Прокляття обраного

— Будь-яка людина, що живе на Землі, я вважаю, належить передусім Землі. Навіщо ж її заганяти у тісні кордони міжнаціональних тинів? Хто може заперечити, що об’єднана Європа початку двадцять першого століття краща за Європу, скажімо, середини двадцятого, покраяну кордонами? Спитай у будь-якого європейця, в якій Європі він воліє жити, що він відповість?

— Але нації все одно залишилися! — запально перебив його Кримов. — І ніхто не збирався перемішувати їх у єдине космополітичне болото.

— Усе до того і йшло. Хіба погано, коли зникає одна з перетинок, що поділяють людей?

— А хто тобі сказав, що то перетинка? Ось ти — поляк, я — росіянин, а Гуго — швед. Але ми всі тут, бо це питання людяності. Хто говорить, що коли люди живуть кожен зі своєю родиною, то вони вже автоматично є ворогами?

— Але так було не раз…

— Можливо, я помиляюся, не знаю, — раптом втрутився Нікола, — але я згоден із Ігорем. Кожен народ — індивідуальність, і повинен таким залишатися. Візьміть так звані малі народності тієї ж таки Півночі. Сотні років ми жили так, як звикли, як вважали за потрібне, мали свою культуру, свій уклад, свої страви і житло. Варто було прийти чужинцям, які сказали: «Ви живете не так, ви — дикуни; ось вам будинки замість чумів, ось вам рушниці замість луків і всюдиходи замість оленів», — і… не стало евенка, не стало тунгуса й ороча, не стало чукчі. Але й нових народів не вийшло, і ороч, і тунгус перетворилися на скалічених потвор, виродків, які й від старого відвикли, і нове пасує їм, мов корові сідло.

— Та що ви кажете, — в’їдливо промовив Сосновський, — виходить, краще було б, аби ви досі жили у кам’яному віці? Вам що, не подобаються гаряча вода й медичне обслуговування?

— У тім-то й річ, що подобаються, — зітхнув Нікола. — Та я не про це. Зрозумійте, кожен народ, як і кожна людина, має право на саморозвиток, на власну самобутність. Народ мудрий, він сам знає, що йому запозичити в інших, а від чого відмовитися, а ви хочете запхати усіх до одного казана — нехай варяться. От ви іронізували щодо гарячої води. А коли прислухатися, то дуже схоже на претензії покерувати мною, ніби вам краще за мене, бурята, відомо, чого я насправді потребую.

Він помовчав трохи і додав:

— Але й націоналізм повинен бути, кхм… Із ним дуже обережно треба поводитися. Це палиця з двома кінцями.

Нікола повернувся вбік Кримова і сказав:

— Вас націоналізм об’єднав у державу і врятував від кочовиків. І той-таки ваш націоналізм приніс біду нам, народам Сибіру, та й не лише нам.

— А для цього слід розуміти різницю між націоналізмом і шовінізмом, — у тон йому продовжив Кримов.

— Ні, хлопці, ці речі недалеко одна від одної стоять, — промовив Отто, — краще вже в такому випадку говорити про патріотизм.

— Згоден.

Андрій мовчки слухав дискусію, яка, здавалося, виникла нізвідки. Як відкрилися у ній люди, з котрими він ділить цей притулок, з якими він, можливо, пов’яже свою долю. Ні в чому не показує себе людина так цілісно, як у суперечці. Забуто вже, що не існує зараз людства, немає цивілізації — і вони говорять про народи як про щось таке, що реально існує.

Чи ж не іронія долі, що нас досі хвилюють ті самі проблеми, що й раніше? А може, це зовсім не випадковість? Бацили хвороб, які вбили людство.

«Ні! — Андрій відкинув цю думку. — Серед нас немає головної зарази — байдужості та нетерпимості. А це значить, що ми — здорові, ми — просто ЛЮДИ».

— Я — не націоналіст, — буркотів тим часом Кримов, — я — патріот. Але коли мені кажуть, що існування народу, за який мої предки півтисячоліття клали голови, гальмує світовий прогрес, то це вже казна-що.

— Який там прогрес, вулицями демони ходять, а вони стосунки з’ясовують, — гмикнув Шмідт, — лягайте спати краще.

— Гаразд, Ігорю, не ображайся, — примирливо сказав поляк, підпушуючи подушку, — я ж…

— За що ображатися? — щиро здивувався Кримов. — Це що, по-твоєму, образа? Кожна людина повинна мати свою думку, і погано, якщо вона її не захищає, без мордобою, звісно. Тому твої «вибачення» не приймаються.

