Страница 58 из 68
Ніхто не наважувався підійти до нього першим, торкнутися, від нього віяло… Він немовби прихопив звідти, де тільки-но був, дещицю тихого побожного страху, від якого віяло радістю і чимось таким, що робило його майже нелюдом.
Ось він подивився на товаришів, наче вперше їх побачив, наче довго й важко пригадував, хто вони такі, а потім ледь чутно прошепотів:
— Господи, навіщо… навіщо я тут… Господи, як там гарно…
Отець Сергій опустив голову й заплакав.
Розділ тридцять четвертий
Невелике судно тихо пливло до південних зірок. Ледь чутне скрипіння дерева, шелестіння вітру, що залишав на снастях пластівці солоних пахощів, і спокій — крихкий, а від того особливо бажаний — заколисували баркас на морських хвилях. Чумацький Шлях перекинувся за північ, і скоро з нього мав политися ранок. Андрій пересмикнув плечима: не спалося, і він майже цілу ніч просидів на кормі — в тиші й нічній прохолоді.
Перехилившись через борт, Батлук довго, безтямно дивився на срібну в місячному світлі воду. Це заспокоювало: світло відсовувало кудись далеко і те, що минуло лише хвилину тому, і те, що було попереду.
Учора в морі поховали Ніколу та Ганса. А зараз це вже здавалося чимось напівзабутим. Біль був, але тепер він перетворився на один із мільйонів вогнів у небі, надто м’яких, аби різати очі.
Рипнула дошка палуби. Обраний озирнувся і побачив Вікторію.
— Я не хотіла тобі заважати.
— Ти не заважаєш. Посидь зі мною.
— Не спиться? Переживаєш?
— І це теж. Але людина така істота, в якій горе та відчай довго не живуть. Лише любов та ненависть ми несемо до кінця.
Він замовк. Дівчина сіла поруч. Андрій відчув пружне тендітне тіло, що притиснулося до його ліктя, і здивувався тому, як раптом завмерло й по-особливому, забуто застукотіло серце. Це було незвично. Це було заборонено. І цей чіткий профіль, ці крихти світла у волоссі…
«Наче старшокласники…» — подумав Андрій.
Він зітхнув, відкинувся на борт і подивився у небо, яке перед ранком поступово блідло.
— Про що ти думаєш?
— Не знаю. Мабуть, про те, як гарно було би посидіти де-небудь у горах, серед смерек і хмар, де немає нічого, крім тиші й повітря, самому.
— Самому?
Він усміхнувся, похитав головою і не відповів.
— Послухай… — Віка затнулась. — Можна тебе спитати?
— Про що?
— Твоя родина… Ти був одружений?
Він промовчав.
— Пробач, я не хотіла завдати тобі болю, просто…
— Ні, все гаразд, ти не зробила мені боляче. Зараз, тепер, це — просто частина минулого життя, це так далеко…
— Вона пішла від тебе?
— То я від неї пішов. Я просто боявся, що коли залишуся з ними, це принесе їм більше страждань, аніж… Будь-які рани загоюються, коли їх не ятрити.
— Ти й досі її кохаєш…
— Не знаю.
Він довго сидів мовчки, не помічаючи, що механічно смикає ґудзика на кишені комбінезона, потім повторив:
— Не знаю.
— Дивно…
— Що дивно? — перепитав Андрій.
— Я говорю з тобою про речі, яких не розумію, і, напевно, ніколи не зрозумію. Жаль…
— У вас немає інституту родини?
— У нас немає кохання. Принаймні, в тому сенсі, який у це поняття вкладаєте ви.
Дівчина подивилася йому в очі й тихо промовила:
— Як би я хотіла… Іноді мені дуже образливо за нас. За наш нещасний світ. Я відчуваю, що чогось не вистачає, ми всі це відчуваємо, але… Може, то і є наша Голгофа?
— Я тебе розумію.
Дівчина раптом зовсім по-земному пригорнулася до Андрія і поклала голову йому на плече. Лише кілька миттєвостей. Потім відсторонилася і прошепотіла:
— Пробач, не треба було цього робити. Але мені так хотілося хоча б ненадовго відчути себе справжньою жінкою. Вашою. Не знаю, навіщо це мені…
Вона пішла, а Батлук ще довго сидів, відчуваючи холод та порожнечу на плечі.
Із рубки вийшов Сосновський, присів поруч із Андрієм.
— Ти не проти?
— Ні.
