Прокляття обраного

— Але як же це так?

— Не дивуйся, навіть у Потойбіччі є немало таких, хто невдоволений Сатаною. Він — гравець, для нього немає нічого важливішого за саму боротьбу з Господом, навіть якщо вона й закінчиться для нього погибеллю. А світ Темряви, яким править Сатана, дуже різноманітний. У ньому мешкають різні істоти, й інтереси в них — різні. Сатана йде ва-банк, і багато хто думає: а чи варте воно того? Адже Люципер виступив проти Всемогутнього Творця. Сатана й сам — творіння Боже, він був найсильнішим, найкрасивішим янголом, його могутність велика, але все ж не безмежна. Йому це відомо, тому й не дає спокою. Він — той, хто повстав проти свого Творця і прагне довести, передусім самому собі, що є рівним Господу, довести навіть ціною власного життя. Це і є гординя.

— Але чому? Чому він це робить?

— Хтозна… Можливо, й сам Люципер цього не знає. Можливо… Бачиш, багато хто з людей пекельне полум’я сприймає буквально, хоча насправді воно — невгасимий вогонь заздрощів та невдоволеності, що спалює серця мешканців Потойбіччя. Це страшніше за будь-які фізичні страждання, а Сатана — істота майже всемогутня, і почуття в ньому — майже безмежні. Що тільки не зробиш, аби позбутися таких тортур.

— А наш провідник?

— Він може мати багато причин для опозиції. Розрахунок, образа, тверезий погляд на речі, зрештою, інстинкт самозбереження… Цих якостей у них — аж забагато. До речі, ти вже зустрічався з одним таким «опозиціонером», пам’ятаєш?

— А, це той карлик?

— Судячи з того, як ти його змалював, то була нежить, що досить часто зустрічалася і в нашому світі. Такі істоти зазвичай тяжіють до життя в замкненому просторі — іншими словами, тебе врятував домовик.

— Домовик? Я б так не сказав, — Андрій пригадав довгий тунель, яким його вів карлик. — Скоріше, то був гном…

— Ну, домовик — це в нашому світі, а так…

У сутінках безшумно виросли постаті Ніколи і Ганса. Німець пер здоровезну щуку вагою десь із три кіло.

— Ось, будемо з юшкою, — він кинув рибину на траву поруч із Кримовим, який помішував у казані.

— Завтра буде юшка, — відповів той, — доки ви там рибалили, я вже куліш зварив.

— Еге, Гансе, а чому ти сухий? Що, не скупався? — долинув із намету бас Карлсона.

Шмідт скривився:

— Щось розхотілося. Ця щука, власне, друга. Першу, трохи більшу, Нікола майже дотяг до берега, але тут щось хлюпнуло, плюснуло, та таке немале, що тієї рибини йому вистачило на один зуб.

Обрані разом замовкли. Невловима чарівність вечора, що спонукала до ілюзії свободи та затишку, зникла. Вони знову перебували у страшній і моторошній дійсності, яка не давала забути, що навкруги — небезпечна, підступна реальність. А вони — диверсанти, шпигуни на чужій, давно вже чужій для них землі.

— Що ж то було? — стривожено запитав Кримов, швидше, сам у себе.

Ганс зітнув плечима:

— Хто його знає, на поверхню воно не виринало, але й дурню зрозуміло, що то — не наше.

— Бр-р-р, — здригнувся Сосновський, очевидячки згадавши, як кілька годин тому плив від яхти до берега.

Андрій із докором подивився на священика. Той, капітулюючи, підняв руки:

— Так, визнаю, ви мали рацію, а я помилявся.

— Диявол мене роздери, — пробубнів Карлсон, коли вони всі розсілися навколо багаття, — як можна жити, коли й до вітру вийти небезпечно.

— Гуго, — суворо перебив його отець Сергій, — ми вже не в Києві, тому подібні імена використовувати не треба, це може призвести до того, що нас знайдуть Темні.

— Це ж як? — здивувався той.

— Коли вимовляється ім’я… Його, або когось із демонів, то виникають вихори в енергетичному полі планети, яке вас оточує. За цими вихорами вас і знайдуть. Обрані ж, на відміну від істот Світла або від мешканців світу Темряви, та навіть і від звичайних людей, ніби законсервовані у своєму біополі. Поповнювати власну енергетику ви здатні, отримуючи енергію ззовні, а ось ваше особисте випромінювання дорівнює нулю. Жоден екстрасенс не може вас «побачити», бо для нього ви — ніщо, порожнє місце. Якби було інакше, то сили Темряви легко вирахували б вас ще до вторгнення, — а так вони мусять шукати звичайними поліцейськими методами.

