Прокляття обраного

— Проходьте, проходьте, — повторив чаклун.

Отямившись від перших вражень, Андрій рушив до кімнати. Поки гості влаштовувалися у м’яких кріслах, що стояли біля стіни з книжковими полицями, чаклун покликав карлика, котрий негайно з’явився із тацею, заставленою філіжанками з кавою і тарілками з бутербродами. Все це, на щастя, мало зовсім звичайний вигляд.

Кілька хвилин прибулі мовчки пили гарячу каву, із цікавістю перезираючись. Нарешті Кану промовив:

— Чудовий напій. Як на мене, це єдине, чого бракує нашому світу.

Сосновський, не втримавшись, іронічно гмикнув, та старий, здалося, цього не помітив.

— Можливо, вас здивувало, або навіть і образило, що я не вийшов вас зустріти… Але я ніколи не залишаю свого притулку, ніколи.

— Ми не ображаємося, — запевнив його Гуго.

— Вам відомо, чому ми тут? — запитав Андрій.

— Авжеж, — чаклун усміхнувся, оголивши довгасті ікла, — ви маєте потрапити в дуже цікаве місце, яке знаходиться… Втім, згадувати його координати ні до чого.

— Але звідки вони відомі тобі? — стривожено запитала дівчина.

Той довго мовчки дивився на неї, потім зітнув плечима й відповів:

— Ну звідки мені може бути це відомо? Я маю лише одне джерело інформації.

Чаклун кинув на Андрія короткий гострий погляд і додав:

— Це означає…

— Це означає, що ЙОМУ ці координати також відомі, — пригнічено договорила за чаклуна дівчина. — Ми спізнилися.

— Ну чому ж так трагічно? — заперечив чаклун. — Зовсім навпаки. Йому, як він вважає, тепер поспішати немає куди. Наскільки мені відомо, його пошукові загони знаходяться у двох днях шляху від Храму, а ви, як гадають демони, загубилися десь серед гір, за тисячі й тисячі кілометрів звідти. Але сьогодні опівночі я вас туди відправлю, і ви встигнете раніше.

— А швидше не можна?

— Швидше не можна, — в тон Сосновському відповів чаклун. — Магія — це наука, яка ґрунтується на певних законах Всесвіту. Тож за цими законами лише опівночі параметри енергетики людини та світу, який її оточує, найбільш співпадають. В інший час я ризикую закинути вас, скажімо, до Південної Америки, а то й далі… Точно до брами Храму я теж не зможу вас переправити. По-перше, в будь-якому перенесенні є відповідна похибка, а по-друге, вектор магічних зусиль має співпадати з вектором енергетичних ліній планети, а вони нерівномірні.

— І наскільки великою буде ця похибка?

— Не знаю, але не такою значною, щоб вам довелося ремствувати.

— Заждіть, — втрутився раптом отець Сергій. — Заждіть… Ми десь помиляємося. Скажіть, чому йому немає куди поспішати? За логікою, вони повинні якомога швидше захопити Храм, аби покінчити з останніми точками опору.

Чаклун довго мовчав, потім зітхнув і подивився на гостей своїми нелюдськими очима, в яких ще до того, як він це промовив, Андрій прочитав відповідь. У тиші, що настала, пролунало страшне:

— Тому що Київ упав.

Наближалася північ. М’яка тиша потріскувала ґнітами олійних ламп, гралася з тінями у залі, де зібралися хазяїн замку і його гості. Чаклун був одягнений в оксамитовий жупан, а його шию прикрашав важкий золотий ланцюг.

— То що, почнемо?

Андрій мовчки кивнув.

Кану поставив Обраних на невисокий круглий майданчик посеред зали, який збудував, поки гості відпочивали. Подіум було розписано рунічними знаками, а на підлозі суцільним візерунком намальовано кабалістичні символи.

— Готові?

— Та не гайте вже часу, — нетерпляче буркнув Ян.

Кану розгорнув масивну книгу в чорній шкіряній палітурці, й за мить у залі пролунали перші заклинання.

Спочатку нічого не відбувалося. Обрані стояли нерухомо, напружені, мов перед боєм. Майже фізично Андрій відчував, як ця напруга вихлюпується назовні, як від неї густішає атмосфера, утруднюючи дихання. Нарешті він побачив, як навколо подіуму в повітрі почали народжуватися блакитні іскри. Вони спалахували лише на мить, майже невловимо для ока, тут і там спінювали щільне повітря й одразу ж танули, тільки-но Андрій встигав їх помітити.

