Прокляття обраного

— Усе одно довелося б кинути.

Андрій пильно оглянув місцевість, аби пересвідчитися, що попереду не крутяться вороги, й наказав збільшити темп. Він із тривогою подумав, що із кожним днем їм усе частіше доводиться ставати до бою. Складалося враження, ніби навколо групи все міцніше й міцніше затягується невблаганний зашморг. Не перетворився б цей похід на безперервну битву…

Розділ тридцять другий

До узбережжя група вийшла у другій половині дня. Піднявшись на чергову гірську верхівку, Обрані нарешті побачили безмежний синій простір Чорного моря. Кілометра за півтора кам’яниста дорога, якою вони йшли, спускалася до невеликого рибальського села, розташованого поміж скелями недалеко від берега. У бінокль Андрій розгледів кілька баркасів біля примітивних дерев’яних причалів, а перед деякими будинками — старі рибальські сіті.

Село виглядало абсолютно безлюдним, але Андрій вирішив послати туди розвідника. Сосновський скинув ранця, відчепив від пояса баклагу із водою та ще кілька дрібничок, які не були потрібні у розвідці, й неквапливо рушив до села. Андрій уважно спостерігав у бінокль, як поляк, вправно використовуючи природні схованки, швидко й майже непомітно наближається до перших будинків.

Коли Ян, подолавши садки та кілька виноградників, що їх було розбито на околиці, увійшов до села, напруга зросла. Андрій не відривався від бінокля, намагаючись не втрачати з полю зору Яна, який раз по раз зникав поміж будівлями. Поляк зайшов до одного будинку, до другого, перемістився до протилежного боку села, перевіряючи, чи не влаштовано десь засідку. Зрештою, він вийшов на околицю й махнув рукою, даючи знати, що все гаразд, а потім рушив назустріч групі.

Андрій із товаришами попрямували до села, тож зі своїм розвідником Обрані зустрілися посередині шляху.

— Що там?

— Порожньо, — Сосновський прилаштував ранець та спорядження, пострибав, аби перевірити, чи все зручно.

— Про всяк випадок ідемо дозором, — вирішив Андрій, — але надто не розтягуватися.

Ян Сосновський, як і годиться розвіднику, пішов попереду. За ним — Кримов. Трохи позаду рухалися Вікторія, священик та Нікола, а замикав загін Батлук. Час від часу він зупинявся і уважно оглядав село в бінокль. Там так само не було помітно жодного руху.

Обрані вже проминули кілька будинків, коли Ян зупинився, щось пильно розглядаючи серед будівель, застережно підняв руку й раптом кинувся вбік. Десь голосно заволали, й на цей крик відгукнулися одразу кілька голосів.

— Назад! — зарепетував Сосновський, сахнувшись від стріли, яка увігналася у стіну повітки біля його голови.

Обрані негайно кинулися геть, але й у другому кінці вулиці промайнули кілька постатей у чорних плащах.

— І там теж…

Андрій бачив, як нові й нові вороги перекривають шляхи відходу, швидко й злагоджено розгортаючись у ланцюги.

— Сюди!

Сосновський вибив із паркана кілька дощок, й Обрані один за одним просунулися до зарослого бур’яном садка. З усіх боків наближалися вигуки ворогів, котрі аж надривалися у мисливському азарті.

— От втрапили, — зі злістю сплюнув Кримов. — Казав же вам, не можна було потикатися до цього села. Замкнули, мов кролів у клітці.

— Замкнули, замкнули… Але ж іще не спіймали. Нема чого завчасно марш Шопена замовляти.

Сосновський обережно визирнув на вулицю, де метушилися переслідувачі, на якусь хвилину загубивши слід.

— Непокояться… Та все одно скоро знайдуть, кожен кущик перетрусять. І де вони ховалися, падлюки?

— Чи тепер не все одно? Отже, хлопці, треба розділитися, — Андрій указав на Ніколу, дівчину та священика. — Відходьте на ту гору, там ліс, переховаєтеся. А ми спробуємо відволікти Темних. У крайньому випадку…

— Командире, краще он до того байраку, — перебив його Сосновський.

— То не байрак.

— Яка різниця, — нетерпляче відмахнувся Ян. — Під час розвідки я помітив там печери. Можна сховатися і чекати на нас.

— Андрію…

— Отче! — зупинив священика Батлук. — Зараз не до суперечок, робіть, як сказано. Ганс і Гуго теж підуть із вами, вони — ваш захист.