Влаштувавшись зручніше на жорсткій постелі, Ігор позіхнув і додав:

— Тільки ти все одно неправий.

Рано-вранці, коли ще було темно, їх розбудили. Онопрієнко вже був тут, з нетерпінням чекаючи, доки всі вмиються та поснідають.

Вийшовши надвір, вони побачили біля ґанку облізлий фургон із написом «Хліб».

— Незручно, звичайно, це не автобус, але для нас нормально. Ми спеціально протягом місяця ганяли його вулицями саме для такого випадку — всі вже звикли, що вранці машина розвозить хліб по роздавальних пунктах. А тепер вона повезе вас.

Вони швидко повантажилися, фургон рушив і через непомітну бічну браму вислизнув у місто. Їхали мовчки. У вузькі шпарини можна було розгледіти шматки міського пейзажу; зрідка зблискувало широке дзеркало Дніпра. — Нарешті машина повернула, заїхала у вузьку браму й зупинилася. Коли Обрані вилізли з машини, Андрій присвиснув. Він мешкав тут ще студентом, коли у складі археологічної експедиції брав участь у розкопках на Подолі.

Це був Китаєвський скит.

Он там праворуч — стара двоповерхова будівля, яка слугувала їм за гуртожиток, а далі — спуск до знаменитих ставків, у стародавні часи викопаних ченцями.

— Ось тут ви і мешкатимете, — підійшов до них Онопрієнко, — правила ті самі: за браму ані кроку, територією скиту по одному не ходити. Поки що розташовуйтеся, увечері зустрінемося, продовжимо розмову, яку ми не завершили в Лаврі.

Із сусіднього будинку вийшов Арутюнян, щось крикнув, й академік швидко попрощався.

Обрані підхопили свої нечисленні речі й розійшлися по кімнатах. Батлук здивувався, коли Ігор та Ян вирішили оселитися в одній кімнаті, — йому здавалося, що поміж ними повинні були виникнути певні тертя. Цього не сталося, обидва жартували, сміялися та кепкували один з одного.

Андрієві в компаньйони дістався мовчазний бурят. Утім, його це абсолютно влаштовувало. За ті півтори години, що вони облаштовувалися, Андрій з Школою не промовили й десятка фраз.

Коли вони нарешті зійшли вниз, тут не було лише Шмідта. Кримов, Сосновський та Карлсон вже сиділи навколо журнального столика з картами у руках.

— Давай до нас, Андрію, розпишемо «пульку».

— Я не вмію, — відмовився Батлук.

Замість нього до столика сів Нікола. Несподівано виявилося, що він чудово грає в преферанс.

Андрій зручно вмостився в потертому кріслі й спочатку слідкував за грою, та він мало що розумів у картах, які миготіли на столі, і поступово його думки перескочили на інше.

Зрозуміло, що попереду на них усіх чекає щось значуще, недаремно ж їх зібрали всіх разом. А коли врахувати, що всі вони, за винятком, можливо, Ніколи, висококласні бійці, то можна здогадатися, що попереду в них буде чимало бійок.

Та що можуть вдіяти п’ять-шість людей у світі, де володарює колосальна потойбічна сила, масштабів якої не можна навіть уявити? На що здатне це місто — крихітна частка серед безмежного моря темряви, де не світилося жодного бодай крихітного вогника? Скільки воно ще здатне триматися? День? Місяць? А потім сюди посунуть натовпи виючих перевертнів, і навіть смерть зміниться у своєму тисячоліттями знайомому обличчі.

Але ж ці вчені на щось сподіваються! Ох, з якою ж обережністю вони ставляться до шістки Обраних, що зібралися тут з усіх куточків Європи! Андрій ладен дати руку на відсіч, що фургон, який перевіз їх сюди, не супроводжувала величезна охорона лише тому, що вулиці, якими він пересувався, було щільно перекрито. Так не охороняють навіть президентів.

Його думки перервала поява посильного, який передав, що академік Онопрієнко та професор Арутюнян чекають на них у будиночку біля церкви.

Окрім учених, там був ще й священик, той самий, що зустрічав Батлука в Лаврі.

— Знайомтеся. Це — отець Сергій, — відрекомендував його Арутюнян. — Відсьогодні він також є членом вашої команди.

Ось тобі й маєш! Андрій був уже майже переконаний, що вони мають провести якусь вилазку в стан ворога, але батюшка… Навіщо?