Прокляття обраного

Спочатку Андрій задав посередній темп руху, прилаштовуючись до отця Сергія, який ніколи не робив таких великих переходів.

Кроків на п’ятдесят попереду йшов Шмідт, уважно оглядаючи місцевість та прислухаючись до найменшого шурхоту в чагарнику. Десь за годину його замінив Сосновський.

Іти було важкувато, майже повсякчас ноги грузнули в сипучому, висушеному сонцем піску, лише де-не-де поплямованому ріденькою пожовклою травою та купками верболозу. Іноді на шляху зустрічалися невеликі болота, які переходили вбрід. Трохи згодом піску поменшало, частіше почали зустрічатися переліски, достатньо тінисті, аби можна було трохи спочити від гарячого сонця.

Години за три до Андрія підійшов Кримов.

— Ну що, командире, цивільні начебто нічого — тримаються.

— А хто тут цивільний?

— Гм, так… Більше за всіх мене хвилював старий, а він, поглянь-но, крокує собі й крокує, мов на прогулянці. А от Гуго…

— Що Гуго?

— Подивися сам.

Андрій притишив ходу й озирнувся. Карлсон йшов таким самим широким розміреним кроком, але досвідчене око відразу помітило, що могутні м’язи Гуго поступово сковує втома. Це й не дивувало, бо вони призначалися для важкої, вибухової роботи і, відповідно, погано почувалися у навантаженні на витривалість.

Андрій поглянув на жовте сонце, що стояло вже досить високо.

— Кілометрів п’ятнадцять відмахали.

— Десь так, — погодився Ігор.

— Ну, ще трохи — і зробимо привал.

Вони перетнули поле із залишками пшениці, яку так ніхто й не зібрав, перейшли через лісочок, і тут Сосновський зупинився, чекаючи на решту.

— Чорт, тут доведеться обходити.

Перед загоном пролягала доволі велика болотиста низина, поросла очеретом і негустим верболозом.

— То що робитимемо?

Андрій пройшовся туди — назад, повернувся.

— Доведеться обходити. Ґрунт дуже вогкий, багато води, іти буде важко. До того ж не вистачало десь на півдорозі наштовхнутися на трясовину чи «вікно».

Гуго, сопучи, подивився навколо:

— Боже мій, це ж точно кілометрів сім зайвих.

— Побачимо.

Вони звернули праворуч і рушили до лісу, що темнів на обрії.

— Болото має там закінчитися. Дістанемося до лісу, влаштуємо відпочинок, — Андрій підбадьорливо ляснув Гуго по плечу.

Відбулося це не так скоро, як хотілося. Минуло не менше півтора годин, перш ніж вони підійшли до узлісся. Тут болото закінчувалося невеличким чистим озерцем. На піщаному, чистому від очерету березі, де осики підступали майже впритул до води, Андрій скинув ранець.

— Усім відпочивати.

Поруч привалився до дерева Карлсон.

— Утомився?

— Є трохи. В мені майже сто п’ятдесят кілограмів, з такої туші марафонця ніяк не вийде.

Андрій витягнув мапу, розстелив перед собою й позначив олівцем місце, де знаходилася група.

— Чверть шляху подолали. Сьогодні треба пройти стільки ж, аби завтра надвечір бути на місці.

— А як ми знайдемо тих кочовиків?

— Знайдемо, — запевнив велетня священик.

— Ну що, відпочили? Тоді вперед.

Андрій підвівся, зручніше прилаштував ранець і рушив далі.

Тепер ішли швидше. Незабаром почався сосновий ліс, в якому дихалося набагато легше, до того ж тут не було сонця. Встелений товстим шаром хвої ґрунт тугим килимом приємно пружинив під ногами. Тепер дозорним уже був Шмідт, його спина миготіла між деревами за кроків шістдесят попереду.

Раптом він зупинився й підвів руку, попереджаючи про небезпеку. Та ще за мить до цього Андрій знав, що поруч відбувається щось незвичайне. Якесь відчуття, каламутне, невиразне, піднялося із дна душі, змусивши серце тривожно забитися. Ледь помітно запаморочилося в голові. Там щось було…

І це щось походило… так, воно походило зі світу Темряви. І воно полювало. Полювало на нього. Здавалося, Андрій от-от почує шипуче: «Ти мій…»

— Тихо!

Ігор присів навпочіпки, позираючи між деревами, потім клацнув запобіжником арбалета. Пружина миттєво викинула з обойми в бойовий жолоб важку металеву стрілу. Приклад росіянина наслідували й інші.

