Прокляття обраного

Уперше за довгі місяці Батлук насолоджувався спокоєм та безпекою. Зранку, прихопивши із собою книжку, Андрій виходив надвір, влаштовувався на лаві десь у самій глибині алей і уявляв, ніби нічого з того, що він пережив, не було, ніби місто за лікарняною огорожею живе своїм звичним життям.

Його настрій не зіпсувався навіть тоді, коли Андрій помітив, що подвір’я лікарні ретельно охороняється і за ним самим приглядають люди в цивільному.

Він просто дивився на небо, на сонце, вдихав пахощі осені, що народжувалася, і слухав, як перегукуються горобці, голоси яких він майже, забув.

Увечері до нього прийшли перші відвідувачі. Хоча обидва були вченими, важко було уявити людей, більш несхожих один на одного, ніж вони.

Професор Арутюнян, маленький, опецькуватий п’ятдесятирічний чоловік в окулярах, крізь товсте скло яких на світ здивовано дивилися величезні очі, притискав до себе потерту валізу, в якій, певне, не було жодного папірця.

Антон Богданович Онопрієнко більше був схожий на боксера-середньоваговика, ніж на вченого: атлетична фігура, швидкі точні рухи. Його обличчя випромінювало впевненість і силу. Дивлячись на нього, здавалося — ніщо не може заскочити його зненацька.

Онопрієнко був наймолодшим і, мабуть, найвідомішим широкому загалу членом Академії наук. Незважаючи на неповні тридцять п’ять років, він уже вважався одним із провідних у світі спеціалістів з проблем часу-простору. Андрій колись читав кілька науково-популярних статей, автором яких був академік.

Привітавшись, гості всілися на лаву. Арутюнян увесь час якось нерішуче поглядав на колегу, і, мабуть, через це Андрій вирішив, що професор почувається трохи ніяково.

— Вас можна привітати, Андрію, — почав розмову Онопрієнко, — далеко не кожному щастить прорватися до міста крізь їхні лави.

— А я не проривався, тому й поталанило.

— Оце вже точно. На щастя, у той момент не було снайпера… А охорона не повинна витрачати багато набоїв.

— Оголосіть їм догану, — буркнув Андрій.

— Уже, — розсміявся Онопрієнко, — звільнили без вихідної допомоги.

— Антоне… — Арутюнян похитав головою.

— Та жартую, звичайно, — відмахнувся той, — я ж люблю чорний гумор.

— Оце вже ні, навіть такого гумору ти не маєш, — гмикнув професор, — тому облиш це, не дратуй оточуючих.

— Та Бог із ним, Андрій мене вибачить, чи не так?

Батлук зітнув плечима. Він губився у здогадах відносно мети цього візиту. Власне, якщо подумати, то його або перевіряють, або ж їх просто цікавить, як воно там, на тому березі. Певне, люди звідти з’являються у місті не щодня.

Тим часом Арутюнян почав цікавитися, як Андрієві тут живеться.

— Ми, звичайно, зробимо все можливе, аби ви почувалися добре, і мали все необхідне. Ви для нас — неоціненний скарб.

— Ви би краще гарненько перевірили цей скарб, а раптом я — Темний або ще гірше — демон.

— Ну, демони — це виключено, а щодо перевірки…

Онопрієнко ніяково усміхнувся і промовив:

— Армен Ашотович — гарний спеціаліст з біоенергетики. Він вас оглянув, коли ви спали. Ви маєте рацію, Темні часто намагаються проникнути до нас, і треба бути вкрай уважними. Так от, ви — не Темний.

— Красно дякую, — посміхнувся Андрій.

— Нема за що, — незворушно відповів Онопрієнко. — Але ваш енергетичний потенціал відрізняється від звичайного людського. Ви — Обраний. Ви — один із тих, заради кого ми все ще тримаємося тут, на кого сподіваються рештки людства.

— Ого…

— Пізніше ми все вам пояснимо, але спочатку хотілося б вислухати вашу історію.

Він повагався і додав:

— Звичайно, якщо ви готові говорити.

— Ну що ж, — Андрій зітхнув, — можна спробувати.

— Ви начебто проти?

— Не проти, але…

Як їм пояснити? Андрій і сам не міг розібратися у своїх почуттях. Минуле — мов заборонена зона, яка зовні здається не такою забороненою, як є насправді, але в яку не можна заходити в жодному разі. Він це пережив, він живий. Цим людям здається, що воно, це минуле, вже не може дістати. Та для Андрія навіть просто дивитися, як воно шаленіє за непробивним склом часу, — неможливо, страшно і небезпечно. І розум, і душа сахаються від кожного його кидка на прозору стіну.

— Скажіть, вам просто цікаво, чи… це важливо?

— Це важливо. Дуже важливо, — відповів Онопрієнко, — спробуйте не випустити жодної деