Страница 47 из 68
— Нікого ти не затримаєш, ідіоте! — заволав Сосновський, хапаючи його поперек тулуба. — Ходу! Ходу!!
Гуго віджбурнув поляка, наче кошеня, й витягнув меча.
— Я так просто не здамся!
Пожирачі були вже менш ніж за півсотні кроків. Андрій безпорадно озирався навкруги. Що робити? Розділитися? Та це навряд чи врятує, а якщо хтось і вціліє, де потім шукати товаришів?
Він круто розвернувся й став поруч зі шведом.
— Пішов геть! — судомисто дихаючи, ревонув Гуго.
Андрій не відповів. Ще на щось сподіваючись, він похапливо намагався згадати закляття, яким колись монстрів приборкував чаклун. Даремно. Навіть під допінгом смертельної небезпеки пам’ять була нездатна відтворити невимовну словесну абракадабру.
Пожирачі підпливали ближче й ближче. Ось уже двадцять кроків. П’ятнадцять. Мліючи від крижаного жаху, Андрій спробував зупинити їх зусиллям волі, підкорити, як підкоряв колись людей.
Він витискав із себе те непізнане до кінця й таке необхідне зараз друге «Я», а воно скажено опиралося, прагнуло сховатися в найвіддаленіший куточок зібганої страхом душі. Шаленим зусиллям Андрій таки вхопив його за самісінький кінчик хвоста, висмикнув, змусивши промацати монстрів телепатичним поглядом. Якби пощастило вплинути на їхню свідомість…
Десять метрів. Вісім. І нічого. Порожнеча. Там, за пласкою і такою живою на погляд чорнотою не було ані краплі розуму. Лише сам голод. Безмежний, нелюдський голод…
Шість. Андрій змахнув з чола краплі поту і застогнав: нічого не виходило. Чи мають вони взагалі хоч краплю свідомості? Хоча б якусь простісіньку думку, хоча б навіть і напівінстинкт…
П’ять! І раптом він віднайшов, вихопив із безкінечно голодної порожнечі крихітну, примітивну думку. В ній не було нічого, крім голоду, в ній не відчувалося навіть ворожнечі чи злоби; вона не містила жодної іскри цікавості, це був лише голод, такий всеохопний, що на мить Андрієві здалося, що він у ньому розчиняється.
Поруч хтось заволав. Батлук здивувався; хто може кричати в цій чорноті? Чи то кричала сама чорнота? Незнищенне бажання ковтати й ковтати живу плоть?
Він ледве видряпався із нутрощів чорного монстра і, не вагаючись, вдарив, зразу всіх чотирьох, просто в їхні примітивні крихітні думки.
Два метри. Пожирачі здригнулися, зупинилися, розгублено ворушачи посіченими краями, немов не розуміли, що з ними коїться, а потім повільно, наче за інерцією, попнулися до Андрія.
І тоді він зібрав у своїй пам’яті все живе, що було, всі відчуття ситості, всі згадки про їжу — й жбурнув у чорні безодні, які відкрилися перед ним. Ще раз. І ще. Ридаючи від сорому й розпуки, висмикнув із пам’яті образи дружини й доньки, жбурнув у велетенські ненажерливі пащі, тільки короткий дитячий зойк почувся…
Із гидким плямканням монстри ковтали, давилися, смакуючи ці думки, мов десерт, всотували спогади, цідили, ковток за ковтком.
На якусь мить відчай настільки заволодів Андрієм, що він мало не кинувся у чорноту, яка височіла на відстані витягнутої руки, туди, за донечкою.
І раптом усе скінчилося. Жалобні мантії ледь чутно схлипнули і, скрутившись у жмути, впали Андрію до ніг. Кумедні, безборонні чорні грудочки…
Він позадкував, не відчуваючи ослаблих ніг, і сів просто на землю, не в змозі ані радіти, ані жахатися. Порожній. Звідкись долинуло квоктання, і не одразу Андрій второпав, що то його власний сміх, істеричний і дурний, мов у блаженного.
Він сміявся, дивлячись, як, нічого не розуміючи, витріщає очі Гуго, все ще стискаючи меча, що ним він намагався проштрикнути ці створіння, які хвилину тому громадилися перед ним.
Андрій сміявся, схлипуючи, знущався із крихітних купок чорноти, що лежали серед висохлої трави. А священик, застережливо хитаючи головою, не дозволяв друзям наблизитися: «Нехай, нехай поплаче…»
Та невже ж він ридає? Ні, то сльози від сміху, від сміху… А коли і від плачу, то що?
