Прокляття обраного

— Ви сказали, є й інші?

— Є. І всі вони, ті, хто почув Заклик, прийшли до найближчого Святого міста. Завтра ти з ними познайомишся, завтра ви почуєте, заради чого тут зібралися.

Розділ двадцять перший

Уранці в двері його кімнати постукали. На порозі стояли головний лікар та двоє незнайомців, у котрих легко можна було впізнати перевдягнених у цивільне військовиків.

— Доброго ранку, — привітався лікар, — тут до вас приїхали.

— Добридень, — один із військовиків просунувся до кімнати. — Ми від академіка Онопрієнка, за вами, Служба безпеки.

— Мені треба одягнутися.

— Звичайно, звичайно, ми зачекаємо надворі.

За півгодини Андрій у супроводі чотирьох співробітників Служби безпеки їхав Києвом у двокінному екіпажі.

Ці хлопці абсолютно не були схожі на конвоїрів чи наглядачів. Вони багато жартували й залюбки відповідали на будь-які запитання.

Відчувалося якесь особливе ставлення до Андрія, це буквально читалося на їхніх обличчях, а Батлук останнім часом навчився добре розуміти не лише настрій людей, але й сприймати їхні думки, що поставали перед ним у вигляді розмитих емоційних картинок. Ці міцні, впевнені у собі хлопці відчували до нього не просто повагу — благоговіння у них змішувалося з чимось близьким до обожнювання.

Спитати? Ніяково. Замість цього Андрій поцікавився:

— А чому ви їздите на конях? Наскільки я зрозумів, у місті збереглися всі види транспорту. Коли діє вогнепальна зброя, є електрика, повинен бути й придатний до використання бензин.

— Є, — погодився один з офіцерів, — усе це працює, але лише в межах міста. Якщо привезти щось ззовні — це буде звичайне сміття; те, що побувало в Темному світі, ні до чого не придатне. А наші запаси обмежені: бензин ми використовуємо лише в крайніх випадках, переважно з нього виготовляють напалм для вогнеметів; а електроенергія подається на передову, до шпиталів, ну, і вулиці доводиться освітлювати, хоча б центральні. Мазут майже закінчився, ТЕЦ стоять. Учені пристосували ядерний реактор в Інституті прикладної фізики, але його потужності не вистачає, та й палива замало. Коней також мало, тому більшості доводиться ходити пішки.

— Зрозуміло.

— Як там, у Темних? — трохи згодом запитав супутник.

— Нічого гарного.

Вони під’їхали до Лаври. Екіпаж зупинився на вулиці, й Андрія через Надбрамну церкву провели всередину.

Лавру ретельно охороняли. Він помітив на стінах із півдюжини охоронців, на Великій лаврській дзвіниці було встановлено кулемет. Охоронці не поспішали, надаючи йому можливість роздивитися.

Із того часу, коли Батлук був тут востаннє, майже нічого не змінилося, хоча пройшло вже близько шести років.

Не було гомінливих різнобарвних групок туристів, більшість помешкань було зачинено, на деяких стінах сліпими плямами світилися місця, де раніше висіли стенди та реклами виставок — ото й усі зміни. Раз по раз Андрія з супутниками обганяли монахи. Більшість проходили мовчки, лише дехто вітався з охоронцями.

Лунко вдарив дзвін. Андрій озирнувся на Велику лаврську дзвіницю. Ні, не там.

— Скоро молитва в Трапезній церкві, — пояснив один із супутників.

На порозі старовинного двоповерхового будинку на них уже чекав високий священик із сивиною в акуратній чорній бороді. Він привітав охоронців і зовсім по-світськи міцно потис руку Андрію.

— Усі вже зібралися, чекаємо лише на вас.

Він провів Андрія нагору, де у великій світлій кімнаті було кілька людей, із яких Батлук знав лише Онопрієнка.

Проти дверей у пневматичному кріслі розташувався здоровезний чолов’яга, який одразу ж привернув увагу своїм виглядом. Андрій ніколи не зустрічав людини, могутнішої за Резо, але цей тип був важчий кілограмів на двадцять — півтора центнера могутніх м’язів без жодного граму жиру. У зрості він навряд чи переважав Резо, зате… Про таких говорять: поперек себе ширший. Під його тушею крісло прогнулося до самої підлоги і стогнало від найменшого руху велетня.

«Цікаво, — думав Андрій, дивлячись на кострубате, заросле кудлатою бородою обличчя, — чим його не били?»