Ці приготування повернули Андрія до реальності. Тепер він так само, як і товариші, чув лише шурхіт, дріботіння швидких ніг й тихе скімлення.

— Вовки… — прошепотів Сосновський.

— Вовки? Звідки тут вовки, їх повбивали років зо двадцять тому, — засумнівався Андрій.

Між деревами замиготіли темні силуети.

— Здається, Ян мав рацію, — пробурмотів швед. — Справді, вовки. П’ять, ні, бачу шість штук.

— Нічого страшного, вони не нападуть, лишень не ловіть ґав і тримайтеся вкупі.

Обрані продовжували рухатися тепер уже щільною групою, поставивши всередину священика, чутко дослухаючись до того, що відбувалося навколо. Кілька разів хижаки підходили на п’ятдесят-шістдесят метрів, але стріляти по них заважали дерева. А потім Нікола відкликав Батлука трохи вбік і запитав:

— Начальнику, а ти коли-небудь бачив живого вовка?

— Хіба що у звіринці, — посміхнувся Андрій.

— Не хочу вас лякати, — промовив бурят, дивлячись у ліс, — але це не вовки. Вовк трохи менший за цих тварюк і коли біжить, не перевалюється, мов качка. У вовка легка, нечутна хода, коли він полює, то його можна почути лише у себе на шиї. І ще, смугастих вовків не буває.

— Я зрозумів, зрозумів, що то — не вовки, — нервово перебив його Андрій, — тоді що то? Чим це нам загрожує?

— Не знаю, — бурят зітнув плечима, — ніколи таких не бачив.

Андрій подумки привітав себе: якщо тайговий мешканець не відає, що за звірі їх вистежують, це може означати, що… Він раптом згадав про відчуття, яке прийшло до нього кілька хвилин тому, і здригнувся.

— От що, Андрію, давай-но виходити з лісу, — запропонував Нікола, — може, на відкриту місцевість вони не підуть.

— От як дістанемося краю, так і вийдемо, — роздратовано відповів Андрій, якому ця порада здалася зовсім уже дурною.

— А ми йдемо вздовж краю, — спокійно повідомив Іванов. — Праворуч, метрів за триста, ліс закінчується.

Андрій подивився у той бік, та жодних ознак того, що там закінчувалися дерева, або густішав підлісок, не побачив.

— Ти не дивися, ти слухай, — пояснив бурят, — у тій стороні вітер не у верхівках дерев, а внизу. Так буває лише на узліссі, вглибині завжди тихо.

Андрій мовчки кивнув і наказав усім повертати.

— Андрію, — трохи згодом вигукнув Шмідт, — їх побільшало!

Довкола крутилося вже десятка півтора невідомих тварин.

— Дарма, вийдемо з лісу, вони відстануть, — промовив Андрій без усякої впевненості.

Та їхні надії не справдилися. Коли група вийшла з лісу, звірі, трохи відставши, рушили слідом. Батлук озирнувся, рахуючи чорні крапки. На такій відстані розгледіти якісь деталі було неможливо, тож він дістав із ранця невеликий, але сильний бінокль. Він довго водив ним по узліссю, потім передав Ніколі.

— Подивись.

Бурят якусь хвилину розглядав великих, схожих на гієн тварюк у сіро-чорну смугу, зі шпичастими, тонкими, мов швайка, хвостами і непропорційно маленькими, вузькими головами.

— Ці звірі точно не звідси…

Години зо три тварини на добрячій відстані йшли за людьми, не роблячи спроб напасти, але й не відстаючи. Коли Андрій оголошував відпочинок, звірі, немов зачувши його команду, всідалися й завмирали, аби потім знову рушити слідом.

Ігор із Яном спробували якось їх відігнати, та варто було зробити бодай кілька кроків убік тварин, як вони із жалісним скімленням відбігали геть.

— Стерв’ятники, — зробив висновок Кримов. — Для нас вони загрози не становлять.

— Напевне це нам не відомо, — заперечив Андрій, — до того ж вони привертають до нас увагу, — такий почет важко не помітити.

Увечері, перед зупинкою на ночівлю, Андрій із товаришами помітили, що звірюк іще побільшало.

— Їх вже штук зо двадцять.

— Так, спати нам сьогодні не доведеться, — зауважив отець Сергій.

— Треба ще безпечне місце для табору знайти.

— Це несуттєво, як його підбирати, коли нам не відомо, на що здатні ці тварини. А спати все одно треба, інакше вранці ми замість того, аби йти, будемо повзти. Розіб’ємося на три зміни, одночасно відпочиватимуть двоє. Вас, отче, в цей графік не включено, навіть і не сперечайтеся.