Прокляття обраного

— І як він визначає, де саме стоять пастки?

— Хтозна, — стинула плечима дівчина, — певне, має якийсь ключ.

— І що буде далі?

— Не знаю. Це нікому не відомо.

— Так…

Андрій замислено подивився на стежку, на каміння й запитав:

— Цікаво, звідки взагалі тут стежка, адже, за логікою, тут вже багато тисячоліть ніхто не ходить.

— Таки не ходить, — погодилася Віка, — її залишили ті, хто будував Храм. Не дивуйся, стежка — це коридор, по якому лише й можна потрапити до Храму. В цьому коридорі немає часу. Бачиш, тут навіть трава не росте.

І в цю мить унизу з’явилися Темні. Побачивши людей, вони швиденько розсипалися схилом, ховаючись за камінням. Засвистіли стріли. Втім, яким би не був коридор по відношенню до часу, прострілювався він чудово.

— Можемо йти! — вигукнув священик.

І дуже вчасно.

Вони проскочили усіяний гравієм майданчик, над яким кілька секунд тому лютували блискавки, й опинилися перед величезною скелею, в якій, наче прорубаний сокирою, зяяв вузький прохід.

— Він штучний? — Андрій розглядав ідеально рівні стіни.

— Авжеж, — кивнув священик. — І тут повнісінько пасток. Ідіть за мною слід у слід і не робіть зайвих чи різких рухів.

— Зайві рухи — це які?

— Якби я знав, — пробурмотів священик.

— Якщо Темні заскочать нас у цьому коридорі, то переб’ють, мов куріпок.

— Вони ще далеко, встигнемо. Нічого тут не торкайтеся.

Отець Сергій рушив углиб розщілини. За ним прямували Віка та Гуго. Андрій замикав групу, з арбалетом напоготові оглядався назад, потім на вихід, який наближався надто повільно.

Раптом священик сахнувся назад. Почувся звук каміння, що осипається, і скрикнула Віка.

— Що там?

— Пастка, — коротко повідомив отець Сергій.

Широка яма від стіни до стіни перекривала коридор, перетинаючи шлях. Андрій обережно зазирнув, потім кинув камінця. За кілька секунд з глибини долинув ледь чутний стукіт.

— Ціла шахта.

— Певне, я наступив на якийсь важіль, — промовив священик, — добре, що механізм трохи скрегоче, тож вчасно почули і не впали на дно.

— Ага, але тепер перескочити її якось треба. Тут десь метрів зо два, цілком можна просто перестрибнути, якщо не лякатися.

— Я спробую, — із сумнівом пробурмотів отець Сергій.

— А ти, Віко?

— Запросто, — запевнила його дівчина.

Гуго без слів відійшов на кілька кроків, розігнався і за мить вже стояв по той бік. Із його зростом двометрова яма не була перешкодою. Потім те саме зробила Вікторія. Найскладніше було отцю Сергію. Окрім того, що він був уже в літах, заважав ще й одяг батюшки. Зрештою, він таки зважився, Гуго підстрахував, і все вийшло непогано. Останнім через яму перескочив Андрій.

— Отак і будуть змінюватися механічні пастки та чаклунство. Хтозна, що чекає на нас попереду. Але борони Боже тут стріляти. Я навіть не знаю усіх сюрпризів, на які здатна ця стежка.

— А як же зупинити Темних?

Священик промовчав і обережно обійшов звичайний на вигляд камінь, що лежав посеред ущелини.

Без перешкод вийти із неї Обрані не встигли. Позаду залишилося вже три чверті шляху, вони вже були біля кам’яного склепіння, яке перетворювало вихід з ущелини на чотириметровий тунель, коли почулися вигуки, а за мить над їхніми головами просвистіла стріла і вдарилася у стіну. Від цього удару всі ці метри просто вибухнули десятками гострих залізних кілків, що вискочили зі стін та підлоги. Позаду радісно заволали.

Андрій закляк. Якщо Темні стрілятимуть… Тут кожен сантиметр міг принести смерть.

Та стрілянини більше не було. Позаду знову заверещали. Але цього разу в голосі тріумфу не було — самі лише біль та страх. Андрій озирнувся і побачив, що дорогу Темним перетнула вогняна завіса, по цей бік якої догоряли рештки одного з переслідувачів. Певне, саме цей невдаха і оступився, втрапивши у пастку, що дрімала тисячоліттями.

Священик та Віка вже обережно прослизали між гострим металом.

— Не торкайтеся його, бо буде дуже боляче, — попередив отець Сергій.