— Гуго залишиться тут, — прогудів швед. — Мені немає що там робити.

— Це наказ. І все, припиніть розмови, часу немає. Углиб печер не ходіть, заблукаєте. Якщо за добу ми не з’явимося, йдіть на берег, можливо, ми проб’ємося туди. Але довго там на нас не чекайте, вирахують. Ну, все.

Він ляснув Карлсона по плечу:

— Зрозумів, чому залишаю тебе з ними?

Той неохоче кивнув. Андрій зняв ранця й віддав шведу.

— Забери у нас зайвий вантаж.

Коли Батлук, Кримов та Сосновський залишилися втрьох, Андрій перевірив арбалета й похмуро усміхнувся:

— То що, солдати, покрутимося?

— Без проблем, — Ян зручніше прилаштував зброю, пострибав, перевіряючи, чи не грюкає де.

Жоден із них не думав про те, наскільки безнадійним є їхнє становище: утрьох проти десятків ворогів, жорстоких, які не цінують ні своє, ні чуже життя. Для розпалених переслідуванням кочовиків і Темних Андрій із товаришами — найцінніший приз.

Говорити не було про що. Всі троє — досвідчені професіонали, які багато разів бували у подібних ситуаціях. Досвід, витримка, вміння швидко орієнтуватися у ситуації, що складається, і, найголовніше, діяти самостійно — те, що необхідне у вуличному бою. Домовившись щодо місця зустрічі після битви, вони розбіглися врізнобіч.

Андрій прослизнув до сусіднього будинку й обережно прочинив вікно, яке виходило на вулицю. Там зібралася ватага кочовиків, серед яких бовваніли три або чотири постаті Темних.

На горищі протилежного будинку зблиснув оптичний приціл, потім на мить з’явився Ігор, подаючи якісь сигнали.

Андрій кивнув, сподіваючись, що правильно його зрозумів. Повагавшись, таки не став поки що прилаштовувати оптику, боячись розбити в запарці. Тоді намітив собі одного із Темних і, коли чорна постать поруч із його ціллю смикнулася, отримавши стрілу від Кримова, м’яко натиснув на спуск. Обидва Темних впали.

На якусь мить кочовики вклякли, перетворившись на ідеальні мішені, а потім кинулися врозтіч. На дорозі залишилися чотири трупи, закутані у чорні савани плащів.

На ходу перезарядивши арбалета, Батлук залишив будинок. Звісно, дуже заманливо скористатися з розгубленості ворога й гарненько прорідити його лави, але перше правило бою говорить: вистрілив — зміни позицію. Із провулку почулися гучні крики, певно, там «працював» Сосновський. Знайшовши щілину в паркані, Андрій зняв іще одного Темного.

Серед ворогів розгоралася справжня паніка. Щойно вони думали, ніби цькують «дичину», і от несподівано виявилося, що ця «дичина» має гострі зуби, перетворивши на об’єкт полювання їх самих, — невидима, безжальна й невразлива.

За кущами пролунав шурхіт. Андрій безгучно ковзнув у той бік і зіштовхнувся з двома бородатими кочовиками, які щойно перелізли через паркан. Вони не встигли навіть скрикнути. Вихопивши ножа, Андрій шваркнув одного по шиї й одночасно вдарив другого ногою у груди. Той відлетів до паркана і, вже падаючи, отримав ножем у живіт.

Розібравшись із кочовиками, Батлук залишив садок і швидко перебіг вулицю.

— Он він!

Помітили. Слідом затупотіло кілька пар ніг. Андрій озирнувся і вирішив, що з цими зв’язуватися не варто. Йому потрібні не кочовики, а Темні. Він перестрибнув пліт, тінню ковзнув до палісадника і провулками дістався до пустиря.

Позаду вже нікого не було. Зрозумівши, що противник його загубив, Андрій заліг серед висохлого бур’яну і дістав оптичний приціл. Дев’ятиразове збільшення майже впритул наблизило невелику площу, посеред якої біля двох возів зібралося кілька Темних, до яких час від часу підбігали посильні.

— Ага, ось і штаб, — пробурмотів Батлук, прицілюючись.

Він визначив того, хто, на його думку, був головним. Вітру не було, відстань — не більше двохсот метрів, і промахнутися було неможливо. Палець м’яко ліг на спуск. Андрій затамував подих, вибираючи вільний хід спускової скоби.