Страница 46 из 68
У сутінках, що насувалися, звірі півколом оточили табір, але ближче не підійшли. Сам Андрій аж до ранку не склепив очей, постійно тримаючи напоготові зарядженого арбалета та меча. Цілу ніч із темряви долинало тонке, наче свист, верещання. Мандрівники, ті хто був на варті або не спромігся заснути, витріщалися у ніч і майже не розмовляли між собою.
Лише коли на сході замайорів світанок, напруга трохи спала, стало зрозуміло, що нападу не буде. Вмивалися із фляг, а снідали тим, що залишилося відучора. Нікола далеко в кущі закинув протухлу рибину.
— Не склалося.
Гуго, примружившись, глянув на звірів:
— Так і не пішли, зарази. Цікаво, і що їм від нас треба?
— Хтозна…
Андрій замовк на півслові й вкляк, прислухаючись до власних відчуттів. Чи здалося, а чи насправді його свідомості щось торкнулося? Він напружився. Ні, дотику липких пальців у мозку не було, Андрій був певен, що не помилився. От тільки звідки відчуття, що десь — чи за обрієм, чи під землею — хтось чорний ледь чутно шепоче… Не було чути того моторошного шепоту, та Андрій знав, що він є… Знав, про що той шепіт…
Він струснув головою. Мара щезла. Андрій ковтнув із баклаги теплої води й узявся за ранець.
— Треба йти.
Карлсон, крекчучи, підняв свою ношу.
— Ну, то ходімо.
І цієї миті Нікола, рвучко озирнувшись туди, де були звірі, вигукнув:
— Що це?!
Розділ двадцять восьмий
Голосно й тривожно заверещали тварини. Панічно й безпорадно заметушилися між поодинокими купками чагарнику.
І раптом Андрій відчув давно знайомий по бридкому мідно-металевому присмаку страх. І це було не просто відчуття. Колись Андрій уже переживав це, колись…
Знову запахло фіалковим.
Він похапцем дістав бінокль, неслухняними руками, що несподівано втратили силу, підніс до очей.
— Господи…
Волосся заворушилося на голові.
— Господи…
Від лісу в їхній бік повільно пливли чотири неправильної форми запинала, пласкі, мов аркуші паперу. Чорні, мов ніч. Чужі. Моторошні. Він зразу впізнав їх.
Пожирачі…
Перед очима, наче то було вчора, постала картина похмурого підземелля, де Андрій уперше побачив ці жахливі створіння. Але тоді поряд був чаклун. І чаклун їх контролював. Зараз захистити від них не було кому, і, що найстрашніше, Андрій не знав, як з ними боротися, та й чи взагалі можна боротися із породженням пекла.
Пожирачі… Жоден з Андрієвих товаришів не зустрічав їх раніше, тому вони із цікавістю дивилися на чудернацькі вітрила, що пливли на висоті півметра над землею, не знаючи, наскільки небезпечні ці монстри.
— Погляньте, дивіться, що роблять! — майже у захваті закричав Гуго.
Пожирачі ковзнули просто в стаю смугастих хижаків, і ті один за одним почали зникати в чорноті. За кілька миттєвостей запинала поглинули добрячу половину тварин, доки решта не розбіглася врізнобіч. Деякий час Пожирачі їх переслідували, а потім зупинилися.
Андрій глитнув, дряпаючи сухим, мов дошка, язиком таке ж сухе піднебіння, не дивлячись, запхав бінокля на дно ранця й хрипко наказав:
— Ходімо, треба забиратися звідси.
— Чому? — здивувався Гуго. — Ці, як їх там, непогано нам допомогли.
— Це — Пожирачі. Вони прикінчать тварин і візьмуться за нас. Утікаймо.
У цей момент, наче зачувши Андрієві слова, чорні монстри рушили з місця й попливли в бік людей.
— От, чорт! — вилаявся Кримов. — Здається, на десерт вони справді залишили нас.
Він перезарядив свого арбалета, перевірив, чи повна обойма, й зручніше припасував меча.
— Ні, — зупинив його Андрій, — жодної зброї, це не допоможе. Єдине, що ми можемо зробити, то це втікати, і втікати якомога швидше.
