Джовані Трапатоні

— Що сталося, Родмане? — навмисно намагаючись позіхати, сонним голосом запитала вона.

— Панночко, до вашої кімнати щойно залетіла ворона!

— Не ворона, а ворон… — обурено прошепотів Джовані. — Гидотний убивця не може відрізнити ворона від ворони. І то вже аж ніяк не щойно залетів, а добрячих півгодини тому.

— Що-що? — позіхаючи, перепитала Лада.

— Ворона, панночко, ворона, — лагідно пояснив дворецький. Буквально мить тому у ваші двері залетіла ворона з жовтою пов’язкою на голові. Я, панночко, звичайно, страшенно перепрошую за клопіт. Дуже вас прошу, дозвольте мені, будь ласка, оглянути вашу кімнату.

— О ні-i, тільки не це… — непритомно вигукнув Трапатоні та, одразу втративши свідомість, звалився під стіл.

Ши Бо здивовано провів поглядом незграбний політ Джовані зі столу та знову поправив жовту хустинку на своїй голові. Подивившись на Ладу, він заперечливо захитав головою:

— Не впускайте його, панночко… В жодному разі не впускайте…

— Я зрозуміла, — прошепотіла Лада у відповідь. — Допоможіть цьому воронові, пане Ши Бо. І, благаю вас, швидше, а я поки розберуся з цим занудою Родманом.

Садівник Ши Бо кинувся підіймати з-під столу бідолашного Джовані, а Лада, награно позіхнувши, знову підійшла до дверей.

— Родмане, як ви думаєте, якщо мій тато дізнається, що ви нахабно дозволили собі розбудити його улюблену доньку, що він може з вами зробити?

— Але ж, панночко, я намагаюся виконувати свою роботу якнайкраще… — винувато забубонів дворецький за дверима.

— Родмане, не треба якнайкраще, треба правильно, — вже строго мовила Лада. — Відчувши у голосі дворецького цілковиту розгубленість, вона мимоволі посміхнулася та ще впевненіше запитала:

— Ну, то як ви думаєте, коли тато довідається про нахабну поведінку свого дворецького, чи буде з цього щось добре для самого дворецького?

— Ні, панночко, нічого доброго із цього не буде, — здавленим голосом мовив за дверима Родман.

— Більше того! Я сподіваюся, Родмане, що ви не забули останнє попередження мого батька з приводу вашого хобі? По-моєму, він погрожував заборонити вам збирати вашу колекцію сувенірів. Саме через те, що ваше хобі відволікає вас від ретельного виконання обов’язків дворецького?

— Але ж, зрозумійте, панночко…

— Я все розумію, Родмане, — перебила вона його. — І саме з мого цілковитого розуміння випливає наступна пропозиція. Ви зараз же біжите на кухню та робите для мене свій фірмовий сирний пудинг. А я зі свого боку обіцяю вам, що мій тато нічогісінько не дізнається про те, що ви сьогодні таки спромоглися споганити ранок його улюбленій доньці. Як пропозиція, пане Родмане?

— Панночко, вже за п’ятнадцять хвилин усе буде зроблено, — щасливо озвався дворецький. — Куди накажете подати сніданок? До Дзеркальної зали?

— Ні, лишіть його на кухні. Я сьогодні маю добряче відіспатись. Та додивитись до кінця свій сон, який ви так необачно перервали своїм ґвалтом.

— Вибачте, панночко.

— Родмане, ви ще досі тут?!

— Ні-ні, панночко, мене вже немає! — перелякано вигукнув він, і коридором одразу пролунали його важкі кроки.

Лада прислухалась. Кроки стихли. За дверима панувала цілковита тиша. Вона одразу кинулася до письмового столу, на якому лежав непритомний Джовані.

— Пане Ши Бо, його ще можна врятувати?

— Не хвилюйтеся, панночко, все буде добре, — обтерши з чола піт, відповів садівник.

— Ця стріла, — Лада вказала на дротик, який Ши Бо намагався дістати з крила ворона, — вона отруєна. Родман змастив її страшною отрутою кураре.

— Ні-ні, панночко, — посміхнувся садівник, — це не отрута. Це звичайнісінька обліпиха.

— Що?!

— Обліпиха. Це сік із ягід садової обліпихи. І повірте моєму досвіду, ці прості плоди мають бездоганні цілющі якості.

— Але звідки… Звідки вам це відомо? — затинаючись від хвилювання, запитала вона. — Чому ви думаєте, що це не отрута?

