Прокляття обраного

Ієрарх стиснув ножа обома руками й підніс над головою.

Андрій, а за ним Резо вискочили зі схованки. Батлук, не помічаючи нічого, крім шматка металу, який зблискував у руці Ієрарха, кинувся вперед.

Ієрарх глибоко зітхнув. Зелена юга над триногом жадібно засичала, заплямкала, передчуваючи поживу.

Занесений ніж здригнувся, готовий упасти вниз.

Андрій закричав. Закричав дико й моторошно. Розштовхуючи з дороги оторопілих людей, він кинувся до вівтаря.

Сполохане цим криком сяйво над триногом згасло, немов з віконного скла змахнули краплі роси. Крутячи трубою, мов хворостиною, у натовп врізався Резо.

Серед загального замішання Андрій майже пробився до Ієрарха, між ними залишалися лише двоє чоловіків у чорному. Але вони вже отямилися від несподіванки і кинулися на Андрія.

Немов оскаженілий танк, не зупиняючись, Батлук змів їх із дороги двома короткими сильними ударами.

Ієрарх не злякався, не кинувся навтьоки. Наче дорогоцінний скарб, заступив він дитину, пригнувся, присів, виставивши перед собою тридцятисантиметрове лезо.

Андрій механічно відзначив, що зброя — ритуальна, вражаюча на вигляд, але для бою зовсім непридатна. Він подивився в очі сатаніста, що палали люттю та ненавистю, і послав у них свій вирок.

Ієрарх стрибнув і з силою кинув озброєну руку в живіт супротивника. Але Андрія вже там не було.

Легким рухом Батлук змістився ліворуч, і рука в білому пройшла повз нього. Перехопивши її у зап’ястку та вивертаючи кисть, Батлук ударив ногою у шию Ієрарха. Той сіпнувся, обм’як і почав осідати на підлогу.

Різко змінивши вектор зусиль, Андрій рвонув його руку донизу. Почувся хряскіт кісток, що ламалися. Все, цей — поза грою.

Батлук розвернувся обличчям до послушників. Заблокував удар, жорстко зустрів нападника основою напіврозкритої долоні у сонячне сплетіння. Не встиг переможений супротивник впасти, як Андрій швидким ударом ліктя відправив до підніжжя Бафомета ще одного.

Боковим зором він бачив, як борсається, мов ведмідь серед зграї собак, грузин. Трубу він вже давно втратив і тепер розмахував схожими на ковші екскаватора кулачиськами. Від кожного такого руху натовп здригався, сахався назад, а один-два послушники відлітали до стіни, залишаючись лежати там зламаними ляльками.

Щось обпекло плече. Андрій не встиг вчасно помітити небезпеку, але треновані м’язи самі її відчули, кинувши тіло вбік, і ніж лише розітнув шкіру.

Продовжуючи рух закривавленого леза, Андрій рвонув руку супротивника повз себе і підсік його опорну ногу. Замість Батлука, клинок увігнався у груди одновірця нападника.

А сам Андрій уже крутив «вертушку». Нога, мов пружина, одного за другим відшпурювала сміливців, які ризикнули наблизитися до вівтаря. Під волання та стогони купа повалених у залі зростала.

— Духу Світла, допоможи своїм дітям! — вив Ієрарх, підвівшись на здоровій руці. — Не залишай нас!

«А ми, схоже, таки відіб’ємося!» — промайнула думка.

І тут Андрій, наче в уповільненій зйомці, побачив перед собою два нерухомих чорних ока.

Зі стволів обрізу на нього дивилася смерть.

На такій відстані неможливо було ані вибити зброю, ані ухилитися від пострілу. Надзвичайно чітко Батлук побачив брудний, з обгризеним нігтем палець на курках, гримасу тріумфу на обличчі вбивці, нерухомі тіла біля своїх ніг.

Палець смикнувся.

Можливо, Андрієві то здалося. Можливо. Достеменно згадати він не міг. Тому що саме цієї миті до нього, без попередження, прийшло

ЧЕРВОНЕ.

Розділ четвертий

Червоне. Всюди Червоне. Він плив у завісі кольору розтопленого металу, і його розривало тонким звуком, який дзижчав і дзижчав на одній пекельній ноті. Звук вивертав Андрія, пік, мов соляний пил свіжу рану. Червоне проймало наскрізь. Море. Океан. Всесвіт.

