Страница 9 из 68
А втім… А втім, він давно вже вилікувався від прагнення справити на оточуючих гарне враження про себе. І хіба йому не наплювати на те, що про нього подумають?
І як пояснити те, чого не розумів і він сам? Знову ці погляди професорів та докторів від науки, цього разу вже розгублені, коли, вивчивши Андрія ледь не по молекулах, вони так і не спромоглися визначити, чим же є насправді Червоне. І чому, коли воно в Андрієві, його огортає невидима оболонка, крізь яку не здатні проникнути ні скальпель, ні промінь лазера.
Сивий академік розводив руками:
— Ну що тут сказати… Відносно тих синіх мух… Тут ми майже зі стовідсотковою впевненістю можемо стверджувати, що ти якимось чином здатен бачити ультрафіолетове випромінювання, а от щодо решти…
…Запитання капітана так і залишилося без відповіді.
Засичав факс, витискаючи із пластикового черева довгу паперову стрічку.
— Ага!
Поліцейський підхопив її і заходився нетерпляче проглядати.
Розділ п'ятий
— Що за чорт?!
Він знову подивився на папірець, потім на Андрія і гмикнув:
— І тут те саме.
Капітан кинув папери на стіл і постукав по них пальцем:
— Знаєш, звідки це? Із Служби безпеки. Це взагалі фантастика…
Він замислено пожував губами, навіщось висунув і знову засунув шухляду столу, потім підвівся і закрокував по кабінету.
Минула хвилина, друга. Нарешті капітан, здається, прийняв якесь рішення, всівся на місце і пильно подивився Андрієві у вічі.
— Усе одно я тебе не відпущу. Ти мені потрібен, і ти залишишся в мене.
— Навіщо?
— Щоб свідчити проти них.
— Ви що, серйозно? — недовірливо перепитав Андрій.
Власне, він і очікував на щось подібне, та все ж…
— Абсолютно, — кивнув поліцейський.
— Ви вважаєте мене самогубцем?
— Відверто?
Капітан витягнув із пачки останню сигарету, закурив і, мружачись, подивився крізь дим на Андрія.
— А як би ти назвав людину, яка влаштувала те, що зробив сьогодні ти?
— Я б назвав її божевільною. Та це — моя справа, а у ваші, вибачте, пхатися не маю ані крихти бажання. Я втомився, розумієте, втомився. І від того, що діється навколо мене, і від вас, і від самого себе…
— Ти не маєш іншого виходу.
— Послухайте, — впритул поглянув на нього Андрій, — ви справді вважаєте, що мені дозволять свідчити в суді? Я туди не піду і, тим більше, ані Резо, ані Наталці не дозволю.
— Вас охоронятимуть.
— Та яка там у біса охорона, — махнув Андрій рукою.
— Якщо відмовишся, тебе звинуватять в умисному вбивстві, розпаленні міжконфесійної ворожнечі або ще бозна в чому, — формулювання знайдуться.
— Капітане…
— Не я, Боже збав, — підняв долоні поліцейський, — але Національному бюро розслідувань ви цікаві лише доти, доки вас можна використовувати як свідків. Відмовитеся — і вас забере міська поліція. Не мені вам розповідати, що до наступного ранку ви не дотягнете.
«Як же мене все це дістало…»
Андрій відчув, як десь у нього всередині зростає глухе роздратування.
«Чому тільки-но людина поткнеться на вулицю, ближні намагаються її зґвалтувати? І плювати вони хотіли й на цю людину, й на решту інших. Життєрадісно жують, хропуть, впрівають за картярськими столами, і все те лише заради одного: хапнути якомога більше у сусіда, природи, Бога чи Диявола — все одно… Ось і цей поліцейський. Літня втомлена людина. Розумна, доброзичлива, напевно, дуже любить онуків. Але ж ось перед ним теж сидить людина. ЛЮДИНА! І грається він із нею, мов із пішаком. Посада. Магічне слово „посада“ перетворює його на частку бездушної машини, яка називається „держава“.»
Уже вкотре Андрій пожалкував, що встряв у цю історію.
Ні, з нього досить. До нори… до нори…
А як же Наталка? А Резо? «Господи, як я втомився… як я втомився…»
Андрій скривився, подивився на капітана, який терпляче чекав на відповідь, і проскрипів:
— Послухайте, я можу зателефонувати?
Той якось невловимо змінився в обличчі, відвів погляд і неохоче погодився:
— Звичайно, то твоє право.
