Прокляття обраного

Там уже панувала метушня, викликана новиною про появу гостей. Пробігали жінки з корзинами, повними овочів, якимись пакунками, глечиками. У центрі табору, біля величезного намету, який, звісно, належав Алі-Хану, кілька чоловіків закінчували розчиняти баранячі туші, а поруч, на величезних мангалах, уже стікав духмяним соком шашлик.

— Немов у справжнє середньовіччя потрапили, — усміхнувся Ганс.

— Можна було б і без свята обійтися, — спохмурнів Андрій. — Менше народу про нас знало б.

— Е, у нас нічого не приховаєш, — почувся з-за його плеча голос Алі-Хана, — це ж наче велика родина. Та ти не переймайся, нікому не відомо, куди ви підете звідси. Навіть мені, — хитро примружився він.

Обраних провели до великого намету, якого зсередини було викладено хутром та подушками. Одразу ж з’явилися жінки із пляшками на тацях.

— «Оболонь»? — отут вже Андрій здивувався безмежно. — Звідки така розкіш? Навіть у Києві про нього давно вже забули.

Він узяв пляшку пива, відомого всій Європі, помилувався золотавим кольором напою й зітхнув:

— Господи, сто років не пив! Навіть не віриться, що на світі ще може бути таке диво.

— Пригощайтеся, — усміхнувся Алі-Хан. — Для таких гостей ми навіть місяць із неба дістанемо.

Гуго не змусив себе умовляти, зірвав кришку й кількома ковтками спорожнив пляшку.

— Хух, оце так…

Алі-Хан також не втримався від спокуси, відкрив і собі пляшку.

— До речі, пиво інших заводів ці пертурбації перетворили на смердючу гидоту, а «Оболонь» живе й не здається. Може, справа у воді…

Допивши пиво, Алі-Хан пішов, а Обрані почали опановувати нове житло. Гуго, не знімаючи обладунків, гепнувся на пуховики.

— Ох, гарно…

Він вилив із третьої вже за рахунком пляшки останні краплі пива й повторив:

— Гарно…

— Так, зараз би подрімати хвилинок із шістсот, — погодився Кримов, — і навіть вечері ніякої не треба.

Та до намету вже обережно зазирала жінка з рушником та глечиком у руках. Після того як подорожні вмилися і переодяглися у легкі та зручні шати, їх запросили до шатра Алі-Хана.

Тут, окрім нього, були ще кілька чоловіків, — як Андрій зрозумів, старійшини цього дивного племені неокочовиків.

Посередині розкішно вбраного в килими та парчу намету стояв уже накритий невисокий стіл, довкола якого височіла ціла гора вишитих подушок. Господар усадовив гостей на почесні місця, і перед кожним із них миттєво з’явився срібний посуд.

— У нас буває так мало свят, що люди радіють найменшому приводу повеселитися, — Алі-Хан кивнув убік виходу.

На вулиці, просто біля намету, група молоді танцювала під акордеон.

— Воно й зрозуміло, — погодився Шмідт. — Зараз не до музики.

— Ох, музика, — зітхнув Алі-Хан, — чого мені зараз не вистачає, так це класного компакту із записами. Я ж раніше музикантом був.

— Ти? — недовірливо гмикнув Ігор.

— А що, хіба не схожий? Не все ж життя я різав людей, — сумно посміхнувся Алі-Хан. — Колись був солістом рейв-групи «Тимур», не чули?

Кримов зітнув плечима, а Сосновський кивнув:

— Щось таке пригадую, була така. У Кракові виступала з гастролями, коли цей напрямок вже у занепаді був.

— Точно, — посміхнувся Алі-Хан, — були ми там. Нас важко забути, татари з відповідним іміджем. Тільки тоді мене звали Алімжан, і був я молодий і красивий.

Він зітхнув і махнув рукою:

— Ет, та що там…

Наливши гостям вина, кочівник підніс келих і промовив:

— Давайте вип’ємо. За успіх нашої безнадійної справи.

— За успіх, — відгукнувся Андрій, — от тільки чому ж безнадійної? Як відомо, надія помирає останньою.

— Правильно.

Алі-Хан поставив на стіл спорожнілий келих і повернувся до отця Сергія.

— А я вам заздрю, батюшко, по-гарному заздрю. Ви маєте мету, а ми пливемо за течією, мов…

— Ну, навіщо ж так категорично, — заперечив священик. — Усе залежить від кожного із нас окремо. Зневірилася людина, опустилася, відмовилася від боротьби — і все, кінець. Таке і за старих часів було.

