Страница 4 из 68
Вийшла Наталка.
— Начебто все на місці: гроші, речі…
Андрій кивнув.
— Гаразд. Ми підемо на пошуки Сергія, а ти залишайся — на випадок, якщо він повернеться.
— Ні, я — з вами.
— Наталочко…
— Я — з вами, — вперто повторила жінка і, відвернувшись, тихо додала: — Адже Сергій уже більше не повернеться…
Чоловіки перезирнулися.
— Ну гаразд. Тільки нічого не бійся. Нічого…
Вони попрямували до старого кварталу, де в одній із двоповерхівок, побудованих ще за часів Сталіна, мешкала людина, про яку говорив Резо.
— Він, звичайно, так — дрібнота, алкоголік. Але те, що нам потрібно, ми з нього вичавимо.
Грузин рвонув розхристані двері під’їзду. У ніс вдарив задушливий сморід сечі.
На другому поверсі Резо підійшов до обшарпаних дверей і без зайвих розмов просто виставив їх плечем.
До передпокою, похитуючись, вискочив миршавий чоловічок, який, з усього видно, був добряче напідпитку. Тут-таки він влетів назад до кімнати від міцного удару Резо.
— Обережніше, бо ще приб’єш.
— Дарма, ця братія живуча, мов щури, — Резо посунув слідом за тілом власника квартири.
Чоловічок, скиглячи, мов собака з перебитим хребтом, відповзав у куток. Затулившись ліктем, він із жахом дивився на навислих над ним Резо й Андрія і тихенько плакав.
— Ну що, розповіси нам? — підкреслено м’яко промовив Батлук. — Розповіси, де відбудеться Меса, і ми підемо.
— Я… я не знаю, про що ви…
— А я знаю. Знаю багато методів розговорити людину.
— Ні, ні… я справді… не т-треб-ба…
Навіть сама лише думка про те, щоб торкнутися істоти, яка, пускаючи слину, повзала коло їхніх ніг, викликала нудоту. Гидко. Гидко…
Андрій не зміг далі розмовляти і відійшов геть.
— Ану, дай-но я продовжу, — прогудів Резо, схиляючись над бранцем, — ми з ним домовимося…
Андрій вийшов до вітальні, взяв під руку Наталку, яка увесь цей час простояла біля дверей, намагаючись не слухати того, що відбувалося у кімнаті, і вони разом пішли надвір.
— Зачекаємо тут, нехай Резо з ним ще поговорить.
Невдовзі з’явився грузин. Він підморгнув Андрієві й задоволено посміхнувся:
— Ну от і все. Маємо результат, майже без зусиль.
Він подивився на збиті кісточки пальців і гмикнув:
— Ну, хіба що трішки. А загалом-то він, звичайно, слимак, ніякої волі. Зате завдяки йому тепер маємо інформацію про місце, де відбудеться Чорна Меса. Ти не повіриш, Андрію, ну просто як у поганенькому кінотрилері.
Батлук поманив його до себе і пошепки запитав:
— Що ти з ним зробив?
— А ти як гадаєш? — вишкірився Резо. — Чи, мо, хотів, аби він побіг до своїх і все розповів?
Андрій поглянув на нього так, наче вперше бачив.
— Ніколи б не подумав, що ти на таке здатен.
— Та не переймайся ти так цією сволотою, — грузин посміхнувся, — я його просто вирубав, запхав у горлянку ганчірку та прив’язав до ліжка. До ранку витримає, головне — не забути потім про нього. А ти подумав, що я його… теє?
Розділ третій
У заростях вишняку, які щедро вкрили старе кладовище, мов муха у павутинні, заплутався вечір. Жодного вогника. Жодного звуку. Лише покректували старі дерева, спираючись на такі ж старі огорожі могил, та цикади невтомно пиляли сутінки.
Резо, Андрій і Наталка один за одним пробиралися поміж покривленими надгробками, намагаючись ступати якомога тихіше. Час від часу грузин зупинявся, аби зорієнтуватися в цьому лабіринті.
— Здається, прийшли, — прошепотів він нарешті.
Посеред невеличкої, розчищеної від чагарнику галявини темніла приземкувата каплиця. Андрій із сумнівом похитав головою, розглядаючи зовсім крихітну будівлю.
— Щось вона надто мала. І, здається, тут нікого немає.
— Ще рано, зараз лише дев’ята, — Резо подивився на годинника, — раніше одинадцятої навряд чи хтось з’явиться. А обдурити мене той тип не міг, я певен.
— Гаразд, подивимося. Дай-но запальничку.
