Прокляття обраного

— Ніколо, отець Сергій на тобі! — наказав Андрій, але бурят вже й так рвонув слідом за священиком.

Батлук зустрів ворога всіма п’ятьма стрілами, що були в його арбалеті, пробивши у безладних лавах солідну діру. Бічним зором побачив, як Ігор і Ганс витягають із-під коня Сосновського. В пом’яті лати німця барабанили стріли.

А наступної миті на них насіло півтора десятка по-різному озброєних кочовиків. Андрій вивернувся з-під шаблі брудного бороданя і кинувся на допомогу товаришам. Відбивши списа, кинутого кимсь, Батлук прорвався крізь звалище, рубонув на ходу чиєсь вишкірене обличчя і закрутився, відбиваючи удари, що сипалися, мов град, з усіх боків.

Ворогів було так багато, що, здавалося, саме повітря стріляє в тіло різкими пружними ударами болю. Наразі Андрій відчув, як гостре лезо, прорізавши-таки захисну куртку, шморгнуло тіло, й по боку зацибеніла кров. Він відбив повторний удар, зробив випад, і супротивника відкинуло в натовп. Андрій так і не зрозумів, чи дістав його.

Битва злилася у шалений калейдоскоп облич, клинків, зойків та крові. На мить погляд спіймав кудлату голову, накриту пом’ятою залізною каскою, але лише задля того, аби Андрій міг увігнати у рота, що заверещав на цілий світ, важке лезо кинджала.

Звідкись ззаду наскочив маленький, майже карлик, кривоногий чоловічок зі звичайною теслярською сокирою і прудко кинувся Андрію під ноги. Той одним коротким ударом шаблі відкинув його геть, навіть не подивившись, що з ним сталося. Батлук прагнув будь-що пробитися до товаришів, і в нього це майже вийшло. Їх уже роз’єднувало лише кілька кроків, Андрій гукнув, хоча напевне знав, що, захоплені боєм, вони його не почують. Нагнувшись, він перекинув через себе ще одного нападника, який розмахував ножем, і знову закричав.

Цього разу ватажка почув Кримов і кількома ударами шаблі допоміг пробитися до решти.

— Прориваймося до лісу! — прокричав Андрій.

— О’кей, ви чули, хлопці?!

Вони щодуху налягли на ворога, й лави кочовиків почали прогинатися. Ефесом шаблі Андрій блокував удар чергового супротивника й рвучким випадом увігнав йому в живіт кинджала, одночасно викинувши руку із шаблею назустріч солдату в чорному плащі зі списом напереваги.

Відбивши списа, Андрій зробив крок ліворуч, загороджуючись від Темного попереднім супротивником, котрий, підтримуючи власні нутрощі, потроху осідав на землю. Темний на мить забарився, і цього вистачило Ігорю Кримову, щоби блискавичним ударом шаблі відправити його на той світ.

Поруч щось заскреготіло. То Карлсон відібрав у когось величезну алебарду і, наплювавши на будь-яку техніку фехтування, просто рубав, як рубають м’ясо на колоді. Коли алебарда наражалася на залізо обладунків, хлюпання плоті під її лезом змінювалося на гуркіт.

По нозі щось сильно вдарило. Здалося, сталь розітнула захисну тканину комбінезона, шкіру, м’язи, ледь не дійшовши до кістки. Андрій відчув, як по нозі тече кров. Карлик, який підкрався ззаду, підносив сокиру для повторного удару. З тієї позиції, що в ній зараз перебував Батлук, відбити його було неможливо, він лише повернувся так, щоб сокира влучила у захищене місце.

Раптом чоловічок смикнувся і упав навколішки, хапаючись за оперення дротика, яке стриміло в нього із шиї. Андрій помітив Вікторію, яка причаїлася на верхівці невисокої скелі, і, користуючись тим, що її ніхто із кочовиків не бачить, методично кидала свою грізну зброю. Десятидюймовий дротик з оперенням практично не потребує вміння, треба лише влучити в ціль.

Зауваживши, що Андрій її бачить, дівчина знаком показала, що готова їх прикрити, і взяла з каменя заряджений арбалет. Андрій кивнув.

На цей момент бойовий запал нападників дещо згас. Увесь кам’янистий майданчик було устелено трупами, частинами порубаних тіл. Кочовики нерішуче тупцялися на слизькому від крові камінні й, попри заклики небагатьох Темних, не наважувалися знову атакувати жменьку воїнів, з ніг до голови залитих своєю та чужою кров’ю, зранених, але так само страшних. Спробуй, переступи межу, як це зробили твої прудкіші товариші, чи повернешся назад?

