Прокляття обраного

Скоро вони ступили до густого лісу, й озеро зникло з очей. Ішли швидко, особливо не криючись. Жовтень уже збив із дерев більшу частину листя, і навіть у суцільних заростях молодих дерев місцевість проглядалася на десятки метрів.

— Усе одно дивно, що ти не розповіла про чаклуна одразу, — сказав Ян, перестрибуючи забиту листям яму. — Невже боялася?

— Не вас. Уяви собі, що б сталося, якби хтось із вас потрапив у полон до Темних і вони дізналися про Кану? Сам на сам він упорається з будь-яким демоном або чаклуном. Але що він вдіяв би, коли б на нього посунуло ціле військо?

— А якби ви з отцем Сергієм, не дай Боже, загинули?

— Тоді ваша обізнаність про існування Кану все одно виявилася б марною, — резонно відповіла дівчина.

— А демони? Їм що, зовсім нічого не відомо про такого сильного чаклуна? Дуже в цьому сумніваюся.

— Їм відомо про чаклуна Кану, котрий, як, до речі, й багато інших, оселився на Землі. Та про те, що він допомагає нам, — ні.

— Зрозуміло.

— Я давно хотів спитати тебе… — Андрій помовчав, добираючи слова. — Чим відрізняєтеся ви — ну, тобто такі, як ти чи той-таки Кану — від демонів?

— Нічим, — коротко відповіла дівчина й замовкла.

Потім, наче злякавшись, що Андрій по-своєму розтлумачить її відповідь, пояснила:

— Розумієш, демони — це істоти, які від природи мають магічну силу. Творіння… сам розумієш, кого… вони завжди залишаються його найвідданішими рабами. Є в нашому світі також нечисть — страшні потвори й кумедні звірятка; їх створено вже самими демонами, дехто є їхніми рабами. Нечисть — це і домовики, і лісовики, і гноми. Та їх, мабуть, більше, ніж самих демонів. Є і тварини, які більшою чи меншою мірою володіють інтелектом.

— А ти… ви?

— Ми? Ми — істоти, які поставили магію поруч з іншими науками. Вона є лише продовженням нашого розуму, однією зі сторін нашого життя. Далеко не кожен з нас володіє магією, наприклад, я.

— То виходить, у вас теж щось на кшталт суспільства з різними прошарками «населення»?

— На кшталт… Мені невідомо, звідки ми з’явилися, хто ми… Є багато версій. За однією, на мою думку, найвірогіднішою, ще у прадавні часи нас було створено… самі знаєте ким. Він наслідував Господа, котрий сотворив вас, людей. Але так само, як усе, що сотворив… ну, ти зрозумів хто… ми вийшли однобокими, тож він скоро втратив до нас цікавість.

— Дивіться, он він, замок, — уже зовсім близько! — вигукнув Сосновський.

Обрані вийшли на широкий луг, що спускався до гірської річки. Трохи далі, впадаючи в озеро, вона розрізала скелі, на одній з яких громадилися могутні кам’яні мури.

— Нічого, вражає, — присвиснув Гуго, дивлячись на акуратно викладені брили завбільшки з вантажівку.

— Зараз тих із аборигенів, які ще залишилися, сюди нічим не заманиш, — посміхнулася Віка. — Вони й досі розповідають, як літали в повітрі величезні камені й самі по собі вкладалися у мури.

— А що, чаклун зовсім не охороняє свої володіння? — Ян нашорошено озирався навкруги.

— Навіщо? — розсміялася дівчина. — Що ти можеш тут узяти таке, що становило б інтерес для Кану?

— А замок?

— Скоро побачиш.

Ледь видима дорога, якою вже давно ніхто не користувався, довго блукала між камінням, майже ідеально повторюючи малюнок річкового русла; іноді звертала вбік, іноді повертала на сто вісімдесят градусів, обходячи нечисленні скелі. Нарешті вона вивела подорожніх просто до високого бескиду, на гострих гранях якого грався теплий вогонь далекого заходу.

Сосновський раптом якось дивно загріб ногами, зупинився й за мить відскочив назад.

— Що це?!

Якась м’яка, але нездоланна стіна не пускала його далі.

— Спокійно.

Вікторія підійшла до прозорої перепони, поклала на неї руки і якийсь час стояла, дивлячись перед собою. Пройшло півхвилини — й у повітрі щось зашелестіло. Праворуч на пласкому камені просто із повітря повільно з’явилася постать людини, загорненої у малиновий плащ.

