Прокляття обраного

Настала пауза.

— А Темні? — запитав Сосновський.

— Темні… Одного разу поступившись тілу, душа стає зобов’язаною поступатися ще і ще. Сила тіла настільки вже починає переважати, що душі не залишається нічого, крім рабської покори. Подальше погіршення настає, коли людина перетворюється на «тілесну», коли все низьке стає суверенним. Людина сходить від керованості духом до керованості душею, а далі — тілом, вона сильніше й сильніше деградує. Гріх убив дух, і тепер усією особистістю керує гріховна природа. Оце і є Темні…

Багаття догоряло. Потріскували, розпадаючись на малинові іскри, жарини, з яких осінній вечір витягав останні краплі тепла. Звідкись здалеку долинуло притишене відстанню виття великого звіра. Обрані одночасно озирнулися, сповнюючись невиразною тривогою.

Темрява вже зробила нечіткими обличчя людей біля ватри, скувала плесо ріки, зголосивши свої права на цілий піднебесний світ. Високо-високо переморгувалися байдужі до всього зірки, а землею від дерева до дерева, від озера до озера скрадалося невидиме в мороці зло, косувало, пильно спостерігаючи, вибирало слушну нагоду для кидка…

— Страшно… — тихо промовив Гуго. — Я маю Лише вісім класів тюремної школи, але мені після всього почутого страшно. Невже ми настільки монстри?

— Важко говорити про кожну конкретну людину, — відповів священик. — Темних не так вже й багато, можна сказати, незначна меншість. У більшості людей завжди можна знайти щось гарне. Біда лише в тому, що майже не залишилося праведників.

Поступово розмова сама по собі припинилася. Андрій відчував, як у темряві немов перекочуються грубі гранітні брили — то були думки людей, які сиділи поруч. У них не було ні ненависті, ні презирства. Лише тамований жах та сум, наче кожен із них сьогодні назавжди втратив частку самого себе. А може, так воно й було…

Життєрадісний Ігор Кримов, прагнучи хоч якось розвіяти важку атмосферу, що громадилася навколо багаття, взявся розповідати старий анекдот. Його вислухали, ввічливо посміялися, та розрядки все одно не вийшло.

Андрій підвівся.

— Ну гаразд, хлопці, час вже лягати. Завтра нам знадобиться багато сил, а вставати рано.

Карлсон задоволено завуркотів і поліз до намету. Андрій не став його повертати, хоча планував до караулу першим призначити саме його. Замість шведа він виставив Кримова.

— За дві години розбудиш Гуго.

— Гаразд.

— Гуго, ти чув? — Андрій поляскав по туго напнутій тканині намету.

— Чув, чув, — позіхнув той і майже одразу захропів.

— От дає, — усміхнувся Ігор, підкидаючи до майже згаслого багаття дещицю хмизу. — Іноді відсутність уяви дуже навіть корисна. Декому. От я після такої історії години би дві прокрутився без сну.

— Слухай, Ігорю, — притишивши голос, запитав Андрій. — Чому ти так ставишся до людей?

— Як? — запитанням на запитання відповів Кримов.

— Часом із тебе так і пре брутальний цинізм.

— Ха, якби ти знав людей так, як я… Якби тебе стільки разів зраджували й вбивали, скільки мене, якби ти сам стільки разів зраджував і вбивав… Е, та що там говорити…

Він замовк і лише розпачливо махнув рукою.

— Нащо ж було йти з нами, коли ти нікому не довіряєш?

— Не довіряю? Я це сказав?

Він подивився у вічі Андрієві й пробурмотів:

— Може, і не довіряю. Просто я знаю ціну людині, як і собі самому… Те, про що розповів священик, мені й без того було відомо, точніше, я те відчував; можливо, не так ясно і безжально, та все ж достатньо, аби винести всім нам вирок. Ну гаразд…

Він відвернувся і глухо додав:

— Усе одно ти мене не зрозумів, та й навряд чи хто зрозуміє цю маячню.

— Я тебе добре розумію, — тихо промовив Андрій.

— Ну от і чудово.

Ігор струснув головою, криво посміхнувся і подивився у вічі співрозмовника:

— Забудьмо це.

Рвучко відвернувшись, він підібрав свого арбалета і безшумно розчинився у темряві.

— Гадаю, я тебе розумію, — прошепотів услід йому Батлук.