Андрій колись читав про експеримент, у якому людину занурювали в розчин температури тіла, блокуючи всі органи чуття. Мозок, ув’язнений у тісній конурі черепа, без зв’язку із зовнішнім світом поступово втрачав опору, реальність і, рятуючись від руйнування, втікав у сон. Або повільно помирав.

Зараз йому не давали заснути звук та колір. Андрій із жахом дивився, як секунда за секундою спорожнюється мозок. Безладно, мов на моніторі зараженого вірусом комп’ютера, метушилися думки і, граючи одна з одною в довгу лозу, розчинялися в Червоному.

Андрій намагався вхопитися за них, утримати ці жалюгідні уривки, та вони розпадалися у нього в руках, залишаючи нікому не потрібний пил. Залишалося безгучно волати, і німу горлянку заливала нестерпно жагуча червона рідина.

Андрій падав, падав, безвільно падав, опускаючись на дно, якого не було.

І раптом… Раптом падіння уповільнилося. Якимось надзусиллям він зачепився поглядом за ледь помітну, безкінечно далеку цятку серед Червоного. Вона поступово збільшувалася, розвіювала кривавий туман, і Андрій тягнувся до неї, розуміючи, що це — єдиний його порятунок.

Спочатку то було саме лише несміливе тремтіння, не набагато світліше за болісне червоне поле. Поступово воно твердішало, міцнішало, набуваючи обрисів та форми.

Андрій не міг пригадати, як називається та річ, яку він бачив, — свідомість перетворилася на лунку пустку, через яку зрідка полохливими мишенятами проскакували залишки думок і зникали раніше, ніж він встигав їх помітити.

Та Андрій уже був врятований. Бліде видіння відтісняло отруйний фон і ставало опорою змореному нерівною боротьбою мозку. Поступово він намацував розірвані понятійні ланцюги, розкладав по полицях перемішані образи, доки, зрештою, не витяг із величезної безладної купи потрібний.

ДВЕРІ!

Перед ним були звичайнісінькі білі двері, Андрій навіть відчував пахощі деревини та фарби. Але вабило до них не це! За дверима, Андрій був у цьому певен, на нього чекало те, заради чого він жив, борсався, катуючись незадоволеністю та відчуттям власної неповноцінності всі ці роки; саме ТАМ він отримає відповідь, чому він… такий.

Обережно, боячись, що двері потонуть у Червоному, Андрій попнувся до них, і вони, наче тільки на це й чекали, плавно прочинилися.

Він замружився від потоку сліпучого світла, яке вирвалося з того боку, огорнувши його лагідним, заколисуючим протуберанцем. Більше вже не було страху, болю, страждань. Уперше так ясно Андрій відчув спокій, зрозумів, що таке насправді радість і щастя. Там, по той бік сяйва, на нього чекали. І любили. І він знав, що так буде завжди.

Охоплений незнаною досі благодаттю, Андрій зробив крок ТУДИ. Він навіть устиг відчути домашнє тепло білої поверхні, й раптом усе спалахнуло сліпучою магнієвою загравою.

Міріади зірок байдуже дивилися йому у вічі. Міріади зірок… Здавалося, ніч глузливо підморгує, всміхаючись скривленим ротом блідого місяця.

А ще почуття самотності, порожнечі й безмежної втрати. Частка Андрієвої душі залишилася ТАМ, злившись зі світлом, якого він так і не встиг спізнати, і тепер на її місці липко ковзав протяг, цілуючись із землею, на якій лежав Андрій.

— Капітане, здається, він прийшов до тями!

Над Андрієм схилився лікар, поспіхом закочуючи рукав куртки.

— Давайте його сюди.

— Та ви що?! — лікар зі шприцом, мов зі шпагою, зустрів кремезних молодиків у цивільному. — Він щойно вийшов із коми, у нього були такі незвичні симптоми! Його потрібно негайно доставити до шпиталю.

— Наш лікар уже оглянув його, — заперечив той самий холодний голос. — І мені цей тип потрібен більше, ніж вам, бо он там, за два кроки звідси, — кілька трупів.

Андрій слухав цю суперечку, мов йшлося не про нього. Зазвичай Червоне, йдучи, забирало всі сили, але зараз він відчував незвичайну легкість у всьому тілі, наче гарно відпочив. Сяйво немов акумулювалося в ньому, пінилося, вихлюпуючи енергію з кожним скороченням м’язів.

Андрій прагнув якомога довше втримати її, смакуючи, як смакують знавці гарний коньяк, щоб назавжди запам’ятати цей дивовижний смак.