Прокляття обраного

Потроху Обраних видавили із заваленого трупами коридору. Якусь хвилину вони рубалися на самісінькому порозі, розуміючи, що і цю позицію скоро втратять.

— Іди! — вигукнув швед, відбиваючи удар алебарди своїм величезним мечем. — Я сам упораюся, іди. Ти потрібен там!

— Тобі самому не встояти!

— Плювати, все одно комусь залишатися, інакше вони увірвуться на наших плечах. А я задам їм перцю! Наостанок…

Гуго однією рукою відбив напад чергового ворога, а другою провів могутній аперкот, віджбурнувши Темного у натовп.

— Іди!

Андрій і сам розумів, що він має бути там, із священиком та Вікою, бо якщо щось трапиться, вони залишаться майже беззахисними.

Андрій відбив напад чергового ворога і швидко пірнув у двері, а Гуго, перемістившись на півкроку, перекрив прохід. Останнє, що Андрій побачив, — перед Гуго постав величезний бородань у рогатому шоломі. Розмахуючи палицею, гігант, який за габаритами не поступався шведові, кинувся в атаку, і вони зіткнулися, мов два розлючені мастодонти.

Священик уже стояв перед кам’яною стіною, цього разу без жодних ознак отвору, але так само прикрашеною різьбленням. Серед візерунків зблискував великий, схожий на гірський кришталь камінь.

— Ось ми і перед брамою Святилища. Заходьте.

Андрій здивувався, наскільки просто, буденно пролунали ці слова, наче вони прийшли у гості й за дверима на них чекає тепла затишна вітальня.

Священик поклав руку на кристал, минула секунда, друга, але нічого не відбувалося. Отець Сергій спохмурнів.

— Що за… А, зрозумів! Віко, ходи-но сюди.

Дівчина підійшла і мовчки поклала долоню поряд з рукою панотця. Камінь одразу ж засвітився холодним рівномірним вогнем. Холод потік по стіні, по підлозі, охопив і дівчину, і священика, й Андрія, принісши спокій і надзвичайну ясність думок.

Стіна тихо розтанула. Андрій дивився, але нічого не бачив. Лише темряву.

Однак тільки-но холод від каменя потрапив у цю темряву, як вона миттєво підтала і почала насичуватися білуватим димком, який, здавалося, народжувала сама темрява. Потім холод, увесь відразу, з усього простору навколо них, в єдину мить зібрався у цятку, вона полетіла в цей димок, і тієї ж секунди там спалахнуло світло.

Воно було яскраве, але не засліплювало. Андрій із серцем, що бухало, мов молот, увійшов до величезної зали і відчув, як його долоню стиснули гарячі пальці Віки.

Було невимовно красиво. Здавалося, перед ними справжнє синє небо, але разом із сонцем на ньому світилися зірки та місяць.

Під небом грали кольори веселки, переплітаючись у граціозні малюнки — яскраві, мов на палітрі художника. В них не було форми, але був сенс, який Андрій от-от мав зрозуміти.

А посеред зали на золотому троні лежав… великий Білий Дракон. Андрій очікував побачити тут що завгодно: могутні машини, магічне приладдя, книги, — тільки не це.

Дракон спав. Та ось світло, яке вже панувало й розгорялося все яскравіше і яскравіше, — а виходило воно з кулі, яку тримав дракон, — торкнулося його повік. І дракон прокинувся.

Він зітхнув. Повільно розплющив очі. Подивився на людей довгим сонним поглядом.

Розділ тридцять сьомий

— Цікаво, скільки ж я проспав? — запитав у себе Білий Дракон.

Він підвівся на троні, ще раз замислено глянув на людей, які стояли перед ним, і додав:

— Те, що я прокинувся, означає, що все дуже негарно. Я маю рацію?

— Сатана — на Землі, — сказав отець Сергій, — а там, за дверима, — Темні.

— І ваш друг, — договорив за нього Білий Дракон. — Власне, я завжди вважав, що цим усе й закінчиться. Ви, люди, просто сповнені прагнення до самознищення.

Він подумав і додав:

— Так, я знав, що цим усе закінчиться.

— Ми не будемо виправдовуватися, та й часу немає. За кілька секунд сюди увірвуться Темні, — нетерпляче перебив його священик.

Було видно, що він швидше за Андрія з Вікою оговтався, побачивши тут цю істоту.

Щось подібне до усмішки з’явилося у Білого Дракона:

— Пусте, ця зала — моє володіння. Лише я маю тут силу — так вже задумано.