— То як же боротися? Навіть ваша «битва» невідомо чим закінчиться — один шанс на тисячу. А що можемо ми?

— Наші шанси навіть менші, — погодився Андрій. — Та отець Сергій говорить про іншу боротьбу, із самим собою. Це найважча боротьба.

— Правильно, — підтвердив священик. — Не забувай, що життя — лише миттєвість перед майбутнім. Ми — гості на цій землі, а от навіщо ми тут — на це запитання у кожного своя відповідь. І живуть люди кожен у міру свого розуміння сенсу життя. А заздрити на твоєму місці я б не став, нема чому заздрити.

— Та я ж по-доброму.

— Нехай навіть і так. Кожна людина має свою долю у цьому житті й боротьбі. І твоя — не найпростіша, повір. Якби ти знав, як ми на тебе сподівалися, коли йшли сюди.

— Ми чекаємо на вас уже три дні, з того часу, як дізналися, що почався штурм Києва.

— Як там?

— Поки що тримаються, принаймні, до сьогоднішнього ранку все було нормально, наскільки це може бути нормальним у наших умовах. Прямого зв’язку ми не маємо, та якби щось трапилося, Темні одразу загорланили б на увесь степ.

Алі-Хан замовк, поглянув на вхід і вигукнув:

— О, а ось і наша Вікторія!

До намету увійшла невисока струнка дівчина. На відміну від жінок, яких Андрій вже бачив у таборі, вона була озброєна — стан облягав шкіряний пояс із масивною бляхою, на якому висіли ніж та чотири дротики для кидання.

Не знати звідки, але Андрій відразу зрозумів, хто це. Може, через те, що якось дивно й незнайомо зайшлося серце, а може, це через Алі-Хана, який ледь помітно сахнувся, швидше за все інстинктивно, бо на його обличчі миттєво з’явилася привітна посмішка, котра, втім, Андрія аж ніяк не надурила.

На вигляд їй було років двадцять п’ять. Чорне волосся, зібране на потилиці, оголяло довгу шию й непокірними хвилями розсипалося по плечах. Не хотілося навіть думати, що ця симпатична дівчина з ямочками на щоках ЗВІДТИ.

— Знайомтеся.

Алі-Хан посунувся, даючи їй місце між собою та Андрієм.

— Ну от, тепер усі на місці, — всміхнувся отець Сергій.

Його начебто й не збентежило те, що провідником у такій важкій та небезпечній дорозі буде жінка. Андрій навіть подумав, що священику було відомо про це від самого початку.

Кримов насупився. Він довго сидів мовчки, прислухаючись до теревенів на різні, зазвичай не значущі теми, які зазвичай виникають під час знайомства, кілька разів поривався щось сказати, поки, нарешті, не витримавши, пробурмотів собі під носа:

— Навіщо нам ще й ця… І без того турбот вище голови.

Андрій ніяково засміявся. Росіянин, котрий і тверезим не відрізнявся тактовністю, був у своєму репертуарі.

— Ігоре… — осудливо похитав головою священик.

Той буркнув щось нерозбірливе, але, здається, залишився при своїй думці.

— Якщо ви турбуєтеся через те, що я заважатиму, не переймайтеся: я цілком можу себе захистити.

— Ми не через це турбуємося, — знову бовкнув Ігор.

Запала ніякова тиша. Андрій майже фізично відчував, що настрій решти не набагато відрізняється від Ігоревого. Ця жінка… вона лякала. І нічого з цим не поробиш, страх діяв на рівні підсвідомості. Андрій бачив, що й Алі-Хан, незважаючи на веселий вигляд, намагається триматися осторонь, аби навіть випадково не торкнутися дівчини.

Розуміла Вікторія цей їхній стан чи ні, але й бровою не вела.

— Якщо хочете, можете мене випробувати, — усміхнулася вона.

— Це зайве, — запевнив її Андрій, — землі на тисячі миль навколо належать вашому світові, тож ти тут більша господарка, ніж ми, і твоя допомога буде безцінною.

— Угу… — буркнув Ігор.

— Та заткни ти пельку, — нарешті не витримав Ганс.

Решта старанно робила вигляд, що нічого не трапилося, та атмосфера за столом, звісно, зовсім охолола. Запанувала мовчанка. Ігор, відчуваючи, що завинив, усім своїм виглядом показував, що його цікавить виключно їжа, а отець Сергій, перехилившись через Андрія до дівчини, щось шепотів їй на вухо, та так тихо, що Батлук нічого не міг розчути.