За годину приїхав Борис і витяг його з Управління.
Ігнатьєв був старший за Андрія на десять років. І ті три, що минули з того часу, як вони бачилися востаннє, молодості йому не додали. У волоссі побільшало сивини, на обличчі — нових зморшок. Навіть густа ранкова щетина не могла приховати грубого рубця на вилиці, якого раніше не було. Змінилася лише машина — тепер це був шестициліндровий «Крайслер» за вісімдесят тисяч доларів.
— Із усього видно, справи у тебе йдуть непогано.
— Умгу…
Борис потер підборіддя і вилаявся.
— Ти, як завжди, вчасно. Навіть поголитися не дав.
— Справа була того варта.
— Я думаю… Просто так ти б не зателефонував. Як щодо кави?
Борис зупинився на розі Шевченка і Львівської. Ще було рано, майже всі бари зачинено, але це кафе працювало з п’ятої ранку, обслуговуючи робітників навколишніх заводів.
Андрій з Борисом замовили подвійну каву та бутерброди із сиром. Лише зараз Батлук відчув, що він страшенно голодний. Останнього разу він їв учора вдень, але ж як то було давно… Мов у іншому житті. До того ж сир виявився зовсім непоганим, чого не можна було сказати про каву.
— Як же тобі пощастило вскочити в таку халепу?
— Пощастило…
Андрій сьорбнув гарячої кави і знову замовк. Ігнатьєв теж мовчав, чекаючи на продовження. Не дочекавшись, промовив:
— Поліцейські не хотіли вірити в те, що хтось настільки дурний, щоб добровільно зчепитися із сатаністами. Гадали, що то — звичайні «розборки» між їхніми кланами.
— Ага, і вчепилися в мене, мов блохи в того поганого кота. Їм чомусь спало на думку, що я з радісною посмішкою кретина бадьоро потупочу до суду.
— Капітан Бєланов — гарний поліцейський, таких, як він, зараз майже не залишилося, — заперечив Ігнатьєв. — Його так само, як і багатьох інших, лютить те, що з цією мерзотою нічого не можна вдіяти. А за тебе вони вхопилися більше з відчаю, адже Бєланов розуміє, що всі ці розслідування, суди — мертвому припарка. Пухлина вже пустила метастази в усі клітини суспільства, тут треба б різати по живому, жорстоко, не вагаючись.
Андрій пильно подивився йому в очі.
— А ти змінився, став цинічнішим. Кілька тисяч років філософи вважали, що насильством зло не переможеш, а ти…
— Так то ж філософи…
Борис черкнув запальничкою, мружачись, подивився на Андрія.
— А я тобі не заздрю.
— Ще б пак.
— За останні три роки, що ти поза справами, Орден став величезною силою, не лише релігійною, але й фінансовою, політичною, їхні люди всюди: в парламентах і на базарах, у поліції і в готелях. Навіть в Конторі хтось є. Достеменно не знаємо, хто, але є напевне, правда, не дуже високо. Ти навіть уявити не можеш усю ту міць. Більша частина наших сил останнім часом задіяна саме проти них. А джерела тієї могутності — гроші та страх. Чого не в змозі досягти Його Величність Золото, робить Його Високість Страх. Страх за кар’єру, за родину, за власне життя… І вони не можуть дозволити, аби хтось бодай один раз безкарно став на їхньому шляху, адже тоді людське стадо втрачає рефлекс. Страх повинен постійно підживлюватися. Це не вони вигадали. Калігула, Грозний, Сталін… Розумієш, до чого я веду?
Андрій зітхнув:
— Що ж тут незрозумілого. Я втрутився, а тепер повинен отримати відповідь, отже, на мене почнеться полювання.
— Уже почалося, — раптово кинув Ігнатьєв, відслідковуючи реакцію співрозмовника, — від самого Управління нас «ведуть». То не люди Бєланова і не поліція.
Андрій інстинктивно кинув погляд на порожню залу.
— Та ні, — посміхнувся Борис, — вони у скверику навпроти. Працюють доволі грамотно. А ти не помітив, втрачаєш форму.
— Не до того було, — відмахнувся Андрій, — і потім, це ти — еліта, екстрапрофі, а я — так, диверсант із ножем за халявою.
— Ну, не прибідняйся, — засміявся Ігнатьєв, — знаємо тебе. Чи це не ти якось мені життя рятував?