Страница 48 из 68
Отець Сергій підняв руки, заспокоюючи їх, щось вигукнув, перекрикуючи галас. Поступово йому вдалося змусити кочовиків слухати. Проте пояснення священика аж ніяк не заспокоїли ватагу. Степовики не могли повірити, що Андрій зміг упоратися із Пожирачами, тим більше одразу з чотирма.
— Це неможливо! — наперед вискочив якийсь молодик із незграбним, але страшним на вигляд арбалетом. — Ніхто із людей не здатен перемогти їх!
— Заспокойся! — наказав отаман, замислено дивлячись на Пожирачів.
— Та це ж може бути засідка! Якби ми вчасно не помітили їх, а вони розгорнулися, що було б?!
Руків’я шаблі тріснуло порушника дисципліни по маківці. Той звалився з коня, двоє кочовиків управно підхопили його і мовчки відтягли у натовп.
— Перепрошую, — буркнув отаман, — лізе не у свої справи… Та все одно, погодьтеся, це виглядає дивним, нікому з людей ще не доводилося святкувати перемогу над цими монстрами. Коли б не пароль…
Отець Сергій кивнув:
— Я вас розумію. Та ми можемо довести, що кажемо правду. Дехто з нас дійсно може це зробити, — він озирнувся на Батлука.
Той наїжачився, раптом зрозумівши, ЩО за мить скаже йому священик. І він таки сказав:
— Андрію, покажи…
Батлук благально подивився на священика, однак побачив у його очах навіть не прохання — наказ. Отець Сергій усе розумів, та гарні відносини з потенційними союзниками були для нього важливіші за душевну рівновагу й фізичний стан супутника.
Андрій зітхнув і приречено виступив на півкроку вперед. Подивився на кочовика, розслабляючись, аби дозволити новому вмінню захопити його, вийти назовні, трохи подався уперед, і… нічого. Порожньо. Те, дивне друге «Я», що лякало і його самого, і товаришів, не з’явилося. Він навіть не зміг намацати його. Більше того, там, де воно завжди було, тепер проступило щось дивне й відразливе, схоже на теплу вогку вату. Андрій поспішно відсмикнув свідомість.
Священик спохмурнів. Він зрозумів те, чого ще не втямив і сам Батлук. Поєдинок із Пожирачами забрав у Андрія всю псі-енергію, і хтозна, коли вона накопичиться знову. Якщо після ТАКОГО він взагалі коли-небудь ще буде здатен до телепатії.
За кілька секунд захвилювався і кочовик. Андрій побачив, як до його очей заповзає спочатку здивування, потім розчарування, а потім… Що буде потім? Чи не зміняться вони люттю та безтямною агресією?
— Андрію, я все розумію, не треба, обійдемося, — наче здалеку почувся голос отця Сергія.
Священик іще щось говорив, але Андрій його вже не чув. Він узагалі нічого не чув. У голові в нього раптом наче вибухнуло, сліпуче й боляче. Немов продавивши невидиму стіну, яка здавалася нездоланною, а насправді виявилася трохи підгнилою, Андрій вивалився туди, де й ховалося зараз те дивне, нелюдське, друге його «Я».
Андрій застогнав. У очі бризнуло фіалковим, десь там, по той бік реальності, глухо закрутилося щось безформне й хиже, поповз землею шепіт…
Кочовик раптом здригнувся, випростався у сідлі, немов хтось загнав йому в хребет кілок, а потім дерев’яними, полишеними будь-якої людської пластики рухами почав роздягатися, скидаючи обладунки, зброю, коротку, кольору висохлого степу, куртку…
Та Андрій нічого того не бачив. Він перебував у полоні фіалкового, із якого щось пнулося до нього, вливаючись усередину гидким, отруйним шепотом:
«Ти мій… ти міййй… мійміймійййй…»
Шепіт той густішав, міцнішав, переходив у сичання… Сичання велетенського чорного гада, що ховався у фіалковій шузі. Гада, який от-от мав кинутися, увігнатися до рота, а відтак — до нутрощів, звитися там, вмощуючись у теплому, солодкому господареві.
А ще той шепіт давав силу. Незнану досі, брудну, гидку та неймовірну за потугою силу. Наче сам Люципер прийшов на допомогу…
Андрій отямився, сидячи на землі. З одного боку його трусив священик, з другого притримував Ігор Кримов. Отець Сергій щось говорив, зір сприймав порухи його вуст, але випатрана надлюдським навантаженням свідомість не сприймала звуки.
