Джовані Трапатоні

— Звикла до погоди? — зовсім спантеличено перепитала мати, певно, зовсім не сподіваючись на такий розвиток подій.

— Ну, так… Уже звикла… Вона мені навіть подобається.

— Що подобається, донечко?

— Як що? Погода їхня.

— Правда?

— Правда, — впевнено відповіла Лада.

— Але ж ти казала мені, що в тебе геть не склалися стосунки із твоїми однокласниками! Особливо з цим химерним хлопцем. Як його? Забула… Ну цим, племінником американського президента?

— Джоном?

— Так-так, Джоном, який не дає тобі проходу.

— Ну то й що? Знаєш, я подумала, він цілковито хворий хлопець, а на хворих ображатися гріх. До того ж, я не можу кинути бідолашних англійців напризволяще.

— Тобто? — зовсім розгубилася пані Барбара. — Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що, попри всі недоліки мого характеру, англійцям буде значно краще, коли в їхній країні на певний час залишуся саме я, а не таке недоумкувате створіння, як Джон. Якщо ми вже так заважаємо один одному, то нехай саме він валить додому.

— Доню, що ти таке говориш? — прошепотіла мати.

— Ти просто уяви собі, що станеться з бідолашною Великою Британією, — вела далі Лада, — якщо туди з усього світу з’їдуться такі багаті нероби, як Джон? Якщо вже всіляким президентам та прем’єр-міністрам так кортить відправити подалі своїх чад, то нехай відправляють їх до Сибіру. Що це вони всі вчепилися у цю бідолашну Англію? Це нечесно. Англія так довго не витримає… Словом, — натхненно підсумувала вона, — я вирішила не кидати цю країну напризволяще. Я вирішила залишитись.

— Ладо, доню, я ціную твоє почуття гумору, але… Але тато наказав тобі повертатися до Лондона. Я розумію, донечко, як тобі складно і що ти відчуваєш… Але тато, на жаль, має інші погляди, ніж ми з тобою.

— Ну, то в чому, зрештою, проблема? Хіба я сказала, що не буду повертатися до Ґранд-Коледжу? Навпаки… Ти мені не віриш? — після довгого незручного мовчання запитала вона.

— Не те що не вірю… Просто… Просто я розумію, що ти можеш відчувати.

— Добре, — рішуче видихнула Лада та, підвівшись із ліжка, підійшла до вікна. — Я скажу тобі правду. Я хочу лишитися у Ґранд-Коледжі лишень через Махмуда.

— Через кого? — розгублено запитала пані Барбара.

— Я хочу лишитися через Махмуда Четвертого, сина Махмуда Третього.

— Вибач, будь ласка, Махмуда якого? — мама від здивування навіть припинила плакати.

— Махмуда Четвертого, єдиного сина Махмуда Третього — короля Саудівської Аравії. Він мені подобається.

— Хто подобається? — ледь чутно прошепотіла пані Барбара.

— Принц Махмуд четвертий мені подобається. Ми з ним сидимо за однією партою. Саме заради нього я й вирішила залишитись у Лондоні.

— Не може бути! — перелякано вигукнула мама та заперечливо захитала головою.

— Чому не може бути? — ображено вигукнула Лада. — Хіба я не можу закохатись?!

— Ні-ні, донечко, я зовсім не те хотіла сказати, — затараторила пані Барбара. — Просто… Просто це так несподівано…

— А що тут несподіваного? Ти так реагуєш, ніби я сказала тобі, що закохалася у дівчинку, — засміявшись зі свого жарту, мовила вона.

— Ні-ні, вибач, ти мене неправильно зрозуміла, — і, певно не знайшовши, що сказати далі, вона підвелася зі стільця. — Я… Я хотіла сказати… Це… Як його… Словом, вибач, що потурбувала тебе. Я, певно, вже піду. Бо час годувати твою сестричку… Риту… — мовила вона, рушивши до дверей. — Стоп… А чому я заходила?

— Ти, мабуть, хотіла запитати, на котру годину замовити мені літак, — ледь усміхнувшись, підказала Лада.

— Так-так, саме це я й хотіла в тебе запитати, — механічно відповіла пані Барбара та одразу вийшла з кімнати.

— Ма! — Лада голосно гукнула їй навздогін. — Ма!

— Що? — мама знову зазирнула до кімнати. — Ти мене гукала? Чи мені здалося?

— Ні-ні, мамусю, тобі не здалося, — стримуючи посмішку, мовила Лада. — На шосту годину, ма. Замов, будь ласка, літак на шосту вечора.

— Ага, значить, на шосту вечора, — мама витерла хустинкою сльози, що мимоволі текли з її очей. — Ладусю, донечко, а ось цей Махмуд Четвертий… Як би це сказати… Ну, у вас це серйозно?

— Звичайно. Ми з ним навіть уже двічі цілувалися.

— Скільки?!

— Двічі, — спокійно повторила Лада.

— Правда?

