Прокляття обраного

Священик подивився кудись убік і підвівся.

— Ну, я маю іти.

Коли він зник за трояндовими кущами, що вже давно відцвіли, до Андрія підійшла Віка.

— Пробач, здається, я завадила.

— Та ні, що ти.

— Звичайно, завадила. Він побачив мене й одразу пішов.

— Просто він вже сказав усе, що хотів.

Віка подивилася йому в очі й усе зрозуміла без слів. Вона лише запитала:

— Правда?

— Правда…

Цього разу жодних перешкод уже не було. Андрій знову стояв на подіумі пліч-о-пліч із товаришами, останні слова заклинань, що їх голосно вигукував Кану, звивалися, мов змії, оповивали подіум, який вже знайомо крутило, вгвинчуючи в ірреальність. Зали майже не було видно, перед очима все розпливалося, голос чаклуна поступово віддалявся чи, може, стихав.

А потім Батлук почув останнє:

— Зроблено!

Дійсність спалахнула болючим світлом, Андрія підхопило, крутонуло й кинуло в каламутний болісний вир. Серце різонуло гострим болем, потім біль розлився по грудях, потік у руки, ноги… Чому Кану не попередив, що буде так кепсько?

Це було… Він наче котився висохлими, мов торішнє листя, світами, такими ж, як це листя, мертвими. І безодня під ногами вила тисячами мертвих голосів, вила від образи, що не може його дістати. Здається, Андрій кричав…

Отямився він уже серед темряви. Кілька секунд знадобилося для того, аби зрозуміти, що то — звичайна ніч. Чаклунство закінчилося. Поруч хтось застогнав, потім почувся голос Гуго:

— Мене наче вивернули. Всі нутрощі болять.

— Віка?

— Я тут, — обізвалася дівчина.

Андрій побачив її праворуч і трохи позаду себе. Поряд із нею був отець Сергій.

Обдивившись навкруги, Андрій зрозумів, що вони опинилися на просторій лісовій галявині. З усіх боків їх оточувала важка темна ніч. Навіть місяць не міг освітити місцевість, яку було наче викресано з граніту. Тут і там велетенськими цвяхами стриміли із ущелин та скель високі сосни. Обережний вітер шурхотів у гірських травах, даремно намагаючись відшукати загублений день, і десь далеко кричав самотній нічний птах.

Гуго пересмикнув плечима:

— Нічого собі, зміна оточення. Коли б знав, як це погано, нізащо б не погодився.

Андрій не відповів. Остаточно до тями він ще не прийшов, залишки чаклунства не вивітрилися, м’яко, але наполегливо нагадували про себе, стискаючи серце. Підійшла Віка, взяла його за руку.

— Це так само, як переходити між світами, — тихо сказала вона. — Нічого, минеться.

Зрештою Андрію вдалося-таки скинути заціпеніння. Карлсон уже тупцяв на галявині, щось бубнів собі під носа, намагаючись визначити, з якого боку схід. У такій темряві це було неможливо, а чужі зірки допомагати не хотіли.

Андрій витяг із ранця мапу та кулю, що світилася, — подарунок чарівника. За допомогою мапи визначитися із розташуванням було вже не так складно, бо просто перед мандрівниками громадилися високі гори, що зливалися із небом, а праворуч, у гірській ущелині, шуміла доволі велика ріка.

— Так. Отже, гори мають бути увесь час праворуч. А ондечки та вершина, на яку маємо орієнтуватися. Слава Богу, Кану закинув нас не так вже й далеко від цілі.

За півгодини по тому вони вже пробиралися крізь густий сосновий ліс. Іти було важко, постійний підйом змушував часто зупинятися, аби перевести подих. За мапою висота тут вже перевищувала три тисячі метрів над рівнем моря, тому почала даватися взнаки нестача кисню.

Коли настав день, з’ясувалося, що Обрані не пройшли й десяти кілометрів. Поступово ліс рідшав, і нарешті Андрій вивів товаришів на порослі високими травами луки.

— Дивіться! — вигукнула раптом Віка.

Андрій і сам уже помітив ватагу з півтора десятка людей, яка піднімалася схилом паралельно Обраним, але метрів на вісімсот нижче. У бінокль Андрій добре розгледів і зброю, і одяг Темних.

— А он іще.

Слідом за першою групою йшла друга, ще чисельніша. Батлук нарахував двадцять дві постаті, що гнулися під вагою похідних мішків.

