Прокляття обраного

Ні, й зараз усе, що уособлювалося цією чорною постаттю, викликало огиду і жах. Але тепер Андрій вловлював у ній і ту особливу красу, яка, мабуть, доступна розумінню самих лише божевільних. Він раптом зрозумів людей, які пішли за цим божеством.

Так, це — краса. Збочена, вбивча, але краса.

— Ти — мій!.. — прорвалося раптом звідкись.

Мій… мій… мій…

Луна згасала в глибинах мертвого космосу.

На мить здалося, що смолоскипи спалахнули фіалковим, але так само швидко все розтануло… І тут Андрій зрозумів, ЧИЙ ЦЕ ГОЛОС…

Тепер він злякався вже по-справжньому. Вискочити геть! Вискочити, наздоганяючи ошаліле серце, яке поскакало темними сходами…

Притискаючись беззахисною спиною до холодної кам’яної стіни, Андрій збивав себе в тугий скрутень, борючись із первісним жахом, що скував тіло. Душа точилася дрібною вологою. Нила. Хиталася, пливла реальність, перетворюючись на божевілля.

Неймовірним зусиллям Андрію вдалося відірвати погляд від Статуї. Й одразу полегшало. Жах зібгався, втрачаючи сили, немов пересохло джерело, яке його живило. Виявилося, що коли не дивитися на Статую, то можна більш-менш тримати себе в руках.

Незабаром Андрій був уже в змозі бачити не лише скульптуру, а й викладені диким каменем стіни капища, утоплені в них двері, курні смолоскипи під стелею та кований, дивовижної форми триніг перед постаттю Сатани.

Пахло горілою олією, і цей зовсім звичайний, земний запах нарешті витіснив різкі пахощі страху.

Андрій помітив, що простір тут було викривлено, наче стіни сходилися під незвичайним кутом. Спочатку він пояснював це якимось оптичним ефектом і лише обійшовши залу по периметру, зрозумів, що стіни утворюють п’ятикутник. Перевернута пентаграма, на верхівці якої був вхід до капища, а в основі — ВІН.

Батлук по черзі відчиняв двері й зазирав до приміщень, що були за ними. У тих зовсім крихітних кімнатках й сховатися не було де. За одними з дверей зберігалися обрядові облаштунки: якісь дзбани, тарелі, світильники, жезли. Та Андрій не мав часу все те розглядати. За другими — він побачив щось схоже на кімнату для відпочинку. Тут стояли диван, крісла, шафа з книжками, був навіть невеличкий кахляний камін. Дивно було бачити все це тут.

Нарешті Андрій дістався до комори з мотлохом, вхід до якої майже не було видно за Статуєю. В кутку валялося кілька зламаних стільців, якесь брудне ганчір’я. Вкрита пилом портьєра закривала неглибоку нішу в стіні. Було схоже на те, що останнього разу зазирали сюди бозна-коли. Якраз те, що треба.

Він піднявся нагору. Резо з Наталкою вже почали нервувати.

— Де ти пропав? Чому так довго?

— Усе нормально, роздивився там трохи, — Андрій сів на надгробок. — У них тут цілий підземний храм, ми якраз сидимо над ним.

Грузин недовірливо подивився навкруги.

— Оце так…

Уже зовсім стемніло. За річкою тисячами вогнів миготіло місто, а тут лише тьмяний ліхтар місяця заливав землю жовтавим світлом. Треба було поспішати, аби не зіткнутися біля входу з кимось із господарів каплиці.

— Ми з Резо підемо вниз, а тобі, Наталочко, доведеться залишитися.

— Тут? — вона струснула головою. — Ні…

— Ти потрібна нам саме тут, — наполегливо повторив Андрій. — Щойно переконаєшся, що сюди сходяться люди, негайно біжи до телефону і повідомляй поліції. Жодного слова про те, що тут відбувається насправді, — скажеш: скоєно подвійне вбивство і сюди скоро приїдуть репортери. Це змусить лягавих ворушитися. Зможеш?

— Мені страшно…

— Мені теж, сонечко, — серйозно відповів Андрій.

— Ох, шкода, не маємо мобільника, — пробурмотів Резо, — не треба було б Наталку тут залишати.

Андрій обійняв жінку і підбадьорливо посміхнувся:

— Нічого, все буде гаразд.

Резо тим часом вивернув із землі тридюймову трубу, яка в його велетенських руках зразу ж стала страшною зброєю.

— Я вже готовий.

— Ну, тоді з Богом.

На Резо підземний храм не справив такого враження, як на Андрія. Він сприймав це каміння звичайними органами чуття, і удар усієї цієї маси Зла виходив опосередкованим, пом’якшеним розумом.