— Про що думаєш?
— Та так… ні про що.
Помовчали.
— Знаєш, — сказав нарешті Ян, — мені здається, що отець Сергій щось приховує.
— Це не новина.
— Так, але… Завваж, при тому темпі просування, який ми зараз маємо, нам півроку знадобиться, аби дістатися до місця. А ще ж треба знайти той Центр.
— Я вже про це думав.
— То що?
— Побачимо, навіщо гадати. Коли він і має туза в рукаві, все одно до часу не витягне.
— Це зрозуміло.
Знову запала мовчанка.
— Ти ж не для цього прийшов? — тихо запитав Андрій, і в його голосі забринів ледь відчутний острах. Так, він боявся того, про що може завести розмову Ян.
— Важко?
— Я… не знаю.
— Тобі важко, — ствердно промовив Ян.
Він закинув голову і подивився у передсвітанкове небо.
— Ти втікаєш від самого себе, від того, що накопичилося всередині тебе. Але цей твій біг — сама видимість. Знаєш, вважається, що коли скорпіона оточити жаром, він жалить сам себе, аби уникнути мук, й гине від власної отрути. Та насправді отрута скорпіона на нього аж ніяк не діє, все набагато прозаїчніше: він помирає від опіків. Ось так, навіть нерозумна комаха не жалить сама себе, а ти… І що найголовніше, ти встромлюєш у себе жало лише тому, що тобі ПРИВИДІВСЯ вогонь. Ну скажи, скажи, навіщо ти борешся із самим собою навіть там, де тебе немає?
— Може, тому, що це важче за все? — сумно посміхнувся Андрій.
— А мені здається, що ти просто отримуєш від цього задоволення.
Ян замислено провів пальцем по борту, помовчав, а потім несподівано додав:
— А з Вікою ви будете чудовою парою.
— Ти що, з глузду з’їхав? — визвірився Андрій, відчуваючи, як запалало обличчя. — Ну ти видав… Не говори дурниць, вона ж…
— Вона — жінка, — посміхнувся Ян. — Вона — жінка… І немає значення, ким вона була раніше, головне, ким і якою вона прагне стати.
— Хіба це реально? — Андрій відвернувся, уникаючи дивитися у вічі товаришу.
Той знизав плечима:
— Не знаю, може, і нереально. Та мені чомусь здається…
— Ти чув нашу розмову.
Ян кивнув головою:
— Не навмисне. Але до рубки — два кроки, а ви геть про мене забули. Я стояв за стерном, слухав і… Вона тобі потрібна.
Уранці проступив далекий берег. Спочатку то був лише синій туман на обрії, який із часом сформувався у тонку темну риску. Та дісталися до нього Обрані лише в середині дня, бо від берега дув сильний вітер, і Янові знадобилося усе його вміння, аби утримувати судно на курсі. Нарешті баркас увіткнувся носом у берег.
Ян першим зістрибнув на ґрунт і швидко прив’язав канат до кривого дерева, що міцно вчепилося за крутий берег. Роззирнувшись навколо, поляк потягнувся і зі сміхом вигукнув:
— Як приємно знову відчути під ногами тверду землю. Адже дійшли-таки, не потонули.
— А я вважала тебе за досвідченого та безстрашного морського вовка, — лукаво посміхнулася Віка.
— Точно. Тільки що для «вовка» головне? Не втрачати з виду берег, бо плаває він, мов та праска.
Поки Андрій із товаришами розвантажували речі, Сосновський узяв зброю і пішов на розвідку. Ледве його постать зникла за урвищем, як з боку недалеких гір долинув дивний звук, схожий чи то на тихий стогін, чи то на віддалене гудіння якогось механізму.
— Що це?
Андрій прислухався й із сумнівом похитав головою.
— Щось у повітрі.
— Може, дійсно якась машина?
— Ні, — заперечила дівчина. — Темні не повинні мати машин, вони б тут не діяли, так само, як і в будь-якому іншому місці. Можливо, магія… Тоді це зовсім погано.
Тим часом низьке монотонне гудіння посилювалося, міцнішало, доки, зрештою, не заполонило все повітря. Але в той же час воно начебто й не наближалося, і довкола було так само порожньо. Озираючись, Обрані розосередилися і наготували зброю, та звук припинився так само раптово, як і виник.
— Цікаво, що ж то зрештою було? — сам себе запитав отець Сергій, вдивляючись удалечінь, наче міг розгледіти залишки звуку.