Прокляття обраного

Не було ніякого вітру. Мана. Мара. Це їхню свідомість затьмарили нечисті. Насправді Обрані не могли рухатися, бо темне чаклунство скувало їхні тіла, підкорило собі, потягло до демонів.

Хижо зареготав вихор. Ні, то не смерч, то ревло само пекло, передчуваючи поживу. Здригаючись у пароксизмі жаху, Андрій щосили наліг на чорну стіну. Вона прогнулася — та й усе. Жодного кроку не змогло зробити засмоктане чаклунською оманою тіло. А потім Андрій почув моторошне:

— Ти — мій… МІЙ!!!

Це демони, це Астарот, це Люципер, це Темні пнулися до його душі своїми брудними, кривими пазурами. Це земля, чорна, проклята земля стала грузькою, засмоктувала, поволі перетворюючись на тугий вир.

— Ти — мій… мій… мій…

Андрій щосили пручався, відчуваючи всім своїм єством наближення демонів. Застогнавши, він шаленим зусиллям змусив себе сконцентруватися і, пересилюючи огиду, торкнувся свідомістю мозку демонів.

Каламутний вихор хитнувся. Зовсім трохи. Андрій відчув, як здивовані тим дотиком демони зупинилися, вагаючись. Та його свідомість не могла боротися з телепатичною потугою двох могутніх мозків водночас. Якщо демони і були ошелешені несподіваною контратакою, то швидко прибрали все назад до своїх рук. Вихор заревів із новою силою.

І тоді Андрій знайшов єдиний правильний хід. Втрачаючи останні сили, він намацав свідомість Гуго. Там було порожньо. Темно і порожньо. Демони загасили будь-які його думки, будь-яку волю, тримаючи мозок на міцному налигачі власної ментальності.

Розуміючи, що другого шансу він не отримає, Батлук могутнім ударом перерубав той налигач і відчув, як тіло велета, вирвавшись із чужих пут, мало не впало.

— Гуго! Гуго!.. Неси… мене!..

Слова давалися з неймовірними труднощами. Андрій не знав, чи кричить те вголос, чи справді надсилає телепатичний наказ. Це забрало у нього всі сили. Чорний вихор ущільнився, заревів ще страшніше, й Андрій відчув, як його тіло поволі здіймається у повітря.

Остання думка, що він її відчував, була про те, аби не дати демонам знову захопити Гуго, вкривши його свідомість міцним, непробивним ковпаком. Та Андрій вже зовсім не бачив Карлсона, бо, витративши всю енергію, його телепатія згорнулася. А потім загримів близький, потужний грім…

Він прийшов до тями серед важкого, рухливого мороку. Моторошного. Чорні тіні ковзали безгучно, навіть на відстані простягненої руки їх не можна було чітко вирізнити. Дивно, але загрози Андрій не відчував.

Коли саме отямився, Батлук не зрозумів. Він раптом відчув, що поряд хтось є, і, трохи поворухнувши головою, побачив обличчя Віки та отця Сергія, котрі схилилися над ним.

— Що, Андрію? Як ти? — тривога бриніла в голосі дівчини.

— Нічого собі.

Андрій сів, спершись на руку, озирнувся на величезну, вже зачинену браму.

— Де ми?

— У Храмі, — відповів священик. — Я таки встиг зачинити двері, коли Гуго заніс тебе всередину.

— Заніс? Я нічого не пам’ятаю.

— Я теж, — загуркотів бас вікінга.

Андрій побачив його постать серед тіней; одна підпливла зі спини і, здавалося, пройшла крізь Гуго. Швед цього навіть не помітив.

— Здається, мені таки вдалося…

— Що?

— Та… то я так.

Андрій озирнувся навкруги. Морок приховував розміри зали, в якій вони зараз перебували, але вона була не меншою за половину футбольного поля. Поодаль виднілися вузькі гвинтові сходи, видовбані в камені, що вели кудись нагору.

— Маємо іти, — промовив священик, — брама довго демонів не втримає, а коли, не дай Боже, з’явиться… Треба іти.

— Ці тіні…

— Дарма, не страшно, вони зараз в іншому вимірі й там залишаться, якщо ми не зробимо помилки.

— А що вони таке?

— Краще, Андрію, того не знати, — тихо промовила Віка. — Ходіть, отче.

У браму гепнуло щось важке, та вона навіть не зригнулася.

— Так вони довго її долатимуть, — зауважив священик.

Обрані рушили сходами, піднімаючись вище й вище, а внизу було чути лункі удари.