— Ви гадаєте, нас шукають?

— Поза всякими сумнівами. Будьте певні: й демони, і Темні землю риють, аби дістати наш загін.

— Цікаво, — пробурмотів Кримов. — Із демонами, скажімо, все більш-менш зрозуміло, а от звідки беруться Темні? Як-не-як, але ж це люди, чому вони перейшли на той бік добровільно?

— Темні… — отець Сергій зітхнув. — Темні…

Розділ двадцять шостий

— Для того, аби зрозуміти природу Темних, треба розібратися, що є кінцевою метою Ворога роду людського саме у відносинах з людиною. Треба знати саму людину.

Як триєдиний Всесвіт, котрий складається з трьох світів, як триєдиний Господь, так і людина, створена за образом і подобою Його, — теж триєдина за своєю суттю. Інакше й не могло бути: Господь створив тіло людини, і це перша її іпостась; Він вдихнув у людину Дух Свій, і з того часу він є невід’ємною частиною людського індивіду; нарешті, поєднання Духу й тіла створило людську душу.

Тіло — найнижча, примітивна частина людини, через яку вона підтримує зв’язок із матеріальним світом, змінює його відповідно до своїх потреб. Це є фізична оболонка, в якій людина існує в цьому світі. Зі смертю тіла припиняється людське існування на Землі, тому воно є найуразливішою частиною людської сутності, тож і найнебезпечнішою, бо інстинкт самозбереження виводить у пріоритет саме потреби тіла.

Дух — найвища частина людини, яка складається із сумління, інтуїції та спілкування. Завдяки сумлінню людина відрізняє добро від зла, але не під впливом накопичених знань, а, швидше, через самоконтрольоване пряме судження.

Сумління безпосередньо пов’язане з інтуїцією, котра є органом внутрішнього чуття людини. Сумління нас судить, засуджує будь-яку нашу поведінку, яка не кориться наказам інтуїції. Внутрішнім чуттям — інтуїцією — ми знаємо, чого хоче від нас Бог.

І, нарешті, спілкування. Спілкування — це поклоніння Богу, безпосередній з Ним зв’язок. Лише через спілкування людина отримувала від Бога знання. Поки що я зрозуміло кажу?

— Не зовсім, — підняв руку Сосновський, — навіщо людині інтуїція, коли те ж знання вона може отримати безпосередньо від Бога?

— Могла, — виправив його священик. — Та про це потім.

— Але коли все так, як ви говорите, — далі наполягав Ян, — то виходить, що був правий Платон. Людина до свого народження, знаходячись у злитті із первісним Рушієм, чи то пак із Богом, знала все, абсолютно всі знання перебували в її свідомості. Та народившись, людина їх забула, і головне завдання її фізичного існування — згадати те, що було втрачено. Вона не пізнає світ, вона його «пригадує», чи не так?

— Ні, Яне, не так. Тут йдеться про інші знання. Дилема Добро-Зло вирішується лише за допомогою сумління та інтуїції, розум цю проблему не вирішить, бо він занадто грубий, однобічний інструмент.

Священик прийняв від Андрія кухоль гарячого чаю, зробив кілька ковтків, відставив і, влаштувавшись зручніше, продовжував:

— Поєднання духу та тіла породжує душу. Душа — це самосвідомість людини. Розум, ідеали, кохання, емоції, здатність розрізняти, робити вибір, приймати рішення — усе це різні дії душі. Основними складовими душі є воля, розум та емоції. Воля приймає рішення, виявляє нашу здатність вибирати: хочемо — не хочемо; зробимо — не зробимо. Від розуму походять мудрість, знання та розсудливість. Ну, а емоції, то зрозуміло. Це любов і ненависть, злість, радість і щастя. Без них людина перетворюється на кам’яну бабу.

— Але ж якщо людина має здатність спілкуватися з Богом, то їй зло не страшне. Їй відомо про нього, вона його бачить і уникає, — зауважив Андрій.

— Правильно, — кивнув отець Сергій. — Але річ у тому, що, скоївши первородний гріх, людина умертвила свій дух для Бога. Спілкування, безпосереднє спілкування й поклоніння Йому стали неможливими, а тому людині залишається покладатися на свої інтуїцію та совість. Та яким би мертвим не був дух людини для Бога, він усе ще діє. Іноді дух людини грішної може бути навіть сильнішим за тіло та душу, іноді може повністю заволодіти усім єством. Це — чаклуни та відьми. Вони підтримують зв’язок із духовним світом, але роблять це через злих духів. Наслідки, гадаю, пояснювати не слід.