Прокляття обраного

Борис помовчав і тихо промовив:

— Але становище дійсно серйозне. І вихід у тебе, як мені здається, лише один.

— Який?

Ігнатьєв побарабанив пальцями по столу, повільно відсунув філіжанку із залишками кави і впритул подивився на Андрія.

— Повернутися до Контори.

Батлук кивнув:

— Я знав, що ти це запропонуєш.

— Отже…

— Ні.

— Ні?

— Три роки тому я прийняв рішення і вже не змінюватиму його. Я… на трибуні. Я хочу спокою. Спокою…

— Та зрозумій ти, спокою вже не буде. Вони прагнутимуть дістати тебе за всяку ціну. Зашморг уже почав затягуватися, — Ігнатьєв вказав головою вбік вікна.

— Борю, я зателефонував тобі як другу. А виявилося, що в цього друга хватка, мов у бульдога. За горлянку.

Ігнатьєв знітився.

— Ну, Андрійку, тобі ж відомі закони нашої роботи — все задля Контори. Я не можу інакше.

— Ти, мабуть, перш ніж їхати витягати мене з лайна, порадився із керівництвом?

Борис відвів погляд.

— Угадав…

Андрій гірко усміхнувся. На душі було гидко, мов у запльованому шинку.

— Вибач, що не зможу виправдати твоїх сподівань. Догану не отримаєш?

Ігнатьєв скипів.

— Якого дідька!? Що ти собі думаєш?! Ти три роки був одним із нас, хіба не знаєш, як ми живемо? Ми ж собі не належимо, забув? Як із лайна витягати, так ти до мене, а тепер на совість тиснеш? Ну ти й гад, Батлуче. Зателефонував би краще до Червоного Хреста, там би тобі поспівчували.

Він затнувся, похитав головою і вже спокійніше додав:

— Контора для мене — то все. Це — моє життя, моя родина. І ні заради тебе, ні заради когось іншого я не збираюся нехтувати її інтересами або ризикувати своєю репутацією, ти вже вибач за відвертість.

Андрій кивнув.

— Ти правий. Пробач, Борю. Без образ?

— Звичайно.

Запала ніякова мовчанка. Кожен відчував невидимий мур, який виріс між ними, і знав, що подолати його вже не вийде.

— Що робитимеш? — нарешті запитав Борис.

Батлук здвигнув плечима:

— Не знаю, подивимося. Можливо, поїду, мене тут ніщо не тримає.

— Ну що ж… бажаю успіху, він тобі знадобиться.

Ігнатьєв трохи повагався, хотів ще щось сказати, та все ж промовчав. Зітхнувши, він підвівся з-за столу, витягнув із гаманця банкноту і поклав під філіжанку.

— Мені вже час. Не передумав?

— Ні.

— Гаразд. Стане зовсім непереливки, дай знати. Ну і… я тему не закриваю, в усякому разі для начальства. Згода?

— Добре.

— Ну, бувай здоровий.

— Зачекай, — схаменувся Андрій, — а як же мої «змовники»?

— А, — махнув рукою Ігнатьєв, — грузина твого випустили слідом за тобою, ну а жінку зовсім не чіпали. Який сенс знімати звинувачення з одного і продовжувати топити іншого? Можуть виникнути небажані запитання. До речі, «хвоста» зумієш позбутися? А то допоможу.

Андрій усміхнувся про себе: принаймні в Ігнатьєва вистачило порядності, аби запропонувати допомогу після того, як Андрій фактично послав його під три чорти і зухвало вирішив видибати самотужки.

— Без проблем, — запевнив Андрій приятеля. — А що там із Сергієм?

— А, цей… Сьогодні вранці він наклав на себе руки. У камері.

Побачивши, як змінилося обличчя Андрія, Ігнатьєв із поспіхом додав:

— Ні, справді самогубство. Розігнався — і об край нар головою. Ось такі справи… Ну гаразд, я поїхав, щасти тобі.

Андрій мляво потиснув йому руку і навіть не кивнув на прощання.

Розділ шостий

«Чому він це зробив?» — думав Андрій.

У тому, що було саме так, як розповів Ігнатьєв, він сумнівів не мав. І не смерть людини, з якою він був ледь знайомий, засмутила. Шокувало те, ЯК це трапилося. Що ж повинен був переживати Сергій в останні свої хвилини, аби зважитися на такий страшний фінал? Совість? Чи страх?

