Страница 2 из 5
Мама пречудово себе почувала у своїх черевиках на тонюніх шпильках і в незграбному капелюсі, на крисах якого подзвонювали скляні привісочки, що звисали донизу замість серпанку. А от я почувала себе зайвою. Мені вся ця метушня здавалася просто безглуздою. Навіщо знайомитися з усіма цими людьми, з якими раніше ми не спілкувалися, саме тепер, коли треба звідси переїздити?
Потім з’явилися вантажники, що мали виносити наші речі. Мама і їх змусила їсти. Весь час у кімнату з різних помешкань прибували якісь наїдки та напої, балачки ставали дедалі гучніші, а від цигарок та сигар до стелі підіймалися хмари диму.
Старий Югулайнен приніс свою гармонію, і мама стала йому підігравати на саксофоні. Я лежала, зіщулившись на картонних коробках біля стіни, і спостерігала їхні безладні танці. Седерстрем заплющив очі і водив колом довготелесу пані Білунд. Один із вантажників кружеляв по кімнаті з пані Енґман. П’ятирічне Ністедтове хлоп’я сиділо на підлозі й силкувалося годувати Кільроя холодними рибними котлетами, бляшанку яких десь доп’яло.
І ось серед того галасу задзеленчав телефон. То був Інґве.
— Можна поговорити з мамою? — спитав він, коли я взяла слухавку.
— Її немає вдома, — відповіла я.
— Я знаю, що вона там, — наполягав він. — Чого ви ще не виїхали?
— Бо мама змилася, — сказала я.
— Я певен, що вона вдома, — зітхнув він. — Але нічого, бувай. Завтра вже побачимося.
— Хто то був? — крикнула мама.
— Та якийсь тип помилився номером, — відповіла я і всміхнулася.
Пан Вікман, що саме йшов через кімнату сягнистими кроками, посковзнувся на крихтах рибних котлет, ще й наступив Кільроєві на хвоста. Собака вискнув і чкурнув на кухню. Для нього то вже було занадто: спершу натовкли в’язкими рибними котлетами, а потім відтоптали хвоста. З мене теж було досить. За хвилю я провалилася на своїх картонних коробках у сон.
Не знаю, котра була година, коли мене збудила мама.
— Пора вшиватися, — мовила вона.
— Гмм, — промимрила я.
Ніхто не помітив, як ми зникли.
— Якось навіть шкода їхати, — сказала мама на порозі.
— Угу, — мовила я, хоч моя думка нічого не важила.
Від протягу з відчиненого вікна в кімнаті погойдувалася кришталева люстра. Відблиски світла мерехтіли на шпалерах, що були темніші в тих місцях, де висіли картини і ще бозна-що. Ясний місяць своїм зневажливим оком споглядав виставу, яка відбувалася всередині: танці, що вирували посеред покинутих меблів, столи, завалені тарілками з рештками недоїденої їжі, порожніми келихами та незагашеними недопалками сигарет.
Ми примостилися поміж своїх манатків. Я поклала голову мамі на коліна.
— У мене таке відчуття, наче ми щось забули, — сказала вона і погладила мого лоба.
Я нічого не відповіла. Мене те не обходило. Вона весь час щось забувала. До того ж чимало речей мама лишала зумисне. Я задрімала під гул мотора і не бачила ані мостів, ані доріг, якими їхали, ані тих тисяч свічок, якими Стокгольм оздоблює свій торт на день народження.
Другий розділ
Сонце било у вікна, на яких ще не висіли штори, а шибки були дуже брудні й заяложені. Світло сліпило мені очі. Я прокинулася від свистоподібного хропіння.
То хропіла мама.
Вона спала на матраці, покладеному поверх картонних коробок. Одна нога в блискучій панчосі звисала вниз. Сама я лежала долі, закутана у вовняні ковдри.
Але щось було не так!
Я звикла прокидатися зовсім інакше. Не від маминого хропіння і не від сонця, що сліпить очі на чужій підлозі. Як правило, мене будив прохолодний вологий ніс, що тицявся або в живіт, або під пахву, або у вухо. І тоді так приємно було прокидатися!
Я сіла і прислухалася.
Надворі кричали чайки й співали дрозди. І з ящиків долинало звичне цокання годинників. Але нізвідки не чути було ані приємного для слуху тупання собачих лап по лінолеуму, ані вдоволеного скреготіння собачих зубів, що вгризалися в чийогось шкіряного черевика, ані звуків, схожих на булькання та сопіння, що виривалися у Кільроя вві сні.