Подивившись собі під ноги, він побачив, що письмена розпливлися, аж уже не можна було їх розгледіти, і величезний подіум почав потроху обертатися.

Чаклун відклав книгу, підійшов до кулі, яка до того світилася у напівмороці, а коли він до неї наблизився, загорілася яскравіше. Тут чаклун знову заспівав, тужливо, тягуче, й від тих заклинань ніч навколо замку стала ще чорнішою.

А потім почулися якісь звуки. Спочатку неможливо було визначити їхню природу, а згодом Андрій усе ж таки зрозумів, що вони лунають не із зали. Чаклун замовк. Він теж почув це, отже, звуки були сторонні, й Кану також не розумів їх.

А за мить Андрій здогадався. То були кроки. Чиїсь важкі, загрозливі кроки бухали на сходах, і серце, тривожно занивши, почало прилаштовуватися під їхній важкий ритм.

Кану відкинув книгу й схопився за якийсь жезл, що лежав на столі. Двері розчахнулися, і до зали увірвався порив гарячого, із присмаком цвілі та сирості повітря. Кану скрикнув. У дверях постав гігантського зросту чоловік у розшитому золотом халаті. Він був настільки великий, що, здавалося, підпирав головою стелю.

— Ага, ось ти де! — заревів він. — І я не спізнився. Давно ми з тобою не бачилися, Кану. Ось, виявляється, чим ти тут займаєшся!

— Горем! — видихнув чаклун і позадкував.

— Так, ми знову зустрілися! — зареготав велетень.

Навмисне недбало він оглянув залу й презирливо усміхнувся:

— Благенька хатинка. І захист у неї благенький. Я гадав, що ти вправніший.

— Мені вистачає, — уже спокійно відповів Кану. — То що тобі тут знадобилося?

— Жартуєш? — засміявся велетень. — У тебе такі цікаві гості… Дуже, дуже відомі люди. Здається, я вдало зайшов. Та й за тобою є боржок, чаклуне.

Останнє слово Горем вимовив із відвертим натяком, його вустами ковзнула саркастична усмішка. Кану, втім, теж не промовчав.

— Сподіваєшся, цього разу в тебе щось вийде?

— Я не сумніваюся, що вийде, — зухвало промовив Горем.

Він раптово змахнув руками, витягнув із повітря вогняну кулю і кинув її в Кану. Той блискавично прикрився ліктем, і полум’я розбилося об одяг, не завдавши йому жодної шкоди.

— Ти, як завжди, нападаєш зненацька і, як завше, безпорадний. Це все, на що ти здатен?

Велетень загарчав, і в Кану полетіли ще дві кулі. Однак цього разу чаклун їх не знищив. Відбившись від нього, мов гумові м’ячики від стіни, шматки вогню полетіли назад. Заскочений Горем не встиг захиститися й лише з величезними труднощами ухилився, одна із куль навіть обпалила його розкішний халат. Пролунав вибух, і в стіні позаду велетня виникли дві діри з оплавленими краями. У повітрі повиснув задушливий сморід опаленого каменя.

Горем навіть не звернув уваги на те, що його рукав димить, вперто мотнув головою й знову кинув у Кану дві кулі. Коли вони й цього разу повернулися, велетень зупинив їх і, додавши ще дві, знову спрямував у господаря замку.

Заціпенівши, Андрій дивився, як чаклуни сипали плазмою, що шипіла та бризкала сліпучими іскрами. Гостро пахло електрикою. Нарешті, коли чотири вогняні кулі, що їх велетень кинув у Кану, зникли просто в повітрі, чаклуни зупинилися.

— То що, — насмішкувато запитав Кану непроханого гостя, який вже добряче-таки впрів, — може, годі з тебе? Забирайся, відпочинь, наберися сил та знань. Мені зараз немає коли гратися у забавки, я…

Він не договорив. Бузкова блискавка шмагонула його, огорнула з голови до ніг, схопила, стисла в смертельних обіймах. У повітрі загуло, знову попливли пахощі озону.

Горем моторошно зареготав. Трусячись, мов у лихоманці, він тримав блискавку за хвіст і накидав на Кану нові й нові петлі.

— Як це тобі подобається, нікчемо? Як подобається моє нове вміння?!

Він ще сміявся, коли раптом гудіння вщухло й блискавка зникла. Велетень закашлявся, наче сміх став йому поперек горлянки. Кану, живий і неушкоджений, стояв, тримаючи у руці велику фіалкову кулю. Останні жмути блискавки ще повільно втягувалися в неї.