Прокляття обраного

— Слава Богу, що ми цього не дізналися, — Андрій поставив арбалет на запобіжник і повісив на плече.

Прибіг Сосновський.

— Чули?

— Ще б пак.

— Що то було? Не знаєте? Мені здалося, що то звідти, — він показав убік віддаленого пагорба. — Все скінчилося раніше, ніж я встиг зійти й подивитися.

— Самому тобі було би краще цього не робити. Гаразд, — Андрій підхопив ранець, — що б то не було, а все одно йти треба. Будьте максимально обережні.

Вони пройшли пустим берегом, перелізли через зарослий диким гранатом пагорб і рушили до гір, що громадилися на обрії.

Низина, якою йшли Обрані, поступово поглиблювалася, перетворюючись на долину поміж чи то високих пагорбів, чи то невисоких гір. Де-не-де на її схилах почало траплятися каміння, іноді навіть цілі брили, доки, зрештою, схили майже цілковито не перетворилися на грубі пласти піщанику.

Раптом Карлсон, який ішов попереду, зупинився й голосно розреготався. Це було настільки несподівано й недоречно, що решта аж розгубилася. А Гуго сміявся і сміявся, крізь вибухи реготу намагався щось сказати й не міг.

— Що? Що таке, Гуго? Та поясни ж ти!

Нарешті той витер сльози і вичавив:

— Той звук… Я повинен був відразу здогадатися. У нас в горах теж є таке місце, туди туристів водили, і я там тисячу разів був. Бачите он ту скелю? Клянуся небом, то її витівки. У неї така форма, що коли з певного боку дме вітер, вона починає гудіти. А ми…

Він знову розсміявся:

— От вам і демони.

— Дарма, — Сосновський ляснув його по плечу. — Таке й у спокійніші часи налякало б, а зараз і поготів, ми ж бо на гірше налаштовані…

Скоро вони проминули величезну, химерної форми скелю із безліччю порожнин і щілин й опинилися у невеличкій котловині, за якою вже починалися хоча й невисокі, але справжні гори. На обрії Кавказ підпирав небо.

— Так… А це вже не хибна тривога, — Віка схилилася над кістяком якоїсь тварини. — А онде ще один. Великий, певне, буйвіл.

— Усе не слава Богу, — Андрій зірвав із плеча зброю. — Цікаво, з якою тварюкою зустрінемося цього разу?

Наче відповідаючи на його запитання, пролунало глухе бурмотіння, а за мить під звуки гравію, що осипався, з-за каміння з’явився здоровезний ведмідь.

— Оце так! — видихнув Гуго. — Чудово!

Андрій відчув полегшення. Зараз навіть грізний триметровий хижак, що раніше підняв би на ноги цілу округу, зовсім не лякав. Він був свій.

Гуго підняв арбалет.

— Не треба, — зупинив його Андрій. — Нехай іде собі, він не нападе.

Ведмідь справді не виявив ворожості. Підвівшись на задні лапи, він деякий час, короткозоро мружачись, розглядав людей, а потім, немов переконавшись, що серед них немає його знайомих, припинив нюхати повітря, щось розчаровано пробурмотів собі під носа і пішов геть, косолапо перевалюючись.

— Красивий звір, — усміхнулася Віка.

— Угу, — буркнув Ян, — добрий такий Мишко.

— Ніколи не думав, що зрадію, побачивши на волі ведмедя, — засміявся Батлук.

За день вони встигли пройти добрячу відстань і захід сонця зустріли на березі швидкої річки. За вечерею Андрій розгорнув мапу, довго розглядав її проти світла багаття, доки нарешті не визначився, де вони зараз перебувають.

— Річка ця — Чорох. Он там, ліворуч, кордон… колишній кордон між Туреччиною та Грузією.

Гуго поглянув на мапу і тоскно прогудів:

— Ще йти та йти… І коли ж ми дійдемо? Під старість? Туреччина, Іран, Афганістан, Пакистан, Індія…

Усі мов за командою подивилися на священика. Той спробував зробити вигляд, що нічого не відбувається, але наштовхнувся на виразний погляд Батлука. Отець Сергій якусь мить мовчав, певне, вагаючись, але все ж сказав:

— Насправді менше.

— Як де? — запитав Андрій.

— Нам лише треба дістатися до озера Ван, — неохоче пояснив священик. — Там на нас чекає допомога.

— Я ж тобі казав, — пробурмотів Ян, утім, без тіні зловтіхи.