Андрій пішов слідом за ними. А от Гуго було набагато складніше: його гігантське тіло ледь протискувалося між гострих кілків. Раз по раз він чіпляв ті зубці, після чого на них залишалися шматки обгорілого одягу та шкіри.

— От, чорт, як же пече, — сичав Гуго, вивалюючись зрештою із тунелю.

— Ми вже на місці!

Священик стояв біля височезної брами. Могутні дерев’яні дошки, вирізані з цільних дубових стовбурів, було посилено кутим залізом.

— Мені потрібен час, спробуйте їх затримати.

— То буде неважко.

— Не будь дурнем! Ті кілки вони приберуть, я сам це міг би зробити, маючи час.

Отець Сергій підійшов до брами, кілька секунд обмацував дошки, доки не знайшов таємний важіль. Пролунав тонкий писк, відкинулася замаскована кришка, під якою виявилася клавіатура з незнайомими символами.

— Затримайте Темних! — повторив священик.

Андрій забрав у Гуго останні чотири стріли, приєднав їх до своїх двох і кинувся до тунелю, аби, поки ті ще не вилізли звідти, кілька разів вистрелити у стелю та стіни. Це напевне поховало б там частину переслідувачів і надовго перетнуло б шлях решті.

Та не встиг він пробігти й кількох кроків, як із тунелю один за одним почали вибігати Темні. Певне, вони мали набагато детальнішу інформацію про розташування пасток і змогли швидко прибрати кілки.

Андрієві стріли поклали чотирьох ворогів, але Темні бігли й бігли. На допомогу Батлукові прийшов Гуго. Розмахуючи величезним мечем, він врізався у безладні лави противника, першим же ударом розрубавши навпіл одного з Темних.

Батлук швидкими випадами шаблі відбив атаки двох супротивників і сам перейшов у наступ. Заверещала сталь, і руку обпекло гострим болем. Андрій крутнувся, вискакуючи з-під блискавичних атак нового нападника. Відбиваючи удар за ударом, він краєм ока помітив, що клинок цього Темного, мов масло, розітнув гарду його шаблі.

Сталь викресала іскри. Андрій відчував, як поволі до нього всередину заповзає страх: цей супротивник був набагато кращим фехтувальником, ніж він. Його стан помітив і Темний: Батлук побачив у очах суперника вираз тріумфу і впевненості у власних силах. Андрій поволі відступав, залишаючи спину Гуго без прикриття, похапливо шукав, як врятуватися, і нічого не міг вдіяти.

І раптом усе змінилося за одну мить. Чергового разу він якимось відчайдушним рухом устиг вивернутися з-під смертоносного металу і раптово для себе самого уперіщив Темного блискавичним ментальним ударом. Раніше йому ніколи не вдавалася така штука, бо це потребувало неабиякої концентрації, але близькість неминучої смерті додала сили. І хоча повністю скувати активність ворога Андрій не зміг, та все ж рухи Темного помітно поважчали. Дивуватися не було коли. Вибравши слушну мить, Андрій ударив ногою по коліну супротивника, і той, втративши рівновагу, упав просто на шаблю.

Щосили працюючи клинками, вони з Гуго знову загнали Темних у тунель. Сутичка пішла легше: у вузькому проході навіть один боєць міг стримувати навалу кількох десятків ворогів. Андрій встиг покласти ще одного Темного, а потім вони відступили, скупчившись у глибині ущелини.

— Ха! — заревів Гуго, спираючись на свого здоровезного меча, мов копач на лопату. — Ми задали їм перцю, бояться, тварюки.

Андрій придивився.

— Ні, Гуго, тут щось не те, вони…

— Андрію, сюди! — почувся крик священика. — Я їх відчиняю!

Користуючись хвилинною затримкою ворога, Андрій та Гуго кинулися до брами. Дівчина була вже всередині, а священик чекав на порозі, аби слідом за Обраними зачинити браму.

І раптом перед Храмом здійнявся справжній вихор. Вітер ударив у мертву землю, здійняв хмару пилу, закрутив його у смерч. Майже повністю засліплений, Андрій відвернувся і побачив, як із тунелю випливли дві високі, моторошні постаті. Демони…

Гуго щось заволав, указуючи назад, потім кинувся до брами, та вітер не пустив, відкинувши його назад. Андрій теж відчув, як брудне, колюче повітря відтискає його ближче до тунелю. Ні, ні, не так… Він раптом збагнув, що вихор тут ні до чого — другий зір, який ще не згорнувся повністю після ментальної атаки на Темного, мов у каламутному дзеркалі відбив справжню картину.