Подумалося, що ця людина була мертвою ще до того, як потрапила до в’язничної камери. Там упало тіло Сергія, впало, мов надламане гниле дерево з першим подувом вітру, начебто й зовсім слабкого.

Страх чи совість?

«Дивися, так і насправді станеш філософом, — усміхнувся Андрій, виходячи з кафе, — стільки переживань…»

Із скверика випірнув непримітний суб’єкт і, не поспішаючи, почимчикував за Батлуком.

Сторонній спостерігач нізащо не помітив би, що людину зі змарнілим блідим обличчям, на вигляд типового роботягу із порожніми кишенями, переслідують філери, які в потрібний момент вправно змінюють один одного.

І вже точно були би здивовані самі переслідувачі, коли б дізналися, що об’єкт не просто знає про спостереження, але й контролює кожен їхній крок.

Вони були гарні. Гарні навіть із погляду професіонала — та не для співробітника Контори, нехай і колишнього.

Андрій чекав слушної нагоди. Пройшовши два квартали, він неквапом звернув у провулок, увійшов до комісійної крамнички й отаборився в залі, розглядаючи заставлену всіляким дріб’язком вітрину.

Минуло із чверть години, перш ніж філери занепокоїлися настільки, що ризикнули засвітити перед об’єктом свою людину. Стукнули вхідні двері. До магазинчика увійшла дівчина років двадцяти, одягнена в потерту джинсову куртку.

Андрій повільно переводив погляд з однієї речі на другу, а дівчисько, відверто не знаючи, що робити, товклося біля полиць із книжками, з кожною хвилиною почуваючись все менш затишно.

Власне, зараз її мала замінити інша людина, але, як і передбачав Андрій, цього не сталося. Зовнішнє спостереження — надто дорога служба, людей, певне, у них обмаль, і «спалити» ще одного оперативника для тих, хто зараз займався Батлуком, було невиправданим марнотратством.

Щоб хоч якось вписатися в інтер’єр, до якого вона аж ніяк не пасувала, дівчина почала гортати старезний журнал, старанно не дивлячись на Батлука.

Схвильований небаченою кількістю відвідувачів дідусь-продавець заходився вихваляти перед Андрієм срібний портсигар, як він стверджував, початку двадцятого століття.

Той взяв дрібничку, покрутив у руках і, мов між іншим, звернувся до дівчини:

— Як він вам?

— Га?

Вона ошелешено втупилася в пласку коробочку, а наступної миті, тихо охнувши, осунулася, немов уся сила її молодого тіла пішла Андрієві у пальці, які блискавично вдарили дівчину в шию.

Андрій підхопив її, обережно опустив на підлогу і швидким гнучким рухом намацав під курткою кріплення радіостанції, пересвідчившись, що не помилився — дівчисько дійсно з філерів.

«От чорти, — подумав він весело, — навіть прихований радіозв’язок мають, все як у людей».

— Ану, батьку, покажи, де тут у тебе вихід?

Підхопивши сторопілого діда попід руки, він потягнув його до підсобки.

Через чорний вхід Андрій вискочив на вулицю і, ніким не помічений, завернув до першого-ліпшого двору. За чверть години він переконався, що його не переслідують, але все ж покрутився містом ще хвилин сорок, ретельно перевіряючи та перескакуючи з одного таксі в інше. Навіть якось не вірилося, що так просто вдалося втекти від спостереження.

Шкода дівчиська. Втім, звичайно, нічого надто вже страшного не трапилося, скоро очуняє. І наука буде: не лізь у серйозні ігри.

Андрій уже просто падав від утоми. Ноги ледь тримали обважніле тіло, щоразу зашпортуючись за нерівності.

У таксі він доїхав би просто додому, але, вірний звичці, вийшов за півтора квартали, а шлях, що залишився, подолав пішки. Ніхто із знайомих навіть приблизно не міг сказати, де Андрій мешкає, і зараз це було дуже доречно. Не знали цього й ті, що зараз у пошуках Батлука ганяли містом.

Він піднявся до квартири, нашвидкуруч з’їв бутерброд і, не роздягаючись, упав на ліжко. Зараз його не змогли б підняти навіть усі сатаністи світу.

За хвилину Андрій уже спав, цього разу без сновидінь.

Прокинувся він від гострого відчуття голоду, яке пробилося навіть крізь міцний сон. Годинник показував восьму, вечір ще лився на землю косим, нерівним світлом.

Як був, сонний, Андрій поплентався до кухні, дістав пакет спагеті швидкого приготування, поставив на плиту чайника й лише після цього, роздягаючись на ходу, пішов до ванної.