— Чому ж ви мовчали?

— Бо то, зрештою, не лише моя таємниця.

— На нас чекає чаклун із мого світу, — раптово промовила дівчина. — Шкода, що довелося розкрити карти раніше, ніж ми планували, але так вже вийшло. Андрій почав щось підозрювати, Гуго ось засумнівався. Коли подивитися на це тверезо, то все повинно було розкритися іще раніше, бо надто вже фантастичною виглядала би ця подорож, якби ми розраховували лише на свої сили. Ми у цейтноті, а відстань… Проте, можливо, це й на користь, бо неодмінно виникла б напруга, підозра.

— Ну, знаєте… — буркнув Андрій. — Критися від командира — то вже казна-що.

— Але я мала це робити якомога довше. Не тому, що не довіряю, просто це умова, яку поставив чаклун. Ми маємо перейматися і його безпекою.

— Але ж отець Сергій був обізнаний…

— Звичайно. Та це нічого не значить, він мав про всяк випадок знати, погодьтеся. Як у вас кажуть, не можна класти всі яйця до одного кошика.

— Чаклун теж піде з нами?

— Ні, звичайно. Але він має можливість практично миттєво перекинути нас туди, куди потрібно. Принаймні, теоретично все має бути саме так.

Андрій знову взявся за мапу, кілька хвилин похмуро, не приховуючи свого невдоволення, дивився, оцінюючи відстань. Нарешті сказав:

— Тоді все набагато простіше. Хоча… Нам треба буде подолати більш ніж триста кілометрів і переправитися через три ріки. Крім того, перевали, високогір’я… На це піде не менше двох тижнів.

Пізніше Ян, Гуго та священик пішли спати. Андрій залишився на чатах, Віка також ще сиділа біля ватри.

— Чому не відпочиваєш? — неголосно запитав Андрій.

Дівчина посміхнулася:

— Я ж сова. Жаль витрачати на сон нічні години. Вранці у тебе цілий день попереду, а ввечері особливо відчуваєш, наскільки швидкоплинний час.

— Для мене ці місяці тягнуться, мов вічність, наче час закляк, наче його не існує зовсім.

— Чому? Адже життя триває, яким би воно не було. Ми ж самі робимо його таким, яким воно є.

— Невже? — скривився Андрій. — А втім… Певно, ти маєш рацію.

Віка підкинула у багаття кілька гілок, і воно загорілося з новою силою, висвітливши її обличчя. Дівчина подивилася на Андрія і трохи якось ніяково посміхнулася:

— Цікаво, а у вас часто дівчата бігають за хлопцями?

Андрій засміявся:

— Ну, це трапляється. І не так уже й рідко.

Він узяв дівчину за руку і допоміг підвестися.

— Давай пройдемося.

— Ти отримаєш догану, якщо залишиш пост.

— Від самого себе? І крім того, я його не залишу. Ми погуляємо тут, поруч.

Вони відійшли від намету і вже за кілька кроків опинилися у темряві — гарно сховане багаття майже не давало світла. Десь унизу тихо плюскотіла річка. Звіддаля долинав притишений відстанню крик нічного птаха.

— Сто років не гуляв ось так, — усміхнувся Андрій.

— Я взагалі ніколи.

— Чому?

— У нас це не заведено.

Вони говорили про різні дрібниці й одразу ж забували, про що йшлося. Спокійна, м’яка ніч. Порушувати її якимись складнощами не хотілося. Зараз усе було так просто…

Розділ тридцять п’ятий

На перевалі лютував вітер. Троє чоловіків і жінка стояли на вузькій кам’янистій стежці, яка вела вниз, і дивилися на тьмяне дзеркало високогірного озера. Сіре небо було так близько, що майже зливалося з ним; здавалося, нібито між верхівками гір замкнено не величезну масу крижаної води, а самі лише хмари, спресовані до твердості свинцю.

— Озеро Ван, — промовила Вікторія і показала кудись убік. — А там — палац Кану, одного із найсильніших чаклунів Темного світу.

На такій відстані замок, що стояв на прибережному бескиді, виглядав зовсім іграшковим.

— Майже прийшли, — Сосновський потер змерзлі руки. — П’яти миль не буде.

— Ти спочатку пройди ті милі, — буркнув Карлсон. — Відчуває моя голівонька, що десь тут Темні вештаються, а може, і демони. Тут усе ними смердить.

— То що, рушили? — Андрій першим ступив на стежку.