Раптом я збагнула: таж ми забули Кільроя!
Як можна було забути свого собаку?
Я просто оскаженіла, коли подумала про це. Неймовірно! Невже таке може бути? Щоправда, для мами то була найприродніша у світі річ. Дяка Богу, що вона не забула мене.
Хоч я й передчувала, що це нічого не дасть, та все ж вирішила пройтися по будинку. Я навіть нашорошила вуха, чи не почую якого-небудь незвичного, схожого на собачий, писку з котрогось ящика. Але, крім цокання годинників, нічого не було чути.
Чим довше я шукала, тим більше сердилася, бо знала, що все дарма. Я пройшла так звану велику кімнату, заглянула на кухню і пробралася скрипучими східцями нагору. Там було дві кімнати. В одній мала жити я. У тій, що з краєвидом на озеро і сміттєзвалище. Друга правитиме за спальню мамі та Інґве.
Інґве — то і був той фрукт, із яким мама зійшлася. У мене було таке враження, ніби вона знайшла його там, де на дурняк продавали щонайзанудніших зануд. Він носив краватку і капелюхи, щоб ніхто не помітив його залисин.
Як усе безнадійно! Спершу мене відірвали від Лоли, Уліси та решти друзів у Веллінґбю і привезли до цього задрипаного помешкання в Чютагейті. І тепер мені доведеться жити з якимось недоумком. А на довершення усіх нещасть я, мабуть, ніколи не побачу Кільроя! Як на один раз, то вже занадто!
Я кинулася сходами вниз так, що вони аж зарипіли, стрілою промчала через кухню, мимохіть зачепила кілька мисок, і вони торохнули додолу. Від такого гуркоту будь-хто прокинувся б. Але мама спала непробудним сном. Її хропіння вже скидалося на тигряче гарчання з глухим присвистом. На обличчі в неї була широка усмішка. Ти ба — вона ще й усміхалася!
Я схопила щось із сумки й пожбурила в неї. То було півпакета пшеничного борошна. Воно влучило їй у голову і здійняло навколо неї білу хмару пороші.
— Чого ти не можеш поводитись, як інші мами? — закричала я.
— Агов! — долинув десь із хмари сонний голос. — Хто там?
— Чого ти не можеш бути звичайнісінькою мамою? — репетувала я.
— Це ти, сонечко? — закашляла мама. — Що сталося?
— Чого ти завжди все забуваєш? — заголосила я.
Сльози випікали мені очі. Я схопила пачку макаронів і кинула в маму.
— Яка тебе муха вкусила? — верескнула вона. — Що все це означає?
— Це тебе муха вкусила! — заревла я.
Я схопила праску. Але тепер мама була напоготові й зловила її в повітрі.
— Ану перестань, Симоно! — мовила вона. — Це вже не смішно!
Ага, так я тобі й перестану! В один мент я знайшла ящик, де лежали черевики, зубні пасти та мило, і перевернула все те гамузом на неї. Її накрило градом із черевиків на високих підборах, усіляких шкіряних, позолочених та модельних черевиків і сандаль. Я плакала і кидала.
— Вгамуйся! — крикнула вона. — Чого ти хочеш?
— Я хочу мати звичайнісіньку нормальну маму, — запхинькала я. — Таку, що нічого не забуватиме.
Тоді мама злізла з матраца. І обняла мене. Ми лежали на підлозі, і моє тіло здригалося від ридань. Мама була біла від борошна. До того ж з її губи, куди влучив черевик, текла кров.
У неї був жалюгідний вигляд.
— То що я тепер забула? — спитала вона.
— Нічого особливого, — відповіла я, не приховуючи єхидства. — Хіба що нашого собаку.
— Кільроя, — зітхнула мама. — Я так і знала, що ми щось забули.
— Я не хочу втратити Кільроя, — мовила я і гикнула.
— Серденько, він напевно знайдеться, ось побачиш, — сказала вона і провела своєю великою долонею по моїх мокрих щоках. — Ми його неодмінно знайдемо, доню.
Та голос у неї був такий сумний, ніби сама вона не вірила в те, що казала. Тієї миті з’явився Інґве з двома громіздкими дорожніми сумками в руках і в недоладному капелюсі на голові.