— Навіщо така велика зала, — пробурмотів, відсапуючись, Гуго, ні до кого не звертаючись.

— Хтозна, можливо, це природна печера.

Священик вийшов на круглий майданчик, зупинився, чекаючи на решту. Майданчик, мов балкон, висів над величезною залою, підлогу якої вже не було видно в мороці. Один його край переходив у нерівну кам’яну стіну, в якій Андрій побачив кілька бронзових дверей з химерними кутими візерунками на поверхні. Жодних слідів петель або замкових щілин видно не було.

— Одні, двоє, троє…

— Їх дев’ять, — перервав священик Андрієві підрахунки.

Він підійшов до стіни, постояв мить, потім струснув головою.

— Тепер головне не помилитися, бо тіні не будуть такими байдужими.

Андрій побачив, що морок навколо них начебто згустився. Потім зрозумів, що то чорні безмовні привиди злітаються звідусюди, сплітаючись у моторошну скань, клубочаться, ледь не торкаючись непроханих гостей. І так само не відчувалося жодної загрози, жодного страху, наче хтось навмисне вимкнув у Андрія всі емоції.

Отець Сергій стояв, переводячи погляд з одних дверей на інші — точнісінько такі ж. Його вуста ворушилися, наче він щось рахував. Нарешті священик рішуче взявся за ручку одних дверей, постояв, глибоко вдихнув і вже збирався відчинити їх, та раптом поспіхом відсмикнув руку.

— Ні, ось ці.

Він обережно потягнув на себе крайні двері… й нічого не сталося. Чорні тіні на мить здійнялися швидкою віхолою, але одразу ж заспокоїлися. Довгий коридор, яким пробігли Обрані, закінчувався кам’яним майданчиком, але вже у вигляді літери «Т». І знову Андрій побачив у стіні двері.

— Знову дев’ять, — неголосно промовив він, — щось схоже на лабіринт.

— Це і є лабіринт. А щоб пройти його, маємо лише одну спробу. Формула настільки складна, що найменша помилка у розрахунках, найменший брак її складових…

Отець Сергій витер чоло і знову щось зашепотів. Андрій прислухався. Десь далеко гримнуло, й одразу ж у коридорах Храму, поки що ледь чутно, залунали вигуки переслідувачів.

— Вони вже тут!

— Не заважайте, — священик роздратовано сіпнув головою і забурмотів усе спочатку.

Він відчинив потрібні двері тієї самої миті, коли в коридорі пролунали і перші кроки Темних.

— Не встигнемо!

— Устигнемо. Це — останній коридор.

Священик побіг тьмяно освітленим тунелем, за ним рушила Віка. Андрій із Гуго трохи відстали, утворивши ар’єргард крихітного загону. Темні були вже зовсім поруч.

Побачивши Обраних, передні з них тріумфуюче заревіли.

— Біжіть, отче, ми з Гуго їх затримаємо! — вигукнув Андрій, вихоплюючи шаблю.

— Утримайте їх хоча б кілька секунд.

— Якщо демони не наскочать.

— Не наскочать — тут не можна чаклувати. А вся їхня сила нездатна опиратися силі, яка сконцентрована тут…

Охнув Гуго: важка арбалетна стріла пробила йому ногу трохи нижче коліна. Андрій, крутнувшись поміж стріл, вискочив перед шведом і щосили кинув з обох рук кинджали. Двоє арбалетників, що якраз збиралися стріляти, впали мертвими.

За арбалетниками стояли інші Темні з луками, та вони так скупчилися, що не могли стріляти. Частина з них подалася було назад, аби хоч трохи дати переднім простір, але з глибини коридору напирали нові й нові лави, тож Темні були змушені йти вперед.

Діючи довгим кинджалом, який за такого обмеженого простору був найефективнішою зброєю, Андрій зупинив двох нападників, та до них одразу приєднався третій, який орудував списом з-за їхніх спин, і Андрій почав відступати.

Тим часом священик спромігся відчинити останні, треті, двері. Під тиском Темних Андрій опинився вже на порозі, який тільки-но переступили панотець та дівчина. Тут йому на допомогу прийшов Гуго. Стрілу він витягнув, але вона завдала серйозної травми, і велетень тепер ледь пересувався.

Побачивши, що частина втікачів уже по той бік дверей, Темні наче оскаженіли. Вони вже не берегли життя ані товаришів, ані свої власні. Вони йшли по трупах, ковзали у крові, витріщивши зовсім шалені очі, в яких відбивалося лише одне: широко відчинені двері й перед ними — двоє грізних супротивників із закривавленими клинками у руках.