Прокляття обраного

Його брутально підхопили, поставили на ноги і трусонули. Діловито сопучи, хлопці в цивільному заходилися викручувати йому руки, намагаючись надіти наручники. Скоріше інстинктивно, ніж підкорюючись розуму, Андрій зробив короткий рух — і вони, задзеленчавши металевими браслетами, зникли в кущах.

Наскочили ще двоє. Один із них швидко замахнувся короткою палицею, але так і завмер, ошелешений небаченим видовищем. По всьому небу, яке вже померхло перед світанком, раптом розквітли рясні грона метеорів.

Здригнулася, потяглася назустріч жовтаво-помаранчевим вогням, які спалахнули на небесному склепінні, земля. Люди, зачаровані дивовижною красою, не могли відірвати поглядів від вогняного дощу, який згасав на півдорозі до землі.

Андрій навіть не дихав. Цей салют був для нього останнім привітом ЗВІДТИ. Але… але чому він вирішив, що жарини, які танули у нього над головою, із того ж таки світу, що й сяйво, котре повільно тануло в його тілі?

Тим часом поліцейські прийшли до тями і знову накинулися на Андрія, намагаючись скувати дивну енергію, яка таїлася в його клітинах. Та якби навіть її і не було, не так уже й легко впоратися з людиною, яка щойно жорстоко билася з десятками розлючених ворогів.

— Не чіпайте його, відійдіть!

Похмурі поліцейські неохоче виконали наказ.

— Підійди до мене.

Андрій побачив невисокого літнього чоловіка зі старомодним записничком у руках. Його стомлене обличчя в полисках поліцейських «маячків» нагадувало маску.

— Тебе вмовляти доводиться…

— Де… Резо та Наталка?

Голос лунав незвично скрипуче.

— Узагалі-то запитую тут я…

Не дочекавшись відповіді Андрія, капітан сам підійшов до нього.

— Послухайте… Вони — мої друзі, я маю право знати, що з ними.

— А я маю право знати, що тут відбувається.

— Я не буду з вами розмовляти, доки…

— Чоловіче, — м’яко перебив його капітан, — ось тут, поруч — шість трупів. І ще троє людей — в реанімації. А заради розмови з тобою, завваж — розмови, не допиту, — я послав під три чорти лікаря й полаявся із представниками місцевої поліції.

Біля каплиці все було освітлено пересувними ліхтарями. Метушилися схожі на мерців із пекла санітари, укладаючи в ряд мішки з тілами загиблих. Андрій пошукав очима вдвічі більший за інші й, не знайшовши, полегшено зітхнув.

Капітан перехопив його погляд і посміхнувся:

— Із ними все нормально. Жінка з дитиною в лікарні, так, про всяк випадок, ну а твій друг — у машині. То що, їдьмо?

— Пане капітане!

До них підійшов ще один чоловік у цивільному.

— Усе ж я наполягаю на тому, аби цих людей передали міському управлінню. Це справа нашої компетенції, бо злочин скоєно на моїй території.

— Злочин скоєно на території України, Ковалевський. Я вам, здається, добре пояснив, що відтепер цією справою буде займатися наша служба.

— Злочин не тягне на категорію небезпечних для держави, тут же все ясно, як Божий день.

— Хіба?

— Так. Це ж бойовики, — Ковалевський зробив вигляд, що не помітив іронії у голосі капітана, — це здоровенні треновані бойовики, які зробили шість «жмуриків». Звичайнісінька «розборка» сект, що ворогують, таке трапляється мало не щодня. Все одно ця справа перейде до нас.

— Ну от коли перейде… їдьмо, хлопці.

Андрія увіпхали на заднє сидіння «Вольво», з обох боків сіли здоровезні бугаї, затиснувши його так, що важко було дихати. Розбиваючи світанкову прохолоду, авто рвонуло до центру міста і вже за п’ятнадцять хвилин гонитви безлюдними вулицями під’їхало до будівлі поліцейського управління. За цей час ніхто не промовив жодного слова.

Замість того, щоб піднятися на один із дванадцяти поверхів, Андрія повели у підвал. Довгий коридор. Поворот. Пост. Ще один поворот — і вони зупинилися перед задекорованими під дерево товстими металевими дверима.

Капітан нахилився до невеличкої панелі, щось неголосно промовив, потім приклав до спеціального заглиблення великий палець правиці. Ледь чутно прогудів електричний замок, двері відійшли вбік, й Андрій побачив просторий, встелений дорогим килимом пенал, по обидві стіни якого тяглися оббиті дерматином двері.

