Прокляття обраного

— Твоє нове вміння я давно вже встиг забути, пригадати і знову забути, — реготнув Кану. — Я ж сказав, забирайся, ти не здатен мене перемогти. Можливо, якось іншого разу.

В очах Горема відверта лють змішалася із розгубленістю, він не знав, що робити далі, й боявся — це було добре видно Кану. Якийсь час переможений похмуро дивився просто у вічі чаклунові, потім знехотя погодився:

— Гаразд, я іду. Йду…

Він повернувся, зробив кілька кроків до дверей, і тут Андрій скоріше вгадав, ніж відчув думку, яка ворухнулася у голові велетня. Батлук хотів крикнути, попередити, але не встиг. Бузкова блискавка шугонула від Горема, вдарила у постамент, знайшла Яна, схопила його могутніми щупальцями. Скочуючись із подіуму, Андрій устиг помітити, як тіло поляка підкинуло й зігнуло дугою.

— Ні-і-і!!! — заволав хтось на цілий світ.

Блискавки стискали Яна чимдалі сильніше, не давали опуститися на землю, крутили у повітрі.

НІ-І-І!!! НІ-І-І-І-!!!

Андрій відчув, почув, як із-за обшарпаного рогу Всесвіту долинуло повзуче:

— Ти — мій… Міййййй…

Колючі зірки повторювали цей шепіт багатоголосою луною:

— Ти міййййй…

І раптом блискавка зникла, впустивши тіло Яна на підлогу. Андрій дивився і не бачив, як Горем б’ється у тенетах невидимої енергії, що їх накинув на нього Кану; як сам Кану, блідий, мов смерть, тугіше й тугіше зашморгує на ньому задушливу прозору плівку; як величезна постать згинається, складається сама в себе. І падає додолу безформною брудною грудкою.

Він дивився і не бачив.

У двері тихенько постукали. Відповіді не було, тож вони прочинилися, й до кімнати увійшла Віка.

Андрій лежав на широкому ліжку однієї з численних кімнат замку Кану, просто на розкішному запиналі, й дивився у стелю. Навіть не глянув на дівчину.

— Можна? — спитала вона.

Андрій не відповів. Вона пройшла до кімнати, присіла на постіль, простим жіночим рухом відкинула волосся.

— Отець Сергій та Гуго теж пригнічені, — сказала Віка, помовчавши.

— Ми всі були, мов один кулак, — скрипуче промовив Андрій. — А тепер залишилися самі лише скалічені, ні на що не здатні пальці-обрубки. Не знаю, чи стане мені сил завтра знову ступити на той клятий подіум.

Знову запала важка тиша. Мабуть, Віка так і не змогла знайти потрібних слів. Вона просто зітхнула, обережно взяла його руку і поклала собі на коліна.

— Знаєш, — прошепотів Андрій, — а цю блискавку було призначено для мене, я бачив її колись уві сні.

Він розповів про той давній, уже напівзабутий нічний жах.

— Тому блискавка ця і через мене пройшла. Все випалила, залишилася сама лише оболонка — порожня, висохла шкаралупа.

— Не картай себе, смерть приніс не ти. Горем прагнув її, він її кликав, і карма, зрештою, розрахувалася із ним. Сповна.

— А Ян? За що карма роздушила його?

— Хтозна… Доля. Виходить, так вже йому на роду було написано.

— Ні! — Андрій рвучко забрав руку і відвернувся до стіни. — Хто таке написав? За що?

— Гарні люди завжди йдуть рано й нелогічно, тобі ж це відомо.

— Відомо, — неохоче погодився Андрій. — Але примиритися з цим…

Вона не відповіла. Вона просто наблизилася до нього — Андрій відчув гаряче, пружне жіноче тіло й легкий подих на щоці. Дівчина взяла його за руку й обережно, але наполегливо повернула до себе. Їхні погляди зустрілися.

— Тс-с-с, — прошепотіла вона, побачивши, що Андрій хоче щось сказати. — Не треба. Просто дозволь розділити з тобою твій біль.

І він відчув під долонею пружні груди, що здригалися від гарячих поштовхів серця, тверді грудочки сосків. Вдихнув солодкі, такі солодкі пахощі волосся. А ще були очі, бездонні, повні таємниці й пристрасті очі. Андрій задихнувся…

Розділ тридцять шостий

Уранці всі зібралися довкола столу у великій залі, що освітлювалася курними смолоскипами. Висока стеля ховалася у мороці, щедро насиченому чадом. Прислуговував той самий горбун. Певне, окрім Кану, він був єдиним мешканцем замку.