Резо все бачив, усе чув, сприймав на дотик, але… Але не відчував душею.

Однак сама Статуя приголомшила і його. Не відриваючи від неї погляду, Резо обійшов довкола, постояв, уривчасто дихаючи, і обережно зітхнув.

— Оце так… — він витер спітніле чоло. — Із глузду можна з’їхати.

— А серед них нормальних людей і немає, — запевнив його Андрій і повів до комірчини.

— Сюди. А я зачиню вхідні двері.

Він залишив Резо і піднявся нагору. Замкнувши ззовні замок, Андрій піднявся на дах, відірвав один лист покрівлі й знову пробрався досередини.

Резо чекав на нього на тому самому місці, де Андрій його і залишив.

— Дідька лисого я полізу до цього гадючника сам, — прогудів грузин.

Одна за одною тяглися хвилини, мов перевантажені потяги. Андрій та Резо сиділи в повній пилу комірчині й мовчали, думаючи кожен про своє і лише зрідка позираючи на годинника. Стрілки наближалися до дванадцятої.

Раптом Резо підвівся і напружився. Він першим почув голоси та кроки на сходах. До підземелля хтось спускався.

— Ідуть.

Уже можна було розрізнити окремі слова й уривки фраз, крізь шпарину Андрій бачив, як залою пройшли двоє чоловіків і зникли по той бік Статуї. Через деякий час вони з’явилися знову, вже одягнені у схожі на чернечі чорні сутани й балахони, та заходилися готувати залу.

Установили світильники. Їхнє полум’я червонуватим світлом облизувало стіни, подовжуючи велетенські рухливі тіні. По обидва боки від постаменту мовчазні прибулі встановили дзбан із водою та жаровню, лише краєчок якої було видно з-за Статуї.

З’явилися ще люди — п’ятеро або шестеро — і щохвилини чулися кроки нових та нових «парафіян», ще і ще.

Скоро дванадцята. Як там Наталка? Вона зараз вже повинна прокрадатися до виходу із цвинтаря. А що буде, якщо вона не знайде телефону, якщо спізниться поліція або…

Андрій із запізненням відчув, наскільки все, що вони зараз робили, було авантюрою. Втім, аби придумати щось більш-менш путнє, часу все одно не було.

Андрій, певне, щось пропустив, бо коли думки повернулися до того, що відбувалося в підземеллі, в залі вже зібралася ціла юрба. Над нерухомими людьми линув низький густий звук, усі вони невідривно дивилися вбік Статуї.

— Погано видно звідси, — прошепотів Резо, — ця штука півзали затуляє.

— Ти ще спасибі за це скажеш, — гмикнув Андрій.

З’явилася постать у білому. Люди негайно попадали навколішки, а вона, здійнявши руки-крила, плавним рухом їх благословила. Єдиний подих прокотився залою.

— Це — один з Ієрархів, він керує Чорною Месою, — прошепотів Андрій.

Тим часом людина в білому ступила вперед і глибоким баритоном звернулася до людей, які все ще стояли навколішках:

— Браття і сестри! Сьогодні ми вшановуємо того, хто переміг у собі раба й повстав, хто знайшов у собі сили виступити проти фальшивого Бога, хто бореться і перемагає. На нього зводяться наклепи. Його ненавидять і бояться. Але він любить нас, він дає нам мудрість і силу, він кличе нас у Своє царство, царство Волі та Знання, де людина зрівняється з Богом і сама стане Богом. Наш повелитель, батько і друг…

Ієрарх замовк і кілька секунд слухав тишу, яка дрібно потріскувала смолоскипами.

— САТАНА! — різко видихнув він.

Зала немов вибухнула — це в єдиному пориві скочили збуджені люди. Триразовий ревучий призов струсонув стіни капища:

— Са-та-на! Са-та-на! Са-та-на!

І знову тиша завібрувала тим самим дивним низьким гулом. Неможливо було визначити, звідки він походить, здавалося, самі стіни видихали звук, який сплітався із рваними тінями.

— Сьогодні у нас свято. Сьогодні наших тіл і душ торкнеться дихання Ангела Світла. Він прийде і наповнить нас Погордою та Благодаттю Свого єства. Він прийде, щоб узяти до Свого Царства Вогню нашого ієрарха й брата, щасливого тим, що віднині він пліч-о-пліч із Князем Світу битиметься з могутнім ворогом Його. Віднині у нього немає для нас імені, Дух Світла нарече його після істинного народження. Чи готовий ти, безіменний брате наш?