Диваки і зануди

— Як добре, що ви в такому чудовому гуморі, — мовив він.

Ми взяли Інґвин автомобіль, щоб з’їздити подивитися, чи наш Кільрой і досі у Веллінґбю. То був невеличкий жовтий фіат, яким мама ганяла, як навіжена. Інґве не любив ганяти. Він їздив так повільно, що мама від нетерплячки совалась на сидінні. Коли ж мама була за кермом, у Інґве хололо всередині і йому робилося зле. Тож він лишився вдома.

— Їдь обережно, — попросив він, коли ми рушали.

— Але без маленьких прим’ятин не обійдеться, — відказала я.

Була неділя, припікало сонце, ось-ось мали розпуститися дерева, посвистували зяблики, синиці і дрозди. Дорога була забита автомобілями, що їхали, кому куди треба.

— Ну й люди! Не їдуть, а повзуть, як сонні мухи, — нарікала мама і так різко звертала то в один бік, то в другий, що я аж качалася по задньому сидінні. — Не дивно, що вони за кермом засинають і врізаються в придорожні стовпи або ще кудись.

Зрештою ми дісталися до нашого колишнього будинку, що якимось дивним чином уже здавався чужим. Біля входу стояла пані Енґман, тримаючи під пахвою наш допотопний килим, скручений у рулон. Вона неабияк збентежилася і не знала, що з ним робити.

— Знаєте, я подумала, що його треба витрусити, — мовила вона.

— Можете взяти того старезного килима собі, люба пані Енґман, — сказала мама. — Так було задумано.

— Що ж, тоді дякую, — відповіла вона.

— Ви не бачила Кільроя? — спитала я.

Ні, пані Енґман не бачила Кільроя. І в помешканні його не було. Там витав тяжкий дух, що лишився від учорашнього святкування та гармидеру. На підлозі валялися рештки їжі. Обідраний стілець у стилі Карла Югана стояв прихилений до стіни. Більше ніяких меблів не було видно. Мама зняла зі стелі кришталеву люстру й завдала її собі на плечі, ніби то був наплічник.

— Візьмемо собі, — мовила мама. — Якщо вже нею ніхто не заохотився.

Дорогою назад я сиділа поруч із кришталевою люстрою. Вона подзенькувала на поворотах. А так в автомобілі панувала тиша. Нам було сумно й не хотілося говорити про те, що думалось. Мама намагалася їхати поволі, щоб я могла помітити Кільроя, якщо він тюпашитиме дорогою.

Але він не тюпашив дорогою. Ми зробили чималий гак і об’їхали місто вздовж і впоперек. Було очевидно, що ніхто з нас не хоче повертатися в порожнечу з картонними коробками. Ми зупинялися біля Хмільника та інших парків і всюди його видивлялися. Може, він подався шукати місце, де є інші собаки. Якщо так, то він не повинен відчувати себе дуже самотнім, сказала мама.

У Єрдеті було повно і великих слинявих собацюр, і таких, що більше скидалися на довгошерстих морських свинок. Ми з мамою розійшлися шукати в різні боки.

Коли я повернулася назад, біля мами зібралася юрба. Мама причепилася до білого шпіца, що хіба лиш трішечки нагадував Кільроя. Навпроти неї стояв чоловік, одягнений у зелений єгерський плащ і в кепку, насунуту на самі брови. Обличчя в нього було витягнуте й червоне як рак.

— Ах ти ж, пико косоока, відпусти мого собаку! — закричала мама і вп’яла в чоловіка свої несамовито золотисті очі.

Чоловік на крок відступив. Він і справді був трохи косоокий. А потім почервонів ще дужче.

— Що за нахаба! — засопів він. — Дайте, будь ласка, моєму собаці спокій і йдіть собі звідси. А то я за себе не ручуся.

— Ти мені погрожуєш, жирний кабанюко? — засичала мама. — Спершу привласнив мого собаку, а тоді накидаєшся на порядних жінок! Це в тебе така недільна розвага чи що?

Часом мама розходжувалася так, що будь здоров. А тепер була геть сама не своя. На її виправдання можна сказати лиш те, що вона справді думала, ніби то був Кільрой. Мама ніколи не розбиралася в собаках. І в людях іноді також.

— Неймовірно, — засопів чоловік, і його очі під кепкою забігали, мов кулі в ігровому автоматі. — Ви що — жартуєте?

— Тобі краще знати, — засичала мама. — Я вже стомилася, голубе. Відпусти собаку і згинь.