Снідали мовчки. Мовчанка була такою щільною, що розрізати її було не до снаги навіть ножам, які дзенькали об краї тарілок. Андрій ховав погляд від товаришів, від Кану і навіть від Віки. Чаклун похмуро дивився у свою тарілку, думаючи про своє. Як не дивно, він чи не найважче переживав загибель Яна, мабуть, через те, що мав завадити Горему, але не встиг чи просто проґавив.

Нарешті він відклав виделку, подав знак карликові, й той миттєво наповнив кубки.

— Давайте вип’ємо за вас. За всіх вас. І за ваш успіх, — промовив чаклун.

Він ковтнув вина, відставив кубок і продовжив:

— Сьогодні вночі я вас відправлю, і цього разу нам уже ніхто не завадить. А Ян… Я про нього подбаю.

Ніхто не підводив погляду, і ніхто нічого не говорив. Андрій мав таке відчуття, наче Ян щойно вийшов із кімнати, а вони… вони ображають товариша тим, що думають і говорять про нього в минулому часі. Батлук відклав виделку.

Віка, яка сиділа поруч, поклала руку йому на коліно, наче хотіла сказати: «Я — поруч, я тебе розумію і буду поруч завжди».

І раптом Андрій спіймав себе на думці, що йому ніяково саме через те, що сталося між ними цієї ночі. ЦЕ відсувало загибель Яна на другий план. І це було неприємно. Він крадькома поглянув на друзів. Невже вони здогадуються? Так, їм відомо про те, що в нього з Вікою. Але Андрій зовсім не відчував їхнього ставлення до цього дивного кохання. Та й чи ж кохання це? На мить виринула майже непереборна зваба зазирнути в їхню свідомість, на одну лише коротку мить, аби піддивитися відповідь там. Він гмикнув — здається, уголос, бо всі одразу подивилися на нього. Андрій похитав головою і нічого не сказав.

День здавався безкінечним. Гуго спав у своїй кімнаті, отець Сергій гуляв у садку. Андрій усамітнився. Він не міг цього визнати навіть перед собою, але було саме так: він боявся залишатися з Вікою наодинці.

Рипнули двері. Це була вона, мовчазна й м’яка. Дівчина зупинилася посеред кімнати і ніяково посміхнулася:

— Знову я за тобою бігаю.

Андрій не встиг нічого відповісти. У двері постукали, вони відчинилися, і в щілину просунувся карлик.

— Андрія кличе священик, — прохрипів він і зник.

Батлук приречено поплентався у садок. Біля тихого водограю на кам’яній лаві, прикрашеній вигадливим різьбленням, на нього чекав отець Сергій. Андрій присів поруч.

— Послухай, Андрію, — тихо промовив священик. — Я хотів поговорити з тобою про…

— Я знаю, отче, — неввічливо й із несподіваною для себе агресією перебив його Андрій. — Я знаю, але нічого не можу вам відповісти, повірте. Це відбувається само по собі й неначе не зі мною. Можливо, це почуття, а можливо — й ні. Скоріше за все — ні. Та я нічого не можу вдіяти, бо зламався. Зламався.

— Але ж я тебе не засуджую, у жодному разі. По-перше, це — стосунки двох і лише двох людей, в які ніхто не має права втручатися. А по-друге, я вважаю, що ти чиниш правильно.

Андрій підвів на нього здивований погляд. Отець Сергій помовчав, щось креслячи гілочкою на землі, потім сказав:

— Усе правильно. Просто я бачу, як тобі важко, яким тортурам ти піддаєш власне сумління. Не треба, все добре, все так і має бути.

І вдруге, як тоді, на баркасі, під час розмови з Яном, Андрій задихнувся:

— Але ж вона…

— Так, я пам’ятаю. Однак кожна людина, де б вона не жила, прагне щастя, і Вікторія теж. А щастя… воно в кожного різне, але й для всіх однакове.

— От ви сказали: «людина»…

— Чи я вважаю її людиною? Моя думка, звісно, суб’єктивна, та і як з упевненістю сказати, чи є Людиною той чи інший індивідуум? Адже серед роду людського зустрічається немало істот, у яких, крім тілесної оболонки, нічого людського немає. Якщо дивитися з цієї точки зору, то Віка, без сумнівів, людина, і куди вже більше людина, ніж, скажімо, Темні. Ну а з рештою… з рештою розберетеся самі.

— Дякую, отче.

— Нема за що. Це мій обов’язок.