— Навіщо? — здивувався Резо.
— А ти що, збираєшся стирчати тут до ранку? Коли вони почнуть сходитися, буде пізно. Доки нікого немає, треба там усе оглянути і знайти місце, де можна сховатися.
— Ти що, збираєшся лізти досередини?
— А ти як думав? Будьте тут.
Батлук поклав до кишені запальничку й обережно рушив у напрямку каплиці. Ще не зовсім стемніло, в згасаючому небі можна було розгледіти, як шугають, мов осіннє листя на вітрі, кажани. Але на землі вже за кілька кроків дерева, кущі, надгробки зливалися у суцільну, темну, без жодного просвіту стіну.
Використовуючи таке прикриття, дістатися до каплиці непоміченим було неважко, тим паче, що в одному місці чагарник підходив упритул до глухої стіни.
Андрій без жодного звуку обійшов будівлю по колу, відзначаючи іржаві ґрати, що гніздилися у вузьких віконницях, масивні двері, які, мов бабуся гаманець, притискали до себе великий навісний замок.
Схоже на те, що в приміщенні нікого не було. Скільки Андрій не дослухався, звідти не долинало жодного звуку.
Використавши ту ж таки шпильку для волосся, Андрій легко впорався із замком і наступної миті прослизнув досередини.
Вогник запальнички розгублено кліпав, освітлюючи зовсім порожнє приміщення. Під ногами хрустіли шматки вапна, якесь сміття. Андрій спересердя копнув коробку з-під чіпсів.
Усе. Усе…
Він повернувся і повільно пішов із каплиці, яка пахла пилом та старим вапном, під бліді цятки зірок. І раптом із соромом уловив у собі тихе, повзуче полегшення. Все…
Було соромно не перед людьми і навіть не перед собою. Сором немовби жив окремо від Андрія, він лише самим краєчком своїм чіпляв душу, але все одно ятрив її, натирав, викликаючи подразнення, мов тугий комірець.
«А що я можу зробити? Я не винен у тому, що трапилося. Але ж що тепер сказати Наталці? Як її заспокоїти?»
І знову хтось нашіптував:
«Змінити вже нічого не можна, як не намагайся. Часу вже немає».
Стоп. Щось тут не те. Надто вже невпевненим був цей шепіт. Андрій зупинився. Щось було не так, щось випадало, — дрібничка, на яку він не звернув уваги.
Він нерішуче потупцявся на місці, але почуття тривожності та незавершеності все ж узяли гору, й Андрій повернувся до каплиці. І ще не дійшовши до неї, раптом усе зрозумів.
«Ідіоте! Телепню! — він з досадою постукав себе по лобі. — Пінкертон нещасний! Адже і замок, і дверні навіси не рипіли — були кимось дбайливо змащені. Тож ця капличка не завжди буває порожньою».
Тепер він оглядав її ретельніше і скоро виявив біля протилежної від дверей стіни широку ляду, а ще трохи попоравшись, знайшов і механізм, який її відчиняв.
Шкірою побігли дрижаки. Андрію вже було відоме це відчуття. Відоме із флігеля. Але тут воно було у сто разів сильнішим. Суміш страху, безумства та безмежної туги, присмачена відчуттям нереальності.
Ватяні ноги ніяк не бажали ступати на цегляні сходи, що вели в чорну пащу ляди. Андрій уже знав, так, майже знав, що очікує на нього там, унизу.
Дуже повільно він почав спускатися сходами, зупиняючись на кожному кроці, прислухаючись до скрипіння атомів під ногами, і нарешті опинився перед ще одними дверима, цього разу незамкненими. Крізь вузьку шпаринку точилося ледь помітне, примарне світло.
Андрій глибоко зітхнув, збираючись із силами, і вже за секунду був по той бік дверей.
Нервове зеленкувате світло смолоскипів, що обкурювали стіни підземелля, вихоплювало з мороку величезну статую. Над вишкіреною пащею переливалися світлом і тінню вирячені очі, наче були живі, наче існували окремо від тіла.
У тугих тінях, які безладно коливалися на стінах і стелі, ховався жах. Здавалося, що на постаменті з чорного мармуру в скаженій люті корчиться, ладна стрибнути на непроханого гостя, грізна, невідома і від того ще більш жахлива істота.
Ось він, Козлище, — страшна святиня сатаністів!
Двометрова, грубо вирізьблена з дерева статуя притягувала погляд, гіпнотизувала, м’якою кригою наповнювала душу, заморожувала біль. Андрій дивився на вузласті риси обличчя Сатани і…