Прокляття обраного

У Лаврі було спокійно, стрілянина долинала звідкись із міста, щоправда, наближаючись і посилюючись.

Андрій підійшов до Сосновського:

— У мене таке враження, що академік тримає в кулаці все місто.

— Так воно і є, тільки не сам він, а разом із вченими та священиками.

— Але ж військовики… Я ж бачив, їх тут багато. Коли це було, щоб військовики поступалися керівництвом?

— Докерувалися, — усміхнувся Шмідт, підходячи, — те, що тут відбувається… вони зовсім не розуміються на цьому, військовики звикли покладатися на танки та резонатори, а тут… Я б сказав, що за обставин, які склалися, ідеальною була би влада священиків та педагогів. Людський фактор… Чуєте, як затято б’ються люди, які раніше навіть не чули один про одного. І з них лише одиниці хоча б віддалено розуміють, заради чого помирають.

— Так було й на війні, — заперечив Сосновський.

— Не скажи, — втрутився у розмову Кримов, — на війні хтось б’ється з почуття патріотизму, хтось — із ненависті, а хтось — за гроші. Все просто: бездумними бувають лише погроми, коли розпалені магнетизмом натовпу та безборонністю істоти рвуть та трощать усе, що бачать. А спробуй висидіти кілька місяців у брудних траншеях, дивлячись, як кожного дня навколо ходить смерть, і не маючи хоча б якоїсь благенької ідеї, яка би тримала тебе там…

Він не договорив. Несподівано зовсім поруч гримнуло, аж захиталася будівля, з вікон повилітало скло, і до кімнати тугим клубком увірвалася вибухова хвиля, кинувши усіх на підлогу.

— Ого, то вже не жарти!

Сосновський скочив і кинувся до вікна.

— Трапезна горить!

Не змовляючись, усі побігли надвір. Із церкви, що диміла, монахи виносили вбитих та поранених.

Вибух був настільки сильний, що зніс дах, усюди валялися шматки вапна, бита цегла, з вікон ліниво вихоплювалися рідкі язики полум’я.

Кримов та Шмідт пірнули в темний отвір дверей, з яких клубочився густий дим, і за хвилину винесли священика із залитим кров’ю обличчям. Молоденький хлопчина волав від болю і рвався з рук Ніколи, заважаючи зупинити кров, яка лилася з пошматованого стегна. Андрій кинувся на допомогу і побачив гострі уламки кістки, які стриміли, прорвавши сутану.

— Притисни його до землі, — не підводячи голови, наказав бурят.

Андрій навалився на хлопчину, краєм ока спостерігаючи, як вправні руки старого просто на очах без жодних ліків зупиняють кровотечу.

Із церкви вийшов Карлсон — він тягнув одразу двох непритомних монахів. Андрій покинув був старого, аби допомогти, та цієї миті пролунало шипіння гальмів, і з вантажівки, яка щойно підлетіла до церкви, вискочив Онопрієнко.

— Що ви тут робите?!

— Як це що, допомагаємо пораненим.

— Ану всі негайно назад! — аж загарчав академік.

— Але…

— Вам що, погано чути?! Поверніться назад, тут впораються і без вас, хутко!

Із вантажівки посипалися озброєні бійці спецзагону і почали оточувати Обраних щільним колом. Онопрієнко, залишивши Андрія, побіг до штабу.

Підійшов Кримов:

— Що там?

— Поклич наших. Академік чомусь щойно влаштував нам скандал.

Коли вони знову зібралися у знайомій кімнаті, Онопрієнко вже виглядав спокійним і незворушним, як і завжди. Він вибачився перед Андрієм, та догану все ж таки виніс.

— Вам не можна було виходити, навіть носа потикати з цієї кімнати не можна. На жаль, я не встиг цього вам сказати, тож частково це і моя провина.

— Але чому?

— Тому що там могла бути засідка. Вибачте за цинізм, але для нас ви дорожчі за всі храми разом узяті та й за всіх мешканців міста, включаючи і мене самого.

— Але ж там були поранені!

Онопрієнко зітхнув і терпляче, мов дитині, пояснив:

— Цей напад, Гуго, було організовано виключно через вас. Подумайте, наскільки їм важливо вас знищити, якщо у відволікаючій операції Темні поклали більше трьох десятків своїх найкращих агентів. І храм підірвали, бо вважали, що ви перебуваєте там. І коли б вони хоч трохи в цьому сумнівалися, на вулиці на вас очікувала б добряча команда відбірних горлорізів. Невже ви гадаєте, що це від гарного життя ми завезли вас сюди з такою пересторогою, поодинці? У будинку сидять два десятки колишніх працівників спецслужб, а Темні, підірвавши церкву, тепер на сто відсотків упевнені, що знищили вас.

