Диваки і зануди

Ульф Старк

Диваки і зануди

Брехні немає, є лише кульгава правда.

Перший розділ

У будинку було тихо. Перші сонячні промені ковзнули поміж будівлями з майдану, проникли в кімнату й торкнулися мого обличчя. Я підвелася з ліжка, хоч було ще дуже рано. Та однак мені навряд чи вдалось би заснути знов.

Цього ранку, в день мого дванадцятиліття, усе й почалося.

У квартирі, з якої ми ось-ось мали переїздити, все стояло догори дриґом. Усюди купами лежали простирадла, штори, старезні лахи, всілякий мамин дріб’язок, збираний роками, книжки, альбоми для малювання, пензлі та забраковані ескізи. Я обережно пробралася крізь увесь той мотлох.

Потім я заглянула у велику кімнату.

Там спокійним сном немовляти спала мама. Вона була з головою вкрита зношеною чорнобурковою шубою, бо ночами завжди страшенно мерзла. У їх ногах лежав Кільрой, наш собака. Побачивши мене на порозі, він кинув у мій бік сонний погляд — либонь, здивувався, що цього разу я встала раніше за нього. Потім сповз із ліжка, кинувся до мене і заходився фиркати, чмихати й тицятися вологим писком.

— Цс-с! Збудиш маму! — зашепотіла я йому в кошлате вухо.

Ми подалися на кухню. Я знайшла між стосами каструль, загорнутих у папір склянок і тарілок, соусниць, супниць і сковорідок пластикову миску та дротяний віничок. Потім збила вершки й змастила ними торт, що спекла напередодні ввечері, поки мама пріла над одним зі своїх малюнків для щотижневика. Насамкінець я уткнула в торт дванадцять бенгальських вогнів, що лишилися з Різдва, бо не знайшла жодної свічечки.

— Казна-що, — мовила я.

Кільрой злизав із моїх пальців збиті вершки й подивився на мене сумними очима, ніби розумів, що все було погано, а далі буде ще гірше. Я схилилась до нього і занурила обличчя в його вершково-білу м’яку шерсть, воліючи сховатися там, мов у білій хмарі.

Мені не хотілося ніякого дня народження.

Мені не хотілося нікуди звідси їхати і покидати це непоказне помешкання, де мені непогано велося, полишати вічно всім невдоволеного Седерстрема, що жив під нами і завжди нарікав на маму, яка ночами грала на саксофоні, і на Кільроя, що дзюрив біля вхідних дверей. Мені не хотілося покидати ані своїх друзів, ані школи, ані кав’яреньки на майдані. Ми мали перебиратися до нового житла в південній частині міста, де гуляли протяги. Як на мене, то вже краще було б податися в якесь забите село зі слинявими коровами та опецькуватими дітьми. До нашого нового житла добиратися дві години на метро. Але найгірше було те, що нам доведеться там жити з Інґве — це кретин, із яким мама надумала зійтися. Якщо задля кохання людина здатна пороти такі дурниці, то даруйте — я нізащо не буду закохуватися!

Я сіла перепочити біля кухонного вікна, щоб обмізкувати своє безбарвне майбутнє. Коли дзиґарі на стіні вибили восьму, я поставила на тацю торт, пляшку фанти, чашку на каву, запилюжену пластикову квітку, яку знайшла у великій кімнаті, і миску собачого корму. Дзиґарі були здоровецькі, зроблені з червоного дерева та латуні, й несамовито бамкали. Мамі вони дісталися від дідуся, її батька. Загалом він лишив їй ще багато всяких годинників, коли переїздив до притулку для старих. Годинники стояли, висіли, дзвеніли і цокали по всіх закапелках і йшли як попало, бо мама ніколи про них не дбала. Щоправда, кухонні дзиґарі йшли правильно. Я сама їх заводила, щоб знати, коли треба вибігати з дому до школи.

— Ану ходімо, — сказала я Кільроєві.

Те, що мама забуде про мій день народження, я, звісно, знала. У її голові ніколи не трималися ніякі пам’ятні дати. А дні народження — то й поготів. Мене звати Симона. На моє щастя, це поганюче ім’я не знайти в жодному шведському календарі.

Я запалила бенгальські свічі й рушила до великої кімнати. Кільрой вертівся під ногами і радісно повискував, поки я співала «З днем народження мене, з днем народження мене!». Бенгальські вогні тріщали й іскрилися.

Та що з того? Мама перевернулася на другий бік і все.