— Вітаю тебе, Кану, це я! — вигукнула дівчина.

— Я бачу, — спокійно відповів чаклун. — А з тобою?

— Тобі ж відомо, хто це.

— Так… мені відомо, — після невеликої паузи промовив Кану. — Що ж, проходьте.

Стіна скаламутилася, потім на ній утворилася вкрита дрібними сріблястими хвилями пляма із розмитими краями.

— Ходімо?

Віка першою ступила в цю пляму і наступної миті вже була по той бік. За нею під непорушним поглядом чаклуна рушила й решта.

— А він? — наздогнавши дівчину, Батлук кивнув на постать за стіною.

— А, то… То лише зображення, проекція. Насправді він і не залишав замку.

Обрані піднялися крутою стежкою, потім видовбаними в камені сходами й опинилися перед масивною металевою брамою, яка, тільки-но вони наблизилися, зі скрипінням відчинилася.

— Жодної людини, — Сосновський оглядав порожній, незатишний кам’яний міхур фортечного подвір’я. — Де ж охорона?

— Замок Кану не потребує охорони, зрештою, як і він сам, — усміхнулася дівчина. — Тут навіть каміння усе бачить і чує.

Віка впевнено повела товаришів до одних із численних дверей. І знову вони самі відчинилися.

— Бр-р-р, — пересмикнув плечима Гуго, коли вони увійшли до низького широкого коридору, який, здавалося, не мав жодного гострого кута.

Більше за все він був схожий на хід, проточений у камінні величезним хробаком. Його відверто не було розраховано на людину такого зросту, як Гуго, тож шведу постійно доводилося горбитися. А може, раніше цими коридорами ще не ходила жодна людська істота?

— Моторошне місце, — пробурмотів Гуго, старанно вибираючи на нерівній підлозі місце, куди поставити ногу.

— Не моторошне, а, скоріше, дивне, нелюдське, — виправив його Андрій, розглядаючи світильник, схожий на фантастичну квітку з трипалими пазуристими лапами замість пелюсток.

— Привіт!

Від несподіванки Обрані аж сахнулися назад, вихопивши зброю. В кінці коридору раптом з’явився горбатий бородатий карлик із потворним обличчям. Крихітне, худе, мов тріска, тіло горбаня було закутане в якесь дрантя так, що лише тонкі рученята та непропорційна кудлата голова стриміли із нього, мов із кокона. Блимнувши єдиним оком, він оголив гострі жовті ікла й прохрипів:

— Ходіть за мною.

Не чекаючи на гостей, він зовсім нечемно розвернувся до них спиною і, швидко перебираючи кривими ніжками, побіг гвинтовими сходами нагору. Лише зараз Андрій помітив, що в кінці коридору відкриваються чотири ходи: крім бічних і того, яким побіг карлик, ще один ішов униз.

Сходи закінчувалися напівкруглим майданчиком із важкими кованими дверима в стіні. Піднапружившись, горбун їх відчинив, жестом запросив увійти, а сам залишився ззовні.

Обрані опинилися у просторій залі. Затишний напівморок, який тут панував, розмивав обриси незвичної форми меблів. Посеред зали в кільканадцяти дюймах від підлоги висіла куля, яка світилася холодним зеленкуватим світлом, а коли Андрій придивився, то помітив, що вона ледь обертається. Її тьмяна поверхня виявилася без жодних візерунків чи написів, і було незрозуміло, що утримує її в повітрі.

У кутку стояв величезний, у три обхвати глобус зоряного неба, на якому не було жодного знайомого сузір’я, а поруч — спирався на лев’ячі лапи столик із купою фоліантів та згортків із незрозумілими письменами.

Скрізь опудала, опудала, опудала… Дивні, часто моторошні істоти миготіли бусинами мертвих очей із різних кутків кімнати, пнулися довгими суглобистими кінцівками або шкірилися величезними іклами.

Біля протилежної стіни, поруч із забраним декоративними ґратами вікном, стояв невисокий дідусь із ріденькою борідкою і ще більш рідким волоссям на голові. Зараз плаща на ньому не було. Старий привітно кивнув, підніс сухорляву долоню у вітальному жесті.

— Проходьте, прошу.

Батлук побачив, що нігті в чаклуна — довгі, товсті, справжні пазурі. А очі… Спочатку Андрій подумав, що йому це привиділося, бо заважав морок. Але, придивившись, він таки переконався, що старий дивиться на них жовтими очима з вузькими, вертикальними, мов у кота, зіницями.