Джовані Трапатоні

— А де знаходиться головна резиденція ДДТ?

— Ну як це де? — роздратувався Джовані. — Там, де й завжди — у старій водокачці!

— У тій старій водокачці, що біля костелу? — зацікавлено запитав Ши Бо, який усю розмову мовчки простояв за спиною Джовані.

— Та ні, у тій, що біля ринку, — автоматично відповів Трапатоні та одразу перелякано зойкнув.

Тільки зараз він помітив, що за його спиною стояв садівник Ши Бо.

— Ой, а хто це ви такий будете? — зніяковіло прошепотів ворон.

— Це пан Ши Бо, він справжній чарівник… — спробувала пояснити Лада. Але не встигла. Бо щойно Джовані почув слово чарівник, одразу ж утратив свідомість.

— Нічого не розумію. Пане Ши Бо, можливо, це все-таки дія якоїсь отрути? Адже він постійно непритомніє?

— Ні, панночко, це не отрута, — спокійно відповів садівник. — Просто у свідомості цього ворона слово чарівник невідривно пов’язано зі злом. На жаль, він у своєму житті не натрапляв на жодного доброго чарівника. Тож цілком зрозуміло, що за таких обставин йому складно усвідомити, що існують не тільки злі чарівники.

— Пане Ши Бо, невже ви справді вважаєте, що якесь одне слово, яке б воно не було, може призвести до втрати свідомості?

— Я переконаний, що не тільки слово, а навіть літера, вимовлена відповідним тоном та у відповідний час, спроможна як зцілити, так і знищити.

— Ши Бо! — зненацька загорлав знадвору оскаженілим голосом Родман. — Ши Бо! Мерзотний неробо, де ти?!

Лада підійшла до вікна й обережно визирнула у двір.

— Що там? — пошепки запитав садівник.

— Родман перечепився через лопату, якою ви прибирали сніг, та грякнувся у самісіньку кучугуру, — теж пошепки відповіла Лада.

— Ну, то мені вже час іти, — закривши свій саквояж, мовив Ши Бо. — Панночко, я лишаю вам флакончика. Якщо ваш новий друг знову надумає втратити свідомість, дайте йому понюхати з нього, і він одразу прийде до тями.

— Ши Бо-о-о! Тварюко ледаща, де ти?! — знову загорлав Родман, лежачи в кучугурі.

— Стривайте, пане Ши Бо, — гукнула його Лада. — Спочатку я трохи заспокою нашого неврівноваженого дворецького, аби вам не дісталося від нього на горіхи.

— Ні-ні, панночко, не хвилюйтеся, у цьому немає потреби, — спокійно мовив Ши Бо та рушив до дверей.

Але Лада вже не слухала його. Вона відчинила вікно та строго крикнула до дворецького:

— І як то вам не холодно, пане дворецький, лежати у кучугурах в самісінькому смокінгу?

— Холодно, панночко… Страх, як холодно, — ще жалібніше проскиглив він.

— Ну, як холодно, то вставайте вже — не лежіть на холодному.

— Не можу, — зарюмсав Родман. — Ніяк не можу. Цей нероба Ши Бо кинув посеред двору свою лопату… І я, перечепившись через неї, зламав собі ногу!

— Родмане, ви зламали собі ногу? — недовірливо перепитала Лада.

— І ногу панночко, і руку.

— Пане дворецький, я, звичайно, перепрошую, але подивіться на цю лопату і погляньте на себе… Мені здається, що навіть якби хтось навмисно вмазав вам по шиї цією лопатою, то навряд чи ви би це відчули. Адже будь-кому одразу помітно, що Бог не обділив вас ані статурою, ані м’язами. Мені здалеку навіть здалося, що то не лопата, а прутик, щоб мушок відганяти.

— Я, панночко, спочатку теж так подумав, — проскиглив дворецький. — Але насправді ця лопата виявилася геть уся із чавуна! Або навіть гірше. Вона з якогось невідомого надважкого сплаву. Я навіть підняти її не можу!

— А як же з нею порається пан Ши Бо?

— Панночко, та хіба їх зрозумієш, цих китайців?

— Пане Ши Бо, — пошепки звернулась Лада до садівника, — дворецький жартує про лопату?

— Та ні, панночко, не жартує, — чомусь засоромлено мовив пан Ши Бо. — Це я так… Тренуюся потроху, аби м’язи не всихали.

— Ну то гаразд. Чесно кажучи, я нічого не зрозуміла, але менше з тим. Ідіть, тепер дворецький вам нічогісінько не зробить.

— Дякую, панночко.

— Вам дякую, пане Ши Бо. Я можу сподіватися, що все залишиться в таємниці?

