Прокляття обраного

— Не будь ідіотом! Куди приведе? А ті, що дві хвилини тому накивали п’ятами, вони що, не приведуть? Я полонених ніколи не вбивав, не робитиму цього й зараз.

— Сьогодні в нас інший ворог й інша ситуація, — уперто стояв на своєму Ігор. — Не можна його відпускати, скажи їм, Андрію.

Андрій замислився. Справді, з погляду на збереження якихось таємниць щодо їхньої групи смерть полоненого нічого не давала. Йому відомо стільки ж, скільки й тим, що зуміли втекти, й нічого суттєвого додати він не зможе.

З іншого боку… З іншого боку, цей хлопчина уособлював собою Зло, величезне чорне Зло, на бік якого він став. І наступного разу він так само намагатиметься убити їх…

Андрій зітхнув і, прийнявши рішення, зробив ледь помітний порух рукою. Швед вивів полоненого із кола.

— Іди. І більше ніколи не трапляйся мені на шляху, бо тоді все закінчиться трохи інакше, зрозуміло?

Хлопець мовчки кивнув. Страх та відчай у його очах повільно змінювалися на надію й недовіру.

— Іди, — знову підштовхнув його Карлсон.

Раз по раз озираючись, хлопець відійшов убік і безсило опустився на камінь. Він так і сидів, аж поки переможці рушили далі.

Сонце сідало у далеке море, яке розляглося по той бік Кримських гір. День закінчувався, коні, відчуваючи близький спочинок, усе частіше опиралися, вередували, і їх доводилося підганяти канчуками.

Андрій сховав флягу, торкнув жеребця шпорами, і той, лінькувато наддавши ходи, порівнявся з кіньми Вікторії та отця Сергія.

— Мабуть, нам не варто так прямолінійно рватися до Криму. Це найпрогнозованіший наш хід. Краще було б зробити коло, зате залишилися б непоміченими.

— Це найкоротший шлях, — заперечила дівчина. — Ми не маємо часу бігати степом. До того ж нас все одно вирахували б. Ті кочовики, з якими ми билися, — лише розвідники, патрульний підрозділ, а тепер на нас наляжуть усі разом. І там будуть не лише Темні, але, можливо, й біси.

Отець Сергій мовчки перехрестився.

Починалися гори. Шмідт, котрий їхав попереду, спішився і подав знак решті.

— Що там у тебе?

— Пішов підйом, треба було би дати коням перепочинок, бо мого жеребця вже аж хитає.

— Якщо ми зараз зупинимося, немає сенсу взагалі кудись рухатися, бо скоро почне сутеніти, — сказав Сосновський.

— Тут небезпечно. Ми недостатньо далеко відірвалися, і будь-якої хвилини нас можуть заскочити кочовики, — засумнівався священик.

— Не заскочать, — втрутилася у розмову Вікторія. — Вони діятимуть обережно й напевне. Темних я знаю.

— Зате ти не знаєш людей. За золото та наволоч, яка втекла від нас дві години тому, навіть небо зголоситься штурмувати.

— Золото є золото, і у нас, і у вас. Можливо, ви б і мали рацію, якби кочовики діяли самостійно, а так… Я все ж упевнена, що нас спробують перехопити по той бік перевалу, перекриють усі можливі шляхи й чекатимуть. А в гори відправлять невеликі групи розвідників.

Сосновський був згоден з Вікторією.

— На їхньому місці я вчинив би саме так.

Батлук нарешті зважився:

— Ігоре, візьми Яна, пошукайте місце для ночівлі, бажано якомога вище, аби все проглядалося.

Скоро Кримов та Сосновський повернулися.

— Є непоганий майданчик. І для коней, і для намету місце знайдеться.

— Намет не ставитимемо. І зайвого із ранців нічого не діставати.

Досвідчений Сосновський нашвидкуруч облаштував досить пристойний комин, вогонь у якому навіть зблизька помітити було неможливо. Кримов витяг припаси й присунув із ними до Вікторії.

— Давай, хоча б якась користь повинна ж від тебе бути.

Вона якось дивно на нього глянула, проте нічого не сказала, мовчки налила в казанок води й заходилася мити рис.

— Ти на нього не ображайся, — підсів до неї Андрій. — Ігор — хлопець загалом непоганий, та має своєрідне почуття гумору. Власне, кожен із нас має недоліки. От я, напевно, маю їх більше, ніж він.

— Я б так не сказала, — дівчина кинула на нього грайливий погляд.