Він поглянув на Андрія, потім на дівчину і знову усміхнувся.

— Не чекали зустріти тут мене? А що ви думали побачити? Велетенський комп’ютер? Ось це, — він зручніше переклав кулю, яку ні на мить не випускав із лап, — у безліч разів могутніше за найпотужніший комп’ютер. За найсильнішого чарівника. За…

— Чуєте? — перебив його священик. — Вони вже тут.

— Ох, ну що ж, якщо ви такі нетерплячі, то… ви знаєте, що робити.

Білий Дракон простягнув кулю священикові. Той ступив уперед, опустився навколішки, побожно перехрестився і лише після цього обережно поклав долоню на поверхню, що слабко світилася. Пальці його тремтіли.

Спливали миттєвості, а отець Сергій так і стояв, наче прислухався до дихання сонячного світла, яким поволі наливалася куля. Нарешті він поворухнувся, глибоко зітхнув і відступив. Андрій побачив чіткий, мов негатив, відбиток долоні, що залишився на поверхні кулі.

— Ну ось і все, — промовив Білий Дракон, — справу зроблено. Цього разу ви перемогли, але за ким залишиться наступна перемога? Я упевнений, що ще побачу людину, або ж…

Він раптом замовк, прислухався і спокійно сказав:

— А в мене ще один гість.

Люди тривожно озирнулися, але в залі, крім них та Білого Дракона, нікого не було. З коридору теж не долинало ані звуку.

І раптом біля входу, просто з повітря, виникла темна постать, яка не мала форми. Низький бас заревів у просторому приміщенні:

— Так, це я, Драконе. Тобі відомо, чому я тут.

— Мені дуже шкода, але твого тут уже немає, Майстре, — сказав Білий Дракон.

— Віддай ЦЕ мені!

— Ти спізнився. На жаль…

Сатана наче й не чув останніх слів Білого Дракона. Темна постать рушила до трону.

— Геть із дороги! — ревонув він на людей, які опинилися у нього на шляху.

Та вони не рушили з місця. Андрій з подивом усвідомив, що в ньому немає навіть тіні страху, хоча від самої думки про те, ХТО стоїть перед ним, можна було втратити розум. Але ж ні: лише спокій та приємна втома, наче після гарно зробленої роботи. А може, це і є божевілля?

Блідий священик схопився за хрест і дзвінко вигукнув у чорну віхолу, яка була на місці обличчя:

— Згинь!

— Невже ти думаєш, що зможеш зупинити мене? ЦИМ? — розреготався Сатана.

Він зробив ледь помітний рух, і невидима сила жбурнула панотця в повітря, перевернула і кинула на стіну. Андрій заплющив очі.

Білий Дракон підскочив.

Усупереч усім законам фізики, фатальний політ уповільнився, тіло отця Сергія зупинилося, на якусь мить зависло, а потім, зробивши півколо, плавно опустилося на те саме місце, де до цього стояв священик.

— Більше не роби цього, Майстре, — із погрозою у голосі попередив Білий Дракон. — Тобі відомо, що це — особливе місце, і ти не маєш тут влади.

— А мені плювати! Дай мені кулю!

Чорна постать раптом спалахнула фіалковим полум’ям — і залу, кожен її сантиметр, розірвали сині блискавиці. Підлогою поповз ядучий сморід.

Андрій навіть злякатися не встиг, а нічого вже не було. Білий Дракон посміхався.

— Ану спробуй ще, — люб’язно запропонував він. — Але задля чого стараєшся? Я ж сказав: ти спізнився.

Білий Дракон відсторонився, даючи Сатані поглянути на кулю з відбитком долоні. Тепер то вже була не чорна пляма. П’ятірня горіла холодним фіалковим полум’ям, Андрій навіть помітив слабке пульсування цього світла.

І наче відгукуючись на те пульсування, земля раптово здригнулася, залу захитало так, що люди ледь встояли на ногах. Андрієві здалося, що світ обертається навколо нього, викликаючи запаморочення. Під горло підступила важка солона нудота. Повітря навколо нього заревло, аж задрижали стіни, це голосіння просочилося до кісток, до кожної клітини тіла, яке раптом стало таким крихітним…

Але це тривало лише кілька секунд, а потім ревіння перейшло у пронизливе тужливе виття і стихло… Андрій розплющив очі й лише зараз зрозумів, що то був розпачливий зойк страшного гостя. Крик, моторошний, у якому змішалися ненависть, відчай, злоба та страх.