— Зачекайте… так… так ви що, навмисне підставили монахів?!

— Вас це обурює? Знаєте, мене теж. Та це не той випадок, коли треба чинити з позицій гуманізму й совісті. Ціна надто висока, і я це розумію. А ви?

Запала тиша. Академік обвів поглядом принишклих гостей. Секунда. Друга. Всі мовчали, але що то була за мовчанка… Скільки болю, обурення…

Андрій уявив собі, що повинна переживати ця взагалі-то порядна людина, яка змушена була віддати на жертву, мов пішаків, ні в чому не винних людей.

— Отже, я забороняю вам виходити з цього будинку. Сьогодні переночуєте тут, а завтра вас переведуть в інше місце. Вечерю вам принесуть.

Антон Богданович повернувся і, не прощаючись, вийшов.

Розділ двадцять другий

Уночі ніхто не міг заснути. Крутилися на матрацах, покладених уздовж стін, зрідка обмінюючись притишеними репліками.

Сосновський із Шмідтом упівголоса почали обговорювати обставини нападу, поступово до розмови долучилися швед та Нікола, а згодом і Андрій, котрий ніяк не міг позбутися неприємного осаду в душі, що його залишила розмова з Онопрієнком. Навіщо він розповів усе те? Адже міг і промовчати… Чи йому треба було зняти з себе хоча б частину ноші, яку він добровільно взяв на себе і яку вже несила нести? Важко самому переживати таке…

Вони не помітили, як розмова перетекла в історії з колишнього їхнього життя. Виявилося, що Андрій, Кримов і Сосновський брали участь в одній війні. Спочатку Кримов воював проти своїх нових товаришів на боці Великого Азійського Союзу, головними учасниками якого були Росія, Іран та держави Середньої Азії, а потім, коли Росія перейшла на бік Європейської Коаліції, він мав шанс зустріти Батлука та Сосновського в шанцях на фронті проти Ірану, Китаю та Кореї.

Небагатослівний німець скупо повідомив про те, що він — скромний бухгалтер, працював у одній із найбільших транснаціональних компаній, але з півроку тому залишив роботу через напади «фіалкової хвороби» та спустошливі головні болі.

Андрій гмикнув про себе, згадавши рубці на руках Шмідта, але промовчав: не хочеш говорити — твоє право.

Ганс мав дружину та двох дітей, але що з ними трапилося, він не знав.

— Я саме проходив клінічне обстеження в Берліні, коли ЦЕ почалося, — сумно повідомив він.

Сосновський по війні залишився в армії.

— Я вже був би майором. У квітні пішло подання про присвоєння звання, але…

Швед довго відмовчувався, хоч як Сосновський намагався його «розкрутити», довго пихкав, кректав, потім усе-таки вичавив:

— Та що там казати… я і не вмію зовсім, мозку не вистачає. Я, скільки себе пам’ятаю, бився. Із школи мене за це витурили. Двічі сидів, але ще перед першою судимістю два роки виступав у кетчі.

Дивлячись на масивну постать Карлсона, що вимальовувалася на тлі вікна, Кримов зауважив:

— Б’юся об заклад, тобі непогано вдається.

— Ага, то все, що я умію.

І раптом Андрій похопився:

— Зачекайте, а як ми всі спілкуємося? Я усіх розумію, мене всі розуміють, а якою мовою ми говоримо?

У кімнаті вибухнув сміх.

— І до тебе нарешті дійшло. Тепер немає мов, усі мають одну.

— Але як?..

— Гадаєш, це комусь відомо? Та і яке це має значення, — зітхнув Шмідт.

— Хлопці, але ж це означає, що й національним відмінностям гаплик, — зауважив Сосновський. — Адже тепер німця від фіна чи британця не відрізниш. Певне, це й на краще, он скільки через це трагедій було.

— Гидко слухати! — раптово пролунав голос Кримова. — А тим більше від поляка, адже твій народ — один із найпатріотичніших. Як ти можеш таке казати? Нація — то мов одна велика родина, зі своїми радощами і бідами, своїми сварками і святами. І раптом зруйнувати все це, відібрати у людини цю родину, забрати пісні, традиції, національний дух, взаємодопомогу.