— Рушили!

Андрій з Ігорем кинулися на прорив, їх миттєво підтримали Карлсон із Шмідтом. Заспівало повітря, вганяючи у ворогів важкі металеві стріли. Кочовики позадкували. Ще мить — і вони, втрачаючи зброю, кинулися врізнобіч. Андрій, накульгуючи, біг позаду, щоразу озираючись. Ніхто їх не переслідував. Щасливо діставшись лісу, Батлук пірнув у густі зарості терену, де в невеличкому розпадку на нього чекали товариші.

— Ну й пошматували ж ми їх, довго пам’ятатимуть, — відсапуючись, радісно прогудів Карлсон.

Його обличчя, бородате, в плямах засохлої крові, палало тріумфом і збудженням недавньої бійки.

— Оце так бій, — повторив він.

— Ага, ледве Богу душу не віддали, — прохрипів Кримов і повільно осів на землю.

Товариші кинулися йому на допомогу. Лише тепер вони помітили, що Ігор затискає ліву руку, що висіла, мов нежива. З пальців струменіла тонка цівка крові.

— Чорт, це серйозно.

Сосновський присів коло Ігоря, дістав похідну аптечку і заходився обробляти велику рубану рану. Перетягнувши руку джгутом трохи вище ліктя, він швидко та вміло вичистив її від залишків тканини, зробив ін’єкцію протиправцевої вакцини.

— Жаль, антибіотики втратили свої властивості, — пробурмотів Ян, — та сподіватимемося, минеться. Нічого собі, та він увесь порізаний! — присвиснув поляк за мить.

Упоравшись із Кримовим, Ян заходився біля командира. Витягнувши ще один пакунок, він схилився над Андрієвою ногою.

— І як ти ще пересуваєшся?

— Нічого страшного… майже не болить…

Андрій, тримаючись за ногу, прихилився до дерева.

— Гансе, знайди Вікторію та Ніколу, старий повинен був охороняти священика.

— Яволь, командире.

Шмідт перевірив зброю і рушив углиб лісу, та ще не встиг відійти, як з іншого боку випірнув бурят. За ним прямували отець Сергій та Вікторія.

— Ну, слава Богу, всі тут.

Нікола одразу ж заходився біля пораненого. Допомігши Ігореві зняти куртку, він обмацав руку довкола пов’язки, потім розмотав бинти й надовго завмер, дивлячись на рану. Нарешті поворухнувся, заплющив очі, накрив рану долонями і, відкинувшись назад, протяжно заспівав.

Андрій тим часом підвівся й почвалав до дівчини.

— Як ти?

— Нормально, все гаразд.

— Ти нам дуже допомогла.

Віка усміхнулася:

— Пощастило, що вони мене не запримітили.

— Молодець, все зробила дуже грамотно. Немов ціле життя воювала!

Якийсь дивний вираз промайнув на її обличчі.

— А може, саме так воно і є?

— Ну ось і все, — Нікола стомлено розігнувся, облишив Ігореву руку й витер чоло. — Майже як нова. Єдине, чого я не можу зробити, — відшкодувати втрату крові, та то вже дрібниці.

Ігор недовірливо розглядав місце, на якому ще хвилину тому зяяла рана. Тепер, окрім засохлої крові, про неї вже нічого не нагадувало — не було навіть рубця.

— Ще когось поранено?

— Дурниці, не варте навіть йоду, — відповів Ян.

Нікола питально подивився на Андрія.

— Лише синці та подряпина на нозі, — заспокоїв той старого. — Захисні комбінезони допомогли.

Він осудливо подивився на Кримова:

— А ти даремно відмовився від комбеза.

— Не люблю я їх, — відмахнувся той, — це розслаблює, тамує відчуття небезпеки. А ти б краще не викаблучувався, а таки показався шаману — он як кульгаєш.

— Та дрібниці, правда. Неглибока рана та здоровезний синець навколо неї, шкіру розітнуло-таки, тканина ж бо тонка, з динамікою удару не впоралася. Гадав, буде гірше. Гад один сокирою почастував, добре, що не дуже вправно.

Десь за півгодини рушили далі. Про жоден відпочинок, звісно, не йшлося.

— Треба йти, до того ж швидко, — кривлячись від болю, сказав Андрій. — Хоча до узбережжя вже недалеко, дістатися туди буде ой як нелегко, до того ж удень.

— Шкода, коней повбивали, — буркнув Ігор, проте не надто вже засмучено.