— Здалеку ідуть, — зауважив Гуго. — По наші душі.

— Ні, — різко промовив священик. — Ми їм ні до чого. Вони йдуть до Храму.

— Швидше! Маємо за всяку ціну випередити їх.

Вони додали ходи, але скоро почали задихатися.

— Дарма, зате Темні вже точно йдуть повільніше.

Андрій з розгону влетів у лісовий ручай. Спочатку допоміг перейти дівчині, а потім підхопив священика, який мало не впав у воду.

Попереду з’явилися дві величезні кам’яні брили, що стояли майже впритул одна до одної.

— Прийшли, — видихнув отець Сергій. — Звідси починається зона захисту Храму.

Андрій здригнувся: в обрисах однієї із брил йому привиділася постать Бафомета.

— Раніше люди називали це місце проклятим, — важко дихаючи, промовив священик. — Тут можна блукати скільки завгодно, але до он тієї вершини так і не дістанешся. До неї лише одна дорога — між цими каменями.

Андрій спробував протиснутися у вузький прохід, проте в нього нічого не вийшло. Щось не пускало.

— Це захист.

— То робіть щось, отче! — нетерпляче вигукнув Гуго. — Темні зараз будуть тут.

— Якщо я відчиню прохід, зачинити його буде вже неможливо. Вони підуть за нами і, звісно, знатимуть, що ми вже тут.

— І дідько з ними! — Андрій із силою стиснув лікоть священика. — Давайте!

Той відступив трохи назад, вийняв із потаємної кишені записничка й присів на камінь.

— Мені потрібно п’ять хвилин.

Андрій швидко підрахував: Темні відставали десь на кілометр, може, трохи більше. Враховуючи те, що йти вони мусили вгору, до каменів Темні дістануться хвилин за двадцять-двадцять п’ять.

— Ви матимете час, отче.

За Андрієвим знаком Віка та Гуго зайняли позиції обабіч стежки. Андрій примостився за каменем неподалік від священика. Тим часом отець Сергій розгорнув записника, із хвилину щось вичитував мовчки, а потім раптом заспівав. І той спів, і незнайома кострубата мова заклинань раптом боляче зачепили Андрія. Тенькнуло щось у душі, а потім, десь глибоко, прокинулося…. Страх. Страх! Здалося раптом, що ось-ось Андрій почує повзуче: «Ти мій… мій…» А потім дійсність сповиє фіалковий туман.

— Це наше чаклунство… — почув він голосний шепіт дівчини.

— Що?

— Наші заклинання. Я не все розумію, дуже давня мова, але це наше.

Андрій кивнув і ковтнув неіснуючу слину.

Скоро священик замовк, сховав записничка і випростався.

— Що ж, спробуємо, — пробурмотів він і першим ступив у прохід.

Щось наче хлюпнуло, хоча око нічого не помітило. Ось священик вже по той бік велетенських брил. Зупинився, махнув рукою до решти. Андрій, Віка та Гуго посунули слідом. Знову неголосний, на порозі чутності плюскіт, і більше нічого.

Десять кроків. Яких-небудь десять кроків… Важко навіть подумати про те, що коли пройти он від того куща перед брилами до каменя, який лежав біля Андрієвих ніг, оминувши прохід з будь-якого боку, то, проблукавши довгі години, вийдеш на те саме місце, з якого починав свій шлях. Від цього паморочилося у голові.

— Скоріше!

Вони побігли вузькою стежиною, яка в’юнилася між камінням та чахлим чагарником, що чимдуж чіплявся за кам’яні схили скель.

— Темних ще не видно, та вони нас наздоженуть. Якби ж то нам не доводилося затримуватися на кожній лінії захисту…

Священик раптом зупинився, та так несподівано, що Андрій аж наскочив на його спину. Отець Сергій застережливо підніс руку, потім підібрав маленького камінчика, примірився й кинув його перед собою. Пролунало голосне шипіння, і могутня звивиста блискавка спалахнула лише за кілька кроків від того місця, де стояли Обрані. Андрій відсахнувся, в обличчя ударила туга хвиля жару та кам’яних випарів.

— Ого!

— Ледь не вскочили…

Священик нервово засміявся, витер із обличчя піт і знову поліз за книжечкою.

— Зараз, зараз… Зачекайте трохи, я зніму захист.

Він знову забурмотів заклинання. Гуго озирнувся назад, намагаючись розгледіти переслідувачів, а Батлук підійшов до Віки.