— О, мадемуазель, ви його ще не знаєте, це страшна людина, — розсміявся Сосновський, обережно ставлячи на камінь миску з дрібно порізаними овочами та відкриту бляшанку консервів.

— Кидайте в казан, — кивнула Вікторія.

— А щодо того, як насправді до тебе ставляться… — продовжував Андрій, жартома пригрозивши Янові пальцем, — давай спитаємо хоча б у цього дотепника.

Сосновський відклав ножа й посміхнувся:

— Я поважаю людину, яка наважилася перейти із табору переможця на бік переможених. А якщо врахувати, що переможець — це… гм, ну, той, чиє ім’я проти ночі не згадують… То це взагалі подвиг.

— Якщо той вчинок справді щирий, — пролунав голос Ганса.

Він підсів ближче до багаття й продовжував:

— Ви лише не подумайте, що я вас у чомусь звинувачую. Я просто пояснюю логіку, якою, певне, послуговувався й Ігор: а що, коли ця дівчина має якусь свою мету, особистий зиск? Коли не ще гірше…

— Але ж ти так не думаєш, — ствердно промовив Андрій.

— Звісно, що ні. Хоча й довіряти повністю не можу, навіть якщо б і хотів. Ось тут, — він показав собі на груди, — не дає. Але ти, дівчинко, не бійся, я не стрілятиму тобі у спину.

— Я знаю.

— Ти, Гуго?

Швед важко підвівся з каменя й підшкандибав до багаття.

— Навіть і не знаю, що важче — по сорок кілометрів перти на горбі здоровезний ранець чи труситися у сідлі. Всі сідниці собі повідбивав.

Крекчучи, він присів навпочіпки.

— Тебе не про самопочуття питають, — усміхнувся Ян.

Гуго пошкріб потилицю і категорично заявив:

— Усюди гарні люди є. Пам’ятаю, навіть у тюрмі…

Біля багаття вибухнув регіт, аж коні сахнулися.

— Коротко і по суті, — схлипнув отець Сергій, витираючи рясні сльози.

— Ага, смійтеся, смійтеся. Я ж у коледжах не навчався, наді мною можна, — набурмосився Карлсон.

За хвилину він разом із рештою вже сміявся з анекдотів, що їх розповідав невичерпний поляк.

Розділ тридцять перший

Протягом цілого наступного дня Обрані йшли горами, і лише надвечір, подолавши перевал, почали спускатися до недалекого вже моря. Кримські гори, дуже старі, розпадалися на безліч невисоких скель, пагорбів, а то й просто каміння, пересипане галькою. Під землею розбігалися численні карстові печери, деякі з них тяглися багато кілометрів і були гарно вивчені.

Просувалися обережно, спостерігаючи уважно за місцевістю. Поки що було спокійно, та все ж поруч із отцем Сергієм постійно перебував хтось із бійців. Іноді товаришів підміняв Андрій.

— Ну що, ще трохи — і побачимо море, — священик однією рукою підтримував важкого хреста, а другою пробував розвернути мапу.

Андрій допоміг.

— Так, кілька годин подорожі — й купатимемося у морі.

— А от купання — то навряд чи.

Батлук згідно кивнув. Він зупинився, подивився на сонце, на пласкі, випалені сонцем верхівки гір і з прикрістю подумав, що й сьогодні доведеться ночувати у степу, бо узбережжя до настання темряви вони не дістануться.

Священик, немов прочитавши його думки, завів розмову про відпочинок.

— Ще кілька кілометрів, — погодився Андрій. — Он до тих виноградників доїдемо…

Він дістав фляжку, ковтнув трохи теплої води, котра відгонила болотом.

— Хочете?

Священик відмовився.

І раптом Сосновський, котрий їхав у дозорі, щось вигукнув і поставив коня дибки. Навіть звідси Андрій почув тугі удари стріл, що влучали у груди скакуна. Схопився за плече й Гуго: в нього вцілили з пращі.

Андрій на якусь мить побачив серед рідкого чагарнику біля дороги рух, скотився з коня і послав туди стрілу.

— Засідка! — заволав Кримов, дзиґою крутячись під стрілами, що аж шипіли в повітрі.

— Усі до лісу!

Андрій щосили шмагонув коня священика, і той поніс свого вершника до купи дерев, що темніли неподалік. Сосновський ніяк не міг вилізти з-під коня, що придавив йому ногу. А зі схилів невисокої гори із воланням вже сипалися люди в хутряному одязі, серед якого зрідка миготіли й чорні плащі Темних.