— Що… я…
Андрій нарешті почув свій хрипкий, скрипучий, мов у старезного дідугана, голос, але зрозуміти, про що говорить, він був не в змозі.
— Помовч, помовч, Андрійку, — отець Сергій дбайливо приклав до його обличчя мокру ганчірку, — відпочинь.
Обережно, але наполегливо Ігор змусив його лягти. Андрій заперечно струснув головою, розбризкуючи по траві кров. Здивовано підніс долоню до обличчя.
— То не Ігор тебе, — промовив священик, — кров сама пішла з носа.
Лише зараз Андрій відчув, як у нього пече ліва щока.
— Пробач, — ніяково всміхнувся Кримов, — виводив тебе з коми…
— Пити…
Йому піднесли відразу кілька баклаг. Батлук ковтнув і закашлявся від вогняної рідини, що ринула всередину. Кочовик хутко відсмикнув руку, але Андрій зловив її на льоту:
— Ще…
Після десятка добрячих ковтків відчуття бруду всередині майже пройшло. Андрій навіть почав відчувати серце. Він обережно сів, спершись на Ігореві руки.
— Оце мене прихопило…
— Пробач, Андрію, не треба було…
— Усе нормально, отче, за кілька хвилин буду як огірочок. Дайте лишень трохи посидіти, а то скупчилися, мов біля небіжчика.
Юрба потроху розсунулася. Отаман обережно підійшов до Пожирачів, що й досі спали.
— Ніколи не бачив їх такими.
— А що, доводилося зустрічатися? — поцікавився Ганс.
— Траплялося. Від них є лише один захист — вогонь. Він їх не вбиває, проте змушує йти з нашого світу. Коли ці тварюки з’являються поблизу табору, доводиться огороджуватися вогнищами і чекати, доки вони не підуть, іноді й по кілька діб. Ну гаразд, треба відправити їх звідси.
Вояки вже запалювали смолоскипи. Обрані з цікавістю спостерігали, як степовики розправлялися з монстрами. Нарешті останній Пожирач, спалахнувши блідим курним світлом, зник, не залишивши сліду.
— Це ж можна так їх відганяти стрілами з вогнем, — сказав Ігор.
— Пробували, не виходить, — заперечив отаман. — Якщо ви помітили, аби вогонь подіяв на Пожирачів, він має контактувати з ними не менш як п’ять секунд, тож стріли…
— Зрозуміло.
Удалині показалася ще одна купка вершників. Кочовик придивився і голосно повідомив:
— Алі-Хан!
Його люди одразу ж прибрали зброю, яку про всяк випадок тримали напоготові. Загін Алі-Хана був уже поруч. Попереду в супроводі озброєних до зубів охоронців скакав міцний, з короткою чорною бородою чоловік віком років із сорок в бойових обладунках, що виблискували нікелем.
Підскакавши, він вправно вистрибнув із сідла, кинув повід охоронцю й попрямував до Андрія, безпомилково визначивши у ньому старшого. Батлук підвівся: негоже зустрічати таку людину розпластавшись по землі, наче коров’ячий корж.
— Радий вас бачити. Давно вже чекаємо, давно.
Незважаючи на те, що всі тепер говорили однією мовою, Андрієві чомусь здалося, що в голосі Алі-Хана присутня та особлива м’якість, яка властива говірці мешканців півдня України.
Алі-Хан привітався з усіма мандрівниками, тиснучи відразу обидві руки, попрохав і прийняв благословення від отця Сергія, що дуже подивувало Батлука, котрий чомусь автоматично зарахував Алі-Хана до мусульман.
— Гонитви не було?
— Начебто ні, якщо не рахувати Пожирачів, яких, можливо, й спрямували спеціально за нами.
Алі-Хан вислухав історію сутички з монстрами й невизначено гмикнув:
— Хтозна… Ми зустрічаємося з ними доволі часто — схоже, що вони самі приходять із того світу. Та якщо навіть їх і випустили саме проти вас, це ще не означає, що демонам відомий ваш маршрут. Пожирачів просто налаштовують на певний запах, мов собак, і випускають на вільне полювання по квадратах. Вони, хоча й повільні, проте не втомлюються й ніколи не втрачають сліду. Та гаразд, не годиться годувати гостей балачками. На триста миль довкола ніхто не скаже, що я негостинний.
Він дав знак охоронцям:
— Коней!
Андрій ще не оклигав після нещодавніх потрясінь, у голові паморочилося, час від часу миготіли бліді «мухи». Проте він мужньо тримався у сідлі, категорично відмовившись від допомоги. Скоро почет Алі-Хана під веселі, жартівливі вигуки в’їхав до табору.