Я поставила тацю з тріскучим феєрверком поверх торта на стілець біля ліжка і поторсала маму за плече.

— Що таке? — буркнула вона з-під шуби. — Невже не можна трохи тихіше?

— Але я святкую свій день народження, — мовила я. — Хочеш торта?

Мама розплющила напівсонні очі і сяйливо усміхнулася мені, бенгальським вогням і Кільроєві. Потім вилізла з ліжка, схопила мене в обійми й міцно пригорнула до свого огрядного тіла, що пахло парфумами і смердючим тютюном.

— Серденько! І як це я забула! — скрикнула вона. — Ти ж не гніваєшся? Останнім часом у мене все валиться з рук. Але зараз я знайду тобі подарунок.

Вона загорнулася в шубу й стала никати поміж мотлохом, щоб таки знайти там який-небудь підходящий подарунок, покопирсала пальцями ніг із полакованими в червоний колір нігтями то одну купу на підлозі, то другу, понишпорила в кількох коробках і постояла перед великим дзеркалом у позолоченій рамі. Потім провела рукою по чорних фарбованих косах. У тій шубі мама скидалась на героїню якогось російського фільму. Пил кружляв довкола неї так, як кружляє хурделиця в сибірській тундрі.

— Не треба, — мовила я.

— Що «не треба»? — перепитала вона.

— Не треба мені подарунка, — мовила я.

— «Не треба мені подарунка!» — вигукнула мама ображеним голосом, і у дзеркалі відбився її осудливий погляд, яким вона мене прошила. — От капосна дитина! Це ти зумисне кажеш, щоб мене присоромити!

Я бачила за маминою спиною в дзеркалі не себе, а невиразну бліду цятку. Вона була схожа на те наїжачене привиденя, що живе вночі у виставковій залі в Скансені при штучному місячному освітленні. Мене просто затьмарювало світло, що випромінювала мама.

— Гаразд, — мовила я. — Звичайно, я хочу мати подарунок.

Мама покопалася в дерев’яному ящику, якого вона притягнула напередодні з горища, і вийняла звідти запорошену скляну кулю. Потім заходилася її терти об шубу і терла доти, доки куля заблищала, ніби електрична лампочка при слабенькому вранішньому світлі, що просочувалося крізь шпарину кухонних дверей.

— Ось, бери, — сказала мама. — На ній можна ворожити. Колись ця штукенція належала твоїй прабабусі. Сам Бог знає, скільки вона у свій час всього передбачила — і поганого, й гарного. Може, ти знайдеш там своє велике кохання.

Я взяла кулю до рук і відчула, яка вона холодна. І така важезна, що я ледве не впустила її додолу.

— Це в ній ти знайшла Інґве? — спитала я. — Раз так, то мені вона не придасться.

Мама вдала, що не почула. Вона присіла на край стародавнього ліжка з червоного дерева, яке мені судилося успадкувати, коли ми переїдемо, і заходилася наминати торт, годувати ним Кільроя і пускати жарти, так що я майже забула, який це жахливий день.

— Нам із тобою треба триматися купи, — сказала вона.

Потім мама скочила з ліжка й побігла телефонувати усім, хто жив у нашому будинку, виймати порцеляновий посуд, який уже був запакований, і місити тісто, щоб спекти велетенську пухку паляницю. Їй заманулося по обіді влаштувати свято. Вона любила свята. Окрім того, прощальний обід був нам до речі, бо допоміг би позбутися багатьох пожитків, яких не хотілося брати зі собою.

Я прибрала рештки, що лишилися після бенкету на честь мого дня народження, і повела Кільроя надвір.

І от на четверту годину почали сходитися люди. До того часу ми встигли розгребти прохід і поставити вздовж стін один на одного ящики та картонні коробки. Спершу прийшла пані Флудквістен, яка щоранку розносила газети, тож звикла приходити рано. Вона розтягнула губи в бездоганній усмішці, показуючи вставні зуби, і зацікавлено розглянулася навсібіч. Потім по черзі з’явилися ті, чиї імена було написано на табличці з внутрішнього боку вхідних дверей: Югулайнен, Ністедти зі своєю галасливою дітлашнею, Енґмани, пані Білунд, Вікмани, Ґуставсон-Фреден та Седерстрем. Усі вони тримали в руках салатники та блюдця з ковбасою, сиром, маринованими огірками, копченою салакою, консервованими сливами, пиріжками і котлетами. Скнара Седерстрем приніс шмат кров’янки, загорнутий у фольгу, і невдоволено глипав довкола.