— Знайомтеся, Гуго Карлсон, швед.

Той рикнув щось привітне і простягнув Андрію лапищу, в якій, певне, помістилися б чотири таких, як у Батлука, долоні.

— А це — Ганс Шмідт, — відрекомендував академік худого костистого чоловіка років тридцяти, одягненого в старовинну, місцями пом’яту кірасу.

Німець кинув на Андрія швидкий хижий погляд, який багато про що сказав Батлукові, похмуро кивнув і повернувся до огляду нігтів на руці, посіченій дрібними рубцями. Андрієві були відомі ці відмітини, такі залишаються від ураження вибухом модернізованої касетної бомби, коли тисячі майже невидимих голчасто-стрільчастих елементів викошують усе живе на сотні метрів довкола.

— А це — Ігор Кримов, він із Росії.

— Із Дону, — посміхнувся невисокий крем’язень у чотириколірному маскувальному «хамелеоні». На вигляд йому, мабуть, не виповнилося й тридцяти, і він був наймолодшим з усіх присутніх.

— Ян Сосновський, поляк, — не чекаючи, доки його відрекомендує Онопрієнко, назвався, легко підвівшись зі свого місця, хлопець, що сидів поруч із Кримовим. — Я, прошу пана, трохи про вас чув. Ви командували «Сірими пластунами». А я служив у «П’ятій корогві».

— Я теж знайомий із вашими хлопцями, — усміхнувся Андрій, — відмінні вояки, вмілі та сміливі.

— Так, то правда, — аж засяяв поляк.

Кримов скоса зиркнув на нього і буркнув щось невизначено-іронічне.

— Ну і, нарешті, Нікола Іванов.

Тільки зараз Андрій помітив невеличкого сухорлявого дідуся-бурята, котрий сором’язливо примостився у кутку.

— Ніколі було найважче сюди дістатися.

Батлук вражено подивився на маленького старого. Взагалі нереально було повірити в те, що таке можливо: подолати кілька тисяч кілометрів, нехай навіть і верхи.

— Повітряна куля, — пояснив Сосновський. — Нікола побудував повітряну кулю і летів більше місяця. Жодного разу не приземлився.

Бурят ніяково посміхнувся і чомусь похитав головою.

— Ну, от і познайомилися. З цього часу ви — одна команда. Не побоюся цих слів, але доля людства тепер залежить від вас.

Онопрієнко уважно подивився на кожного з п’яти Обраних і продовжував:

— Навіть саме ваше існування — таємниця, відома в Києві десятку-півтора людей. Більшість охоронців, які вдень і вночі наглядають за вами, не знають, кого саме вони охороняють. Ще вчора ви не знали один одного, а сьогодні об’єдналися заради досягнення спільної мети.

Раптом він замовк, прислухаючись. Десь поза стінами Лаври затріскотіли постріли, потім, уже ближче, пролунали багатоголосі крики.

Тієї ж миті заверещав телефонний зумер. Андрій здивовано подивився на стіл, де стояв апарат: він зовсім забув про існування таких речей.

Академік підняв слухавку, якийсь час мовчки слухав, кривлячись від гомону, що йому заважав, потім дав відбій, постояв, про щось роздумуючи, і пішов до виходу.

— Будьте тут, — уривчасто кинув він, побачивши, що решта посунула слідом, — будівля під надійною охороною, а ми без вас якось впораємося.

Коли він пішов, усі разом заговорили, перебиваючи один одного.

— Якщо вони гадають, що я відсиджуватимуся, поки всі там б’ються, то вони помиляються, — гудів Карлсон, пробиваючись до виходу.

Шмідт намагався його зупинити:

— Академік чітко висловився: ми повинні залишатися тут.

Звичайно, йому не вдалося б стримати цю гору, коли б у шведа не вчепилися Кримов та Сосновський.

— Пропусти! — Карлсон палаючим поглядом утупився у Шмідта. — Я ще ніколи не стояв осторонь бійки! Я не вмію ховатися!

— То доведеться навчитися! Невже ти думаєш, що крім тебе тут зібралися самі боягузи? Ти — солдат і повинен знати, що накази виконуються, а не обговорюються!

Твердий, непорушний погляд німця трохи охолодив запал вікінга. Він уже не рвався до дверей, а бігав від вікна до вікна, намагаючись розгледіти, що відбувається на вулиці.