Поступово все пройшло, немов зі сміхом і слізьми з Андрія вийшов демон, який влаштував кубло в його утробі. Був демон, був, хіба Андрій переміг би Пожирачів самотужки?
Заспокоївшись, він нарешті замовк і завалився горілиць, крізь сльози дивлячись у таке блакитне, таке рідне і тепле небо. У спустошеній голові вештався густий каламутний дзвін, уперто шукав вихід назовні, а знайшовши, вилітав у небо, відбивався від невидимих зірок і повертався назад, накладаючись на лункі поштовхи крові в артеріях.
Коли Андрій підвівся, друзі кинулися його обіймати:
— Ти зробив це! Ти це зробив!!!
Він мляво відбивався, а коли їхні емоції трохи вщухли, мовчки пішов геть на негнучких, дерев’яних ногах. Вирвало. З гіркою блювотою тіло вичавлювало налиплі зсередини мікрочастки чорноти. Андрій навіть не повернувся, коли звідкись здалеку долинув голос Ігоря Кримова:
— Спокійно, хлопці, здається, у нас гості.
Із боку переліска до них швидко наближалися вершники. Андрій зараз не здатен був ні думати, ні приймати якісь рішення, він навіть не бачив цієї нової небезпеки, але товариші зорієнтувалися і без нього.
Відступати було вже пізно, та й ховатися тут ніде. Карл, Ігор та Сосновський просто стали на одне коліно, підняли арбалети й чекали, взявши вершників на приціл. Позаду них став бурят із невеликим, прикрашеним потемнілою від часу кісткою луком.
Розділ двадцять дев’ятий
Кроків за двісті вершники зупинилися. Один відділився від решти й обережно під’їхав ближче.
— Мир вам, добрі люди! — вигукнув він, показуючи, що не має у руках зброї.
На перший погляд він був спокійний і абсолютно впевнений у собі, проте досвідчене око легко помітило, що незнайомець готовий за найменшої небезпеки пірнути за коня.
— Мир і вам, — виступив наперед священик.
За секунду Андрій уже стояв поруч, аби у випадку загрози встигнути прикрити його собою. Батлука все ще каламутило, ноги ледь відчували землю, та він уперто відстороняв товаришів, котрі прагнули його замінити.
Побачивши священика, вершник пожвавився і, як здалося, трохи розслабився.
— Бачу, ви не Темні й не демони. Ані ті, ані інші не здатні носити на собі розп’яття або мандрувати у компанії зі святим отцем. Але чому ви тут?
Отець Сергій роздумував лише мить.
— Ми шукаємо орду Алі-Хана.
На засмаглому, вкритому степовим пилом обличчі зблиснула усмішка.
— А навіщо вам Алі-Хан? Він кочовик, небезпечний кочовик. Може, замість нього я зможу вам допомогти?
— Нам потрібен Алі-Хан, — повторив священик. — Це все, що я можу сказати. На жаль.
Вершник наблизився майже впритул.
— Можливо, мені й відомо, де його шукати…
— Ну так відправ когось за ним.
— Алі-Хан — надто недовірлива людина і погано приймає незнайомців.
— Ми це знаємо. Але нас він прийме, якщо ти передаси йому кілька слів.
Кочовик порухом голови поманив за собою священика і від’їхав трохи вбік.
— А ти стій там, де стоїш, — попередив він Андрія.
— Спокійно, — прошепотів йому отець Сергій, — це напевне один із патрулів Алі-Хана. Про існування якихось інших кочовиків я не чув.
— Отож-бо, не чули, — пробурмотів Андрій, однак сперечатися не став.
Отець Сергій підійшов до вершника, той зістрибнув з коня, й вони неголосно обмінялися кількома словами. На подив Андрія, степовик щось жваво казав, потім махнув рукою, підкликаючи решту.
— Усе гаразд! — крикнув отець Сергій. — Ми таки зустрілися з ними!
Вершник повернувся до своїх, щось коротко наказав, й один із кіннотників, відділившись від ватаги, щодуху помчав геть. Ледве гонець від’їхав, степовики з привітними вигуками та посмішками на засмаглих обличчях рушили до мандрівників.
Раптом їхній отаман різким рухом осадив коня, а в його руці хижо зблиснула крива шабля.
— Ви що?.. Що це таке?!
Він показав на чорні грудки серед трави, які щойно помітив, і з того, як трусилася його рука, було видно, наскільки кочовик зляканий.
— Це ж Пожирачі!!!
Над вершниками здійнявся ворожий, сповнений люті гомін, який не обіцяв нічого гарного.