— Ну так… По-справжньому… А що в цьому поганого?

— Ну, я не знаю… Просто я не чекала… — сама собі пояснила вона та причинила за собою двері.

— Ма, стривай! — гукнула Лада. — Ма?

Пані Барбара знову зазирнула до кімнати.

— Донечко, ти мене гукала?

— Ма, я хотіла сказати тобі… Я хочу, аби ти знала… Аби ти знала, що я люблю тебе. Одним словом, що б не сталося, пам’ятай, будь ласка, що я люблю тебе. Ти найдорожча мені людина. Добре?

— Добре, — розгублено відповіла пані Барбара.

— Ну, тепер все. Біжи, годуй мою сестричку. Вона й так уже, певно, зачекалася.

— Так-так, я вже біжу… До обіду, люба…

— До обіду, матусю.

Щойно пані Барбара зачинила за собою двері, Лада одразу кинулася до столу, під яким ховався Трапатоні.

— Джовані, вже безпечно. Вилазь, мама вже пішла… Ой, а чому ти плачеш?

— Ти забула взяти гроші на ґудзики, — рюмсав ворон. — А нам не вистачить твоїх накопичень. Ти мені обіцяла — і забула.

— Ну, по-перше, у моєї мами немає грошей. Ані кишенькових, ані будь-яких.

— Я тобі не вірю!

— Твоя справа, — холодно мовила Лада, — вірити чи ні, — це, зрештою, нічого не міняє. У мами ніколи не було власних грошей. А тато, за моєї пам’яті, жодного разу не дав їй ні копійки.

— Невже твій батько такий жадібний? — спантеличено запитав Джовані, не забувши при цьому недовірливо примружитись.

— Мій тато не просто жадібний, а найжадібніша людина у світі. У це, певно, складно повірити, але це правда. Загалом у нашій родині діється багато чого дивного та неправдоподібного.

— А я все одно тобі не вірю! — не вгавав Трапатоні. — Людину, яка має у своєму гардеробі п’ять тисяч костюмів та сім тисяч сорочок, аж ніяк не можна назвати жадібною.

— Боже, Джовані, ну який же ти наївний, — зітхнула Лада. — Є пропозиція… Не витрачати зараз дорогоцінний час на з’ясування всіх тонкощів життя нашої родини. А одразу вирушити по ґудзики.

— Але ж ти не маєш достатньо грошей!

— Зате я маю пречудовий план, де їх дістати.

Лада рішуче дістала з шафи валізу й кинула її на стіл.

— Мерщій лізь у валізу. Ми їдемо на площу Ринок.

— Ні-ні, я не можу! — перелякано захитав головою Джовані. — Це територія циганських воронів. На площі Ринок тільки циганські ворони можуть відривати ґудзики із костюмів львів’ян. Якщо я сунуся на їхню територію, мене як мінімум поб’ють.

— Джовані, не панікуй та не мели дурниць. По-перше, я сховаю тебе у валізу. По-друге, я не збираюсь відривати ґудзики з львів’ян. А по-третє, на площі Ринок є те, що нам потрібно.

— А що нам потрібно? — перепитав Трапатоні, вже залазячи до валізи.

— Крамничка «Ґудзики» — ось що нам потрібно!

Розділ третій

Вже за п’ятнадцять хвилин Лада залишила батьків маєток. Аби не ризикувати та не привертати до себе зайвої уваги, вона вирішила скористатися старим заднім палацовим виходом. Навіть дворецький Родман, який знав про палац усе і мав ключі від кожних дверей, уже давно не користувався цим входом до палацу. Років шість тому він необачно забув ключ у замку. А Лада його знайшла. І то знайшла зовсім невипадково. Бо доки вона не пішла до школи, її найпершою забавкою було повсякчасне стеження за дворецьким. Їй здавалося, що мовчазний кремезний Родман насправді ніякий не дворецький. Вона свято вірила в те, що він щурячий король, який спеціально зачарував себе у дворецького, аби втертися в довіру до її батька і згодом відібрати у них весь палац для свого щурячого народу, що нидіє у підвалах палацу. Саме тому цей невгамовний дворецький увесь час нишпорить палацом і так часто спускається до похмурого підземелля.

Так думала малесенька Лада. І не тільки думала, але й постійно намагалася переконати у цьому матір. Однак пані Барбара лише ніжно посміхалася у відповідь. І запевняла свою донечку, що дворецький Родман не має жодного стосунку ані до чар, ані до щурів. Він лишень сумлінно виконує свою роботу — старанно доглядає за палацом. Звичайно ж, мамині запевнення не мали жодного впливу на дівчинку. Не мали, та й не могли мати. Бо кожній малій дитині цілком зрозуміло, що за мовчазним та підозрілим завжди ховається якась страшна таємниця. Тож Лада, як нормальна дитина, повсякчас стежила за дворецьким, намагаючись його викрити. Саме тоді їй і вдалося викрасти той ключ, який дворецький необачно залишив у дверях чорного входу.