— Панночко, ви можете уявити, що подумають люди про того, хто розповість їм про ворона, який уміє говорити? Та ще й прагне врятувати вірменську воронову принцесу?

— Думаю про таку людину нічого доброго не подумають…

— Я теж так вважаю… Моє шанування, панночко, — садівник Ши Бо обережно причинив за собою двері.

— Родмане! — гукнула Лада до дворецького у відчинене вікно. — Щойно Ши Бо допоможе вам, негайно відпустіть його. Він має допомогти мені зібрати валізи!

— Буде зроблено, господине!

Лада зачинила вікно та стомлено зітхнула. Раптом вона помітила, що ворон через примружені повіки уважно спостерігає за нею.

— Ти що, прикидаєшся?

— Ти брехала, що допоможеш мені врятувати Маріам? Кажи чесно.

— Ти знову за своє?

— Щойно ти сказала цьому мерзотнику дворецькому, що Ши Бо має допомогти тобі зібрати валізи, — докірливо промовив Джовані, дивлячись Ладі прямо у вічі. — Я чув сьогоднішню сварку між твоїми батьками — ти сьогодні маєш повертатися до Лондона. Ти не допоможеш мені врятувати Маріам…

— Не мели дурниць. Невже ти не розумієш, що якщо я зараз категорично відмовлюся повертатися до Лондона, то мій тато, разом із ватагою своїх охоронців, силоміць посадить мене у літак? І тоді вже я не матиму жодного шансу на втечу.

— Так-так, я бачив твого тата — він страшна людина, — з розумінням промовив Джовані.

— Страшніший, ніж ваш імператор ДДТ?

— Та ні, страшнішого та безжаліснішого за ДДТ немає нікого, — печально відповів ворон.

Лада уважно подивилась на Джовані, який лежав на столі, підперши голову здоровим крилом. Раптом вона закрила долонями лице та заходилася напружено терти кулачками очі.

— Ти чого? — від здивування ворон ледь підвівся та зручніше вмостив голову на крило.

— Ану, вщипни мене, — попросила Лада, простягнувши руку до Джовані.

— А навіщо? Навіщо тебе щипати?

— Ну, вщипни, вщипни… Я тебе прошу.

— Ну, коли просиш, то будь ласка, — розгублено відповів Джовані та ледь чутно щипнув її в руку. — Достатньо? Чи, може, ще раз дзьобнути?

— Достатньо… — замислено прошепотіла Лада. — Ти справжній. Я подумала, може, це все просто марево, і тебе насправді не існує… Можливо, це просто різдвяні чари або просто щось із нервовою системою.

— І що? — з цікавістю запитав Джовані.

— Ти справді існуєш, — ледь чутно мовила Лада. — Ворон, що говорить людською мовою, — не галюцинація.

— Хм, — Джовані картинно гепнувся головою об стіл. — Взяла, обізвала мене галюцинацією. А спитай тебе, за що, то ти, певно, й сама не знаєш…

— Ладо, донечко… — почувся за дверима ніжний голос пані Барбари, і в двері одразу постукали.

— Так, Джовані, ану давай швиденько заховайся! — наказала Лада. — Мамі зовсім не варто бачити тебе…

— А куди? Куди мені сховатися? — розгублено прошепотів ворон, механічно залазячи під стіл.

— Ти лізеш у правильному напрямку, — відказала Лада та, переконавшись, що Джовані не видно, рушила відчиняти двері.

— Не забудь узяти в мами вісімдесят вісім тисяч на ґудзики, яких нам бракує, — визирнувши з-під столу, благально мовив Трапатоні.

— Джовані, тихо, я не забуду.

— Донечко, це мама… Відчини, будь ласка, — знову почувся за дверима мамин голос.

— Так-так, вже відчиняю, — позіхаючи, відповіла Лада і відчинила двері.

Зайшовши до кімнати, пані Барбара ніжно всміхнулася та поцілувала Ладу в щічку.

— Доброго ранку, донечко.

— Доброго ранку, ма… — теж поцілувавши матір, привіталася Лада.

— Як тобі спалося? — пані Барбара шукала, з чого розпочати розмову.

— Чесно кажучи, погано, — стрибнувши у ліжко, відповіла вона.

— Щось сталося?

— Та ні… Нічого… Просто, знаєш, я довго думала… І все ж таки вирішила повернутися назад до Ґранд-Коледжу.

— Ти жартуєш? — розгубилась пані Барбара. — Чи серйозно?

— Серйозніше не буває, — спокійно та впевнено відказала Лада. — Розумієш, я все зважила й вирішила не здаватись… Чому це я маю залишати Лондон? Тим більше, що я вже звикла до цього міста та до його непередбачуваної погоди.