Він повернувся до Пожирачів спиною й швидко закрокував геть, пересилюючи бажання озирнутися, бо чомусь здавалося, що чим довше дивитися на них, тим важче буде їх позбутися. Невимовна, нелюдська чорнота наче паралізувала, вабила, притягувала погляд, зрідка полискуючи примарним світлом. Фіалковим…
Андрій струснув головою і до болю стиснув щелепи. Ні, краще не озиратися, бо так недовго й розум втратити. Тоді фіалкове взагалі заступить світ і проковтне назавжди.
— Андрію!
Сосновський смикнув його за рукав і якось дивно подивився у вічі. Певне, Андрій відізвався не з першого разу.
— Мені здається, максимум, на що вони здатні, — це швидкість пішохода, — Ян озирнувся через плече. — Все, що нам потрібно, — триматися від них на відстані.
— І привести за собою в табір Алі-Хана, — додав священик.
Він похитав головою і якось безнадійно посміхнувся:
— Доведеться бігати, доки вони не відчепляться.
— Вони не відчепляться, — кинув Андрій, — їх навмисне послали за нами. Ці тварюки — щось на кшталт тамтешніх мисливських собак. Собаки-вбивці. Як довго ми зможемо йти без зупинок? Добу? Чи навіть менше? А Пожирачі відчувають живу плоть, їх ніщо не зупинить.
Мовчазний німець повернувся і одну за одною випустив три стріли.
— Не витрачай даремно, — зупинив його Андрій.
— Треба ж щось робити.
— Треба! Звідки я знаю, що треба робити?! — вибухнув Батлук. — Ти колись їх зустрічав? Тобі відомо, хто вони чи що вони таке?!
Ганс промовчав, хоча відверто образився на цей спалах. Потім мугикнув щось невизначене й наддав ходи.
Кілометр за кілометром, кілометр за кілометром. Пожирачі не відставали, хоча й швидкості не збільшували. Переходячи на біг, люди легко відривалися від них, а коли зупинялися, тварюки повільно, але невідворотно скорочували відстань.
Кілометр за кілометром, кілометр за кілометром.
Андрій намагався пригадати той випадок у підземному місті. Чи ті монстри рухалися швидше за сьогоднішніх, чи то його суб’єктивне враження? Може, втім, Ян правий, і цей неквапний плин — максимум, на що Пожирачі здатні.
Кілометр за кілометром. Кілометр за кілометром.
Андрій зрештою помітив, що відстань між ними та монстрами почала потроху скорочуватися. Чимдалі, тим частіше доводилося переходити на біг, аби відновити розрив. Сил у людей ставало дедалі менше, і незабаром повинен був настати момент, коли вони скінчаться зовсім.
Андрій гарячково міркував, як позбутися невблаганних чорних переслідувачів. Та що можна було придумати…
Він бачив, що і священик, і Гуго вже давно перебувають на межі своїх фізичних можливостей. Незвиклі до марш-кидків в такому темпі, вони почали здавати першими. Решта виглядала краще, але це було ненадовго. Чи ж є тортури, страшніші за таке неквапливе, зневажливе переслідування?
Попереду зблиснула безіменна річечка. Шукати броду не було коли. Андрій озирнувся на Пожирачів, що вже були кроків за двісті, й пішов навпростець.
— Плавати всі вміють?
Ніхто не відповів, і він сприйняв важке сапання за ствердну відповідь.
Виявилося, що тут було трохи глибше, ніж по пояс, проте в’язке дно та крутий берег відібрали дорогоцінні хвилини, і коли вони вийшли на сухе місце, чорні тіні вже пливли над водою.
— Може, річка їх зупинить? — з надією прогудів Карлсон.
Та Пожирачі, здається, навіть не помітили цю перешкоду. Вже добре було видно рвані краї пласких мантій, що нетерпляче коливалися в очікуванні здобичі, глибока, без жодного відблиску чорнота, яка навіть пахла холодом. Смерть наближалася.
— Ти мій… — пронеслося попід небесами, відбилося від землі, від чорних монстрів й ударило в голову, потьмаривши світ.
— Господи, що ж це таке…
— Усе, більше не можу!
Гуго здався несподівано, зразу й беззастережно. Андрій поглянув на нього і зрозумів, що той справді видихнувся. Його велетенське тіло осунулося, втратило форму й уже не підкорювалося розуму, який отупів від нелюдського напруження. Над мокрою, скуйовдженою бородою первісною люттю палахкотіли майже божевільні очі. У такому стані людина згідна тут-таки, не зрушивши з місця, прийняти смерть, аби лише припинилися тортури.
— Давайте без мене, я їх затримаю.