Прокляття обраного

Резо важко засопів. Крізь натовп рухалася постать, загорнута в біле. Насунутий на обличчя каптур заважав розгледіти, хто то був.

Уклоняючись, перед ним поштиво розступалися люди, та чоловік їх не бачив. Зараз він дивився лише на вівтар. Наблизившись до Ієрарха майже впритул, він відкинув каптур і звернув до Статуї бліде обличчя. Це був Сергій.

Кілька секунд. Віч-на-віч. Мовчки. Нерухомо.

Потім він відвів від грудей руки, зняв із себе Талісман Вищих і, ставши на коліно, обережно поклав до ніг Ієрарха.

Той завагався, немов давав Сергію час для того, аби той перевірив свою рішучість, потім відступив на крок і простягнув до нього руки.

Сергій підвівся і, невідривно дивлячись в обличчя Ієрархові, переступив через Талісман.

— Чи ти готовий? — знову запитав Ієрарх.

— Так, Великий, — твердо пролунав голос Сергія.

— Звідки ідеш ти?

— Із Вічного Вогню.

— Куди ідеш ти?

— У Вічний Вогонь.

— Чи є в твоїй душі сумніви?

— Моя душа належить Духу Світла.

— Чи спокійний твій дух?

— Мій дух мертвий для Немічного Бога.

Андрій зрозумів, що почався таємничий обряд, якого досі не вдалося побачити жодному із дослідників цієї страшної релігії.

Тим часом Сергій відійшов убік і став у спеціально для нього окреслене коло з магічними письменами.

Із-поза Статуї вийшли ще п’ятеро чоловіків у білому одязі. Мовчазно і плавно рухаючись, вони оточили триніг перед постаментом і простягнули до нього руки. Ієрарх, ледь помітно розхитуючись, почав вимовляти одноманітні заклинання.

Рокотливий звук, який не змовкав ані на мить, ставав усе гучнішим, густішав, зливаючись із голосом Ієрарха. Й Андрій нарешті зрозумів, що звук виходить із грудей людей, які заповнили залу.

Тріпотіло світло смолоскипів. Звук скручував простір у тугі жмути і кидав у стіни, а вони, тяжко стогнучи, давилися ними, не в змозі проковтнути стільки гіркоти. Звук жив сам по собі, він мав свою душу. Чорну душу.

Навислий над Андрієм Резо уривчасто задихав. Батлук і сам відчув, як насичене цією диявольською музикою повітря наповнює жили, прагне захопити, підкорити його тіло. Віддати підземеллю.

Та чомусь це йому не вдавалося. Якась крихітна іскра, що жевріла десь глибоко всередині, залишала розпалене «Я» під Андрієвою владою.

А от у Резо справи були кепські. Здавалося, він от-от розчахне двері, й кинеться до натовпу, аби влитися до диявольської капели, віддатися світлу та звуку.

Спалахнула, заіскрилася зеленим світлом Статуя, неначе нею стікала яскрава акварель, усмоктуючись у чорний мармур постаменту. Андрій вловив щось схоже на рух.

Нісенітниця! Це неможливо! Розум говорив, що то облуда, мара, але душа вже поспішала втопитися в ній, випити екстаз, обіцяний тим, що відбувалося зараз у залі.

Люди знову стояли навколішках, простягаючи руки до Статуї. Андрій був готовий заприсягтися, що вона раптом зробила ледь вловимий рух їм назустріч.

«Бафомет, — спливло у свідомості, — вона називається Бафомет».

Андрій вчепився в Резо, аби не дати йому втнути якусь дурницю, намагався потроху відтіснити його від дверей углиб комірчини, хоча краєм свідомості розумів, що коли той рвоне, то, мов ганчірку, витягне за собою і його.

Ієрарх, звертаючись швидше до тринога, ніж до Бафомета, продовжував читати заклинання:

— Духу Світла, Духу Премудрості, перед диханням якого життя істот — лише скороминуща тінь; ти, той, що здіймає хмари і простує на крилах вітрів; ти, диханням якого населяються безмежні простори; ти, дихання якого повертає у себе все, що від тебе виходить; ти, безкінечний рух у вічній нерухомості, будь благословенний!

Яскравіше спалахнув вогонь у жаровні, висвітлюючи югу, яка коливалася над триногом. Андрій уже здогадався, що зараз станеться, і його серце протестуючи занило. Жах прокинувся, сів на своїй брудній підстилці й солодко позіхнув, змусивши затріпотіти все єство хазяїна. Нігті у стиснутих до болю кулаках розрізали шкіру, наче старий пластир.