Чоловік відпустив собаку, щоб ущипнути себе за щоки пальцями, схожими на сосиски. Він хотів переконатися, що не спить, а якщо і спить, то йому сниться якийсь поганий сон.

Чоловік підступив ближче до мами. Він так тремтів від обурення, що поли зеленого плаща розвівалися дзвоном навколо його дебелих дорожніх черевиків.

— Ось я вам покажу, чий це собака! — запихтів він і замахнувся на маму руками.

Зараз почнуть битися, подумала я. Але саме тієї миті кілька кремезних хлопців у спортивних костюмах схопили чоловіка за руки.

— Ану вгамуйся трохи й охолонь, — сказав один із них. — Ти поводишся по-дурному.

— Ну й типи тут у вас, — зітхнула мама.

У червоній вечірній сукні, яку вона похапцем натягнула на себе в останню мить, коли ми їхали з дому, вигляд у неї був ніби в розгніваної богині. Вітер, що завжди гуляв на Єрдені, напинав легку тканину її сукні, мов крила розлюченого ангела. Золотисті мамині очі блищали, а чорні фарбовані коси скидалися на якийсь вимпел.

— Ходімо, Кільрою, — мовила вона і стала пробиратися крізь юрбу витріщак.

Чужий собака слухняно подався слідом. Він махав хвостом і віддано лизав мамині пальці. Кожен, хто їх бачив, не сумнівався, що то її собака.

— Ґоліафе! Ґоліафе! — зарепетував чоловік.

Але собака ледь повернув у його бік голову. Мабуть, він був радий, що позбувся того сердитого чоловіка і гонористого імені.

— Серденько, ти вже тут! — гукнула мама, як загледіла мене. — Глянь, кого я знайшла!

Вона гордо тицьнула пальцем на білого собаку, що, задерши носа догори, чалапав поруч.

— Ходімо! Мерщій! — зашепотіла я й потягнула її за руку. — Це не Кільрой!

— Що ти таке кажеш?

— Це не Кільрой, — повторила я. — Розумієш? Це інший собака. Бігом до автомобіля!

— А що нам із ним робити? Треба ж його відвести назад. О Господи!

Урешті-решт мама таки зрозуміла, що зараз не варто відводити цього бідолашного собаку назад. Ми майнули через моріжок. А коли влетіли в автомобіль, собака мало не заскочив на заднє сидіння. Нам пощастило не пустити його всередину, згодувавши йому половину рулету.

У заднє вікно мені було видно, як він плентався до поріділої юрби в бік Замку і вежі Какнес.

Дорогою додому ми весь час сміялися — з мами, з чоловіка і з собаки, що ув’язався за нами. Ми знов були в доброму гуморі. Та потім радість вивітрилася. Удома нам ніщо не лізло в горло. Хоча Інґве постарався до нашого повернення зварити суп. Нас не розворушило й те, що коли він ставив суп на стіл, то замочив у ньому край своєї краватки.

Мама почувалася тупою, дурною і нещасною.

— Твоя правда, — промимрила вона, схилившись над тарілкою супу. — Я повинна стати звичайною мамою. Мені треба трохи більше дбати про хатній затишок.

Потім вона цілий вечір силкувалася бути звичайною мамою.

Вона тягала по підлозі громіздкого блискучого пилососа, якого несила було перекричати. Вона протирала пил, мила й витирала до сухого шибки на вікнах так, що вони мовби просили їх пожаліти. Вона позмітала павутиння і назбирала купи брудної білизни. Вона розпакувала картонні коробки й поставила на свої місця меблі. Вона полила квіти, заварила чай і не мала бажання нічого ні з ким обговорювати.

— Не думайте, ніби я роблю це все тому, що мені так хочеться, — раз по раз казала мама. І голос у неї тоді був скрипучий, стомлений і сердитий водночас, як у звичайної мами.

Коли в кімнату, що пахла милом, впали сутінки, вона загадала Інґве повісити на стелю кришталеву люстру. Тільки-но він заліз із люстрою в обох руках на хиткий стілець, його обличчя позеленіло, а коліна затремтіли й підкосилися. Кришталева люстра задзеленчала тисячами маленьких дзвоників, а стілець заходив по підлозі ходором.

— Що це ти робиш? — спитала мама і здивовано витріщилася на Інґве.

Мені відібрало мову. Я гадки не мала, що цей зануда уміє так балансувати.

— Допоможи мені злізти! Допоможи мені злізти! — заблагав він, а стілець під ним тим часом минув маленького латунного столика, де стояла попільниця, і подріботів до передпокою.