм усе розповісти!»
Рачки, намагаючись не висовуватися з трави, Нільс відповз від ялини, а потім кинувся бігти назад, до барлогу.
Тепер він не думав ні про куницю, ні про вовків. Він думав тільки про те, як би швидше дістатися до ведмежого барлогу. І біг, біг щодуху
Біля входу в барліг він зупинився і перевів дух. Потім нахилився. Зазирнув униз. Тихо. Темно.
Тут Нільс пригадав про сердитого господаря барлогу. Якби не ведмедиця, він неодмінно з'їв би Нільса. Ох, до чого ж не хочеться самому лізти у ведмедячу пащу!
На мить Нільс зачекав. Утекти? А що буде з веселими ведмежатками Мурре і Брумме? Невже він дозволить, щоб мисливці їх убили? І їх мурлику, і навіть їх батька! Дізналася б Акка Кебнекайсе, що Нільс міг урятувати ведмежу родину і злякався, дуже б розсердилася, розмовляти б з ним не стала. Та й що зробить йому ведмідь? Відразу не проковтнув, то тепер поготів — кігтем не зачепить.
І Нільс рішуче став спускатися у ведмедячий барліг.
Ведмежата спали, збившись у клубок. Годі розібрати, де Мурре, а де Брумме. Ось ведмедиця. Хропе щосили. А ось і господар барлогу.
Нільс підійшов до самісінького його вуха і вигукнув:
— Прокинься, ведмедю! Вставай! Ведмідь глухо заричав і схопився.
— Що? Хто?.. Хто сміє мене будити? А, це ти? Я ж казав, що тебе треба попросту проковтнути!
І ведмідь широко роззявив червону пащеку.
Але Нільс навіть не відступив.
— Не кваптеся так, пан ведмідь, — хоробро заговорив він. — Звичайно, проковтнути мене вам завиграшки. Але я вам не раджу. У мене для вас важливі новини.
Ведмідь сів на задні лапи.
— Ну, кажи, — пробурчав він.
— У лісі мисливці засіли, — сказав Нільс. — Я чув, як вони про ведмежий барліг говорили. На вас, напевно, чатують.
— Так, — сказав ведмідь. — Добре, що я тебе не з'їв. Буди швидше Мурре і Брумме! А дружину я сам розбуджу. Вона зі сну ще зліша за мене.
Він насилу розштовхав ведмедицю й одразу закомандував:
— Швидко збирайся! Досиділися, поки мисливці прийшли. Я ж давно казав: іти треба! І печеру приглянув хорошу подалі в горах. А ти за своє: «Шкода покидати обжиту місцинку. Почекаємо ще. Хай діти підростуть!» От і дочекалися! Вже й не знаю, як тепер ноги понесемо.
Нільс і отямитися не встиг, як ведмідь схопив його зубами за сорочку і поліз із ями. Ведмедиця з ведмежатками дерлася за ними.
Це була справжня втеча!
Хто вигадав, що ведмідь — неповороткий? Ведмідь клишоногий — це правда. І ходить він, перевалюючись з боку на бік — це теж правда. А неповоротким його аж ніяк не назвеш.
Ведмеді бігли так швидко, що в Нільса все перед очима миготіло.
Навіть Брумме і Мурре ледь наздоганяли своїх батьків.
— Мурлико! Мурлико! Ми хочемо відпочити! Ми всі п'яти собі відтоптали!
Довелося ведмежому сімейству перепочити.
Нільс зрадів цьому ще більше, за ведмежат. Йому зовсім не хотілося, щоб ведмідь затягнув його до свого нового барлогу.
— Пане ведмедю, — сказав він якомога ввічливіше, — я гадаю, що я вам більше не потрібен. Не ображайтеся на мене, але я хотів би вас покинути. Будь-що мені треба знайти зграю Акки Кебнекайсе…
— Зграю Акки Кебнекайсе? — здивувався ведмідь. — А навіщо тобі зграя Акки Кебнекайсе? Постривай, постривай, я щось пригадую. А чи не той ти Нільс, який подорожує з гусьми?
— Так, мене звуть Нільсом Хольгерсоном, і я лечу з дикими гусьми до Лапландії. Але вчора увечері вітер скинув мене прямо до вашого барлогу, — відповів Нільс.