Ієрарх вийшов на невеличкий майданчик між Бафометом і послушниками. Пробурмотівши кілька слів латиною, він подув на чотири боки світу, простер руки над кінвою із водою, підхопив з тарелі, яку йому підніс хлопчик, пучку солі із попелом, кинув їх у воду.

Таку саму жертву віддав він і третій стихії — вогню, котрий раптово притихнув, присів, майже сховавшись за краєм жаровні.

Але, мабуть, щось ішло не так, бо Ієрарх стурбовано насупився і почав заклинання знову.

Посвячені, які стояли навколо тринога, затягли тужливу пісню, у їхніх руках з’явилися дивні предмети, схожі на об’ємні багатогранники, які вони звели докупи над триногом.

Андрій чітко побачив, як юга почала густішати. Посвячені миттєво прибрали багатогранники, імла стрімко набувала визначених рис — і раптом в ній проступило обличчя, крихке, мов щойно народжена порцеляна.

Волосся заворушилося на голові в Андрія, його аж трусило від тваринного жаху. А поруч загарчав Резо, в очах котрого вже не залишилося нічого людського. Самий лише страх. Чорний безмежний страх.

Андрій раптом зрозумів, що він, сам цього не усвідомлюючи, шепоче молитву. Він, хто не вірив раніше і не знав жодної молитви, неслухняними вустами промовляв важкі, мов камені, слова. Молитва — плутана, суперечлива — навіть не похитнула сатанинську енергію в капищі, настільки щільною та була, але Андрія з Резо вона врятувала.

Страх неохоче відповз. Недалеко.

Зелене світло густішало. Мара всотувала його і щільнішала, щосекунди стаючи все більш реальною. Ось на мінливому, хиткому обличчі проявилися очі та, здавалося, зазирнули в саму душу кожного із тих, хто зібрався перед ним. Ось сформувалися плечі, руки…

П’ятірка навколо тринога довела свої співи до найвищої ноти.

Ієрарх, тріумфуючи, здійняв руки.

І цієї миті немов щось ударило по зеленій постаті, змішало її, розбило, як розбиває віддзеркалення кинутий до криниці камінь. Прибулий відчайдушно намагався знову зібрати докупи зелені бризки.

Ієрарх розгнівано струсонув кулаками й у розпачі вигукнув:

— Знову Він намагається нам перешкодити! Борися, мій пане, не поступайся! Невже ти і цього разу дозволиш Йому подолати себе?!

На мить з’явилося обличчя, яке кривилося, мов від нестерпного болю, й одразу ж розпалося, встигнувши залишити лише одне слово, яке змусило всіх здригнутися:

— Крові!

— Крові! Крові… крові… — прошелестіла жорстка луна.

Ієрарх урочисто промовив:

— Дух Світла просить від нас Святих дарів! Ми готові. Ми віддамо все, навіть наші душі, крапля за краплею.

Він обернувся до нерухомого Сергія.

— Безіменний брате, виконай свою обітницю.

Той вийшов із кола і пішов за Статую. Невдовзі він з’явився знову, тепер у нього в руках був згорток. Коли Сергій поклав його до підніжжя Бафомета, тишу прорізав тонкий плач немовляти.

Дитина! Лише зараз Андрій згадав, чому вони тут. Мозок, скинувши оціпеніння, клацав, мов обчислювальна машина, гарячково шукаючи рішення.

Поліції досі немає. Це означає, що в Наталки нічого не вийшло і треба діяти самим. Але ж сатаністів надто багато! Ситуація критична, а часу вони із Резо більше не мають.

Як завжди, коли надходила небезпека, в Андрія дрібно-дрібно затремтіло коліно. Та страх перемагає лише тоді, коли починаєш дослухатися до малодушного шепотіння розуму: «Відступи, пошукай інший вихід». Зараз виходу не було.

Сергій розгорнув пелюшки.

«Де ж ця довбана поліція?!»

Андрій струсонув головою, відганяючи безладно переплутані думки.

«До дідька все!»

Він щосили стиснув лікоть Резо.

— Ну що, тримайся, старий, зараз нас убиватимуть. І ми… убиватимемо…

Із вигляду Резо не можна було сказати, що він боїться. Та звичайно ж, боїться!

Грузин намацав у темряві свою ломаку, і звук тертя металу об цеглу, здавалося, підняв стелю. Та це вже було несуттєво.

Ієрарх узяв із обтягненої чорним оксамитом тарелі офірний ніж.

Андрій відчинив двері.