Капітан відчинив крайні й жестом запросив Андрія досередини. Той переступив поріг, зупинився і з цікавістю роздивився.

Вікон тут, звісна річ, не було. Біля однієї стіни стояла велика книжкова шафа, а другу прикрашали кілька пейзажів, написаних аквареллю. У кутку стояв стіл, на якому по-хазяйськи вмостився комп’ютер. Інтер’єр доповнювали м’які стільці вздовж стіни.

Капітан підсунув одного з них до столу.

— Сідай, чоловіче, розмова в нас буде довгою.

Поки Андрій розповідав про те, що сталося на цвинтарі, капітан мовчав, не перебиваючи його жодним словом. За непроникним виразом обличчя було важко прочитати хоча б якісь емоції, та десь у глибині його очей Андрій усе ж помітив хвилювання. Цікаво, чому він так переживає?

Збоку біля дверей влаштувався здоровенний громило, котрий привів Андрія сюди й увійшов слідом так тихо, що Батлук не одразу його й помітив.

Поліцейський сьорбав каву із пластикової філіжанки, і було зовсім не схоже на те, що він тут лише заради того, аби охороняти капітана. Андрій був певен, що пам’ять цього здорованя не гірше за диктофон фіксує кожне слово й кожен порух затриманого.

«Гарний коп, це тобі не банальний викидайло з поліцейської дільниці, — подумав Андрій. — Це — профі, добрячий профі».

Нарешті він договорив. Капітан відкинувся на стільці, черкнув сірником, прикурив чергову сигарету і кивнув:

— Майже те саме, що я почув і від твого друга. І я схильний вам вірити, бо ви не мали часу узгодити між собою дрібниці. Але я маю до тебе два запитання, особисто до тебе. Вони, мабуть, і не стосуються того, що трапилося, в усякому разі безпосередньо. Перше і головне: чому про тебе немає ніякої інформації в банку даних? Ну, крім народився-одружився, звичайно.

Андрій зітнув плечима:

— Звідки мені знати, це ж ваш банк.

— Чоловіче, — промовив капітан, — йдеться про Центральний банк, київський. Таких ось відомостей він не видає — або все, або взагалі нічого. А в твоєму випадку надходить така куца інформація, наче її навмисне обчикрижили. Тому давай, колися, що ти за один насправді?

Андрій знову зітнув плечима:

— Мені немає чого вам сказати.

Капітан раптом щосили гримнув кулаком по столу.

— Ти мені тут казочки розповідатимеш? Крутим почуваєшся?! Чув, як на цвинтарі лейтенант тебе домагався? А знаєш, що буде, коли він тебе кине до камери? Сатаністи — народ поважний.

Він помовчав, барабанячи пальцями по столу, потім рвучко зняв телефонну слухавку.

— Сашко, привіт. Вибач, що розбудив. Так, я… Та як завжди, а в тебе? Слухай, мені тут невеличка допомога потрібна… Інформація… Ні, якомога швидше, коли б міг, то зачекав би… Ага… Батлук Андрій Іванович, код — ЛУ 958-8143… Та які таємниці, взяли тут одного «безбатченка»: «Того не скажу, цього не знаю…» Умгу, скажи, нехай факсом перешлють. Ну, бувай здоровий, конкуренте.

Капітан дав відбій і задоволено посміхнувся:

— Ну ось, а ти казав. За пару хвилин дізнаємося, хто ти насправді.

Годинник на столі показував п’яту ранку. Андрій не міг сказати, коли саме це трапилося, але він більше не відчував у собі тієї сяючої енергії — вона поступово розтанула, як сніг. Проте втоми все одно не було, навіть спати не хотілося.

— До речі, твій друг казав, що в тебе з обох стволів врізали, він вважає тебе того… покійничком. А ти живий, поглянь на себе — мов огірочок. Тільки не кажи, що не влучили, у твоїй куртці зо два десятки дірок нарахували, вона зараз у лабораторії. А лікар, так той ледь із глузду не з’їхав. Як ти гадаєш, чого це він так за тебе вчепився? Кинувся бідолашний надавати допомогу горе-бойовикові, хоче зробити ін’єкцію — голка гнеться, ламається — навіть на міліметр не входить.

Андрій лише похитав головою.

Чому він повинен щось розповідати? Навіщо? Згадалися недовірливі погляди лікарів у шпиталі, багатозначні усмішечки.