Розділ двадцять сьомий

Ніч минула спокійно, лише двічі чи тричі з широкого плеса Дніпра долинули притамовані передранковим туманом сплески — щось велике полювало.

Вартували по черзі. Останнім був Батлук. Коли вже на сході почали пробиватися перші багряні мазки світанку, Андрій, щулячись від прохолоди, обійшов табір і піднявся на пагорб, з якого відкривався вид на Дніпро.

Ріка, закутана в щільне запинало туману, мирно спала. Ані звуку, ані сплеску не долинуло збоку блідої рухливої маси. Берег теж дрімав, схлипуючи уві сні несподіваним шурхотом очерету. Зрідка долинав млявий голос перепілки, що прокинулася до світання, та ще скрипіли старі, покручені часом верби.

Тихо. І знову те саме відчуття, що звідкись за ним спостерігає недобрий, нелюдський розум. Відчуття чи передчуття? Андрія пересмикнуло.

Тишу табору, що спав, порушив дзенькіт казанка, домашній і такий недоречний серед тривожної тиші цього світу. Андрій визирнув з-за намету й побачив Ніколу.

— А ти чого встав, не спиться?

— Уже виспався, — усміхнувся бурят. — Старі звикають рано вставати. Ти б пішов, подрімав, командире, я чатуватиму.

— Та…

Андрій не став розповідати Ніколі про свої відчуття. Замість цього він спустився до ріки, теплою, паруючою водою сполоснув обличчя, а коли повернувся, старий уже роздмухав вогонь.

— Чаю заварю, — пояснив він. — Який же ранок без чаю.

Вони сиділи на невеликій колоді, пили гарячий чай, що пахнув далекими, мирними весняними вечорами, й дивилися, як над пагорбами встає сонце.

— А який світанок у тайзі… — Нікола замріяно всміхнувся. — Адже там, серед дерев, ніколи не видно сонця. Особливо красиво взимку. На верхівках модрин, затуляючи землю від ранку, лежить чорна повсть, потикана дірками зірок, крізь які з того боку пробивається холодне світло скрученого в грудку дня. Поступово та грудка розтає, змушуючи темряву прогинатися. Зірки теплішають, тьмяніють, крізь них починає просочуватися блакитна волога, і коли її набирається достатньо, чорнота одразу ж розчиняється, раптово і всюди, поступаючись місцем бездонній синяві, в яку вросли верхівки дерев. Я люблю тайгу, — повторив Школа, — вона, мов мати, сувора, але справедлива.

— Ти, Ніколо, поет.

— Ні, я не вмію складати пісень, цим займаються інші. Але шаман, який не відчуває природу, — не шаман.

— Гаразд, — Андрій підвівся, потягнувся і пішов до намету, — треба будити решту.

— Ми вже не спимо, — почулося зсередини, — цей шанувальник природи своїм буботінням усіх розбуркав.

Відкинувши запинало, Кримов виповз надвір.

— Хух, як холодно. Що це у тебе, Ніколо, чай?

Він попнувся до казанка, але тут на нього напав Сосновський.

— Ох ти, нечепуро, навіть очі не продер, а вже до столу лізеш!

Ігор розірвав його обійми і схопив за руку, намагаючись кинути на землю. Виникла потішна бійка. За секунду, зчепившись у клубок, обидва покотилися до води.

— Купа мала!!! — не знати звідки виринув Карлсон і гепнувся зверху.

Під ним хтось придушено зойкнув, крекнув, притишений голос, булькаючи сміхом, заблагав:

— Агов, підводьтеся… вставайте… Встаньте, бо я на млинець перетворюся. Ну вставайте, тут мокро.

Купа розпалася. Ігор підвівся, обтрусився й відважив гігантові потиличника.

— Ледь не роздушив, трактор.

— Ага, — вишкірився той, — професійна реакція борця: як побачу когось у партері, так одразу вниз.

— І з жінками? — хитро примружився Сосновський.

— О, там починається така боротьба… — під загальний регіт затрусив головою Гуго.

— Гаразд, давайте до столу, сніданок уже готовий.

На збирання речей часу знадобилося навіть менше, ніж на сніданок. Ігор із Яном за якихось десять хвилин згорнули і підвісили до ранця скандинава намет. Шмідт і Нікола спакували посуд та легкі спальні мішки, кожен із яких у згорнутому вигляді був не більший за коробку від цукерок. Перед самим виходом Обрані ретельно зібрали все сміття й закопали на піщаному березі. Нікола прикрив місце багаття дерниною.