— Чому ж ти раніше не сказав? — заревів ведмідь. — Чув я про тебе, чув. Усі білки та зайчата, всі жайворонки та зяблики про тебе розповідають. По всьому лісу про тебе чутки линуть. А я ж тебе ледь не проковтнув… Але як же ти знайдеш своїх гусей? Я б допоміг тобі, так сам бачиш, треба відвести родину на нову квартиру. Але постривай, зараз що-небудь придумаю.
Думав він довго. Потім підійшов до дерева і трусонув ним щосили. Товсте дерево так і захиталося під його лапами. Угорі серед гілок заворушилося щось чорне.
— Кар! Кар! — пролунав скрипучий голос. — Хто трясе дерево? Хто заважає мені спати?
— Ага, я так і знав, що хтось там та ночує. Ось тобі й провідник буде, — сказав Нільсу ведмідь і, піднявши голову, закричав: — Чуєш, вороне, спускайся нижче! Мені з тобою поговорити треба.
Ворон злетів на нижню гілку і витріщився на Нільса. І Нільс пильно глянув на ворона. Це був Фумле-Друмле, отаман зграї Розбійницької гори. З ким, з ким, а з Фумле-Друмле Нільсу менше за все хотілося зустрітися. Він іще добре пам'ятав його твердий дзьоб і гострі кігті.
— Пр-ривіт, пр-риятелю! — закаркав ворон. — Ось ти де бр-родиш! А вчора гуси цілий вечір-р-р кр-ружляли над лісом. Вір-рно, тебе шукали.
Нільс зрадів.
— А зараз вони де? — запитав він.
— Я їм що, стор-р-рож?.. — сказав Фумле-Друмле. — Др-р-ріма-ють де-небудь на болоті. А мені на болоті нічого робити. У мене від вогкості кістки болять.
— Гаразд, годі базікати! — гаркнув на ворона ведмідь. — Допоможи Нільсові знайти зграю. Не те — не будь я ведмедем — і тобі, й усьому твоєму воронячому роду зле буде.
Фумле-Друмле злетів на землю.
— Можеш мене не лякати, — сказав він ведмедю, — ми з Нільсом старі друзі-приятелі. То що, рушаймо в путь?
— А ти не потягнеш мене до своєї зграї? — схвильовано запитав Нільс.
— Та я з нею давно посварився, — відповів ворон, — від-3 того самого дня, як ти гостював на Розбійницькій горі. Адже вони тоді всі монети розтягли, мені жодної не залишили.
— Хочеш, я тобі дам? — запитав Нільс. — Ту саму, що ти мені подарував.
— Дай, дай, дай! — закричав ворон і закружляв над Нільсом.
Нільс витяг із кишені свою срібну монетку.
Цю монетку він хотів віддати Дерев'яному, але Бронзовий йому перешкодив.
Ця монета могла б урятувати підводне місто, якби Нільс її не упустив.
То хай вона тепер порадує хоч Фумле-Друмле.
А Фумле-Друмле і справді зрадів.
Він вихопив монету з Нільсових рук і, шумно лопочучи крильми, зник у густому вітті дерев.
«Утік», — подумав Нільс.
Але Фумле-Друмле вже стояв перед ним. Монетки в дзьобі не було. Заховав, мабуть, у дуплі.
— У дор-р-рогу! У дор-р-рогу! — закаркав Фумле-Друмле. Нільс попрощався з ведмедями і підійшов до ворона.
— Тільки не надумай нести мене в дзьобі! Я звик верхи.
— Вер-р-рхи так вер-р-рхи, — каркнув ворон.
Нільс усівся на шию Фумле-Друмле, і вони полетіли.
Дикі гуси насправді кружляли весь вечір над лісом. Вони шукали і звали свого маленького друга, але Нільс не відгукувався. Тільки коли зовсім стемніло, Акка Кебнекайсе зі всією зграєю спустилася на землю.
Заночувати гуси вирішили на краю болота за лісом.
Скільки метушні завжди бувало, поки гуси уляжуться. І поїсти треба, і поговорити хочеться.
А сьогодні навіть найкращі водорості застрявали в горлі. І не до розмов було. В усіх одне на умі — де ж наш Нільс? Що за лихо з ним скоїлося?
Акка Кебнекайсе і Мартін заснули пізніше за всіх. Стара гуска підсіла до Мартіна і, легенько поплескавши його крилом по крилу, сказала:
— Він багато чого навчився за цей час. Нічого лихого з ним не повинно статися. Спи, завтра знову полетимо на пошуки.
Але шукати Нільса не довелося.