— Та тому, що пан Родман саме в мене замовляв її, цю кураре. А я, панночко, маю погану звичку — завжди думати перед тим, як щось зробити. Тож я і подумав… Ну навіщо у Львові, в самісінькому центрі Європи комусь здалася така жахлива отрута кураре? Для чого, для яких цілей вона буде використана? Найменша крапелька цієї отрути здатна вбити стадо велетенських африканських слонів. А хіба тут, у вашому Львові, водяться слони? Ні. Чи, може, тут водяться зграї страшних диких буйволів? Також ні. Тож для чого комусь здалась кураре? На кого з нею збираються полювати?

— Стривайте-стривайте, пане Ши Бо! — обірвала його Лада. — А чому саме вам Родман замовив цю кураре?

— Ну, в європейських аптеках, на щастя, не продають таку сильнодіючу отруту, як кураре, — лукаво посміхнувся Ши Бо і, розрізавши ножицями дротикову стрілу навпіл, обережно дістав її з воронового крила. — Цю гидоту просто неможливо купити у ваших аптеках. А в нас, у Китаї, все можливо. На моїй батьківщині лікарі здатні навіть лікувати отрутою.

— А-а-а… — жалібно застогнав Джовані, щойно Ши Бо почав змащувати різнокольоровими мазями його крило.

— Ой, пане Ши Бо, — прошепотіла Лада на вухо садівнику, — ви не повірите, але цей ворон вміє говорити справжнісінькою людською мовою.

— Ну, якраз у це мені не складно повірити, — загадково всміхнувся садівник і заходився вправно бинтувати воронове крило.

— Маріам… Добра дівчинко, врятуй мою Маріам… — марячи, белькотів Джовані. — Ні-ні, мені не можна помирати… Джовані, ти маєш жити… Ти маєш боротися… Ніколи не здавайся Джовані, ніколи, — сам до себе незв’язно шепотів він.

— Маріам — це його кохана, — розчулено пояснила Лада панові Ши Бо.

— Я знаю, — співчутливо відповів він. — Мені відома дивна історія цього кохання.

— Тобто? — здивувалась Лада. — Як вам може бути відома історія цього кохання?

— Ні-ні, панночко, ви мене неправильно зрозуміли… Або, краще сказати, я неправильно висловився, — розгубився садівник. — Я лишень хотів сказати, що мені відомо: справжнє кохання спроможне на справжнє диво, — він стомлено обтер піт, що рясно проступив на його чолі. — Ну, ось і все, — обережно вправивши перебинтоване крило, підсумував він.

Діставши зі свого саквояжа помаранчевий флакончик, пан Ши Бо підніс його до дзьобика Джовані. І як тільки-но ворон вдихнув випари цієї рідини, одразу ж прийшов до тями.

— Добра дівчинко, я зараз помру. Благаю тебе, врятуй мою Маріам… — прохрипів він, щойно розплющив очі. — Окрім мене ніхто не зможе викупити Маріам… А я помираю… Добра, найдобріша дівчинка у світі, молю тебе, врятуй мою Маріам…

— Джовані, спинися хоч на хвилинку! — скоромовкою прокричала Лада, аби встигнути вставити слово у його одноманітне скиглення.

— А ти дай слово, що коли я помру, ти врятуєш Маріам! — відчайдушно прокричав у відповідь Джовані.

— Даю тобі слово, я врятую її.

— Ні-ні, так не годиться, — одразу оживившись, по-діловому відповів він. — Скажи по-нормальному.

— Тобто? — не зрозуміла Лада. — Як це по-нормальному?

— А так це… — серйозно, але трохи кумедно прохрипів Джовані. — Я така-то, така-то, даю чесне, благородне слово, що після смерті Джовані Трапатоні я врятую Маріам…

— Значить, так, — строго перебила Лада ворона. — По-перше, стріла, якою тебе було поранено, зовсім не отруйна. І твоє крило загоїться швидше, ніж подряпинка на твоєму дзьобику. Це по-перше…

— Брехня! — перебив її Джовані. — Я сам чув, як Родман вихвалявся, що змастив стрілу кураре.

— По-друге, — знову обірвала його Лада, — якщо ти зможеш помовчати хоч хвилинку і не будеш перебивати мене, то ми встигнемо врятувати Маріам. Якщо ж ти скиглитимеш і далі…

— Я не скиглю! Я просто намагаюся розтлумачити тобі усю трагічність становища!

— По-третє… Куди саме і до котрої години ми маємо сплатити викуп?

— Сьогодні останній день. Сьогодні опівночі спливає останній термін. Усі ґудзики до початку балу мають бути здані до імператорської канцелярії.

— Ця канцелярія знаходиться у Львові?

— Звичайно, що у Львові. А де ж іще? Головна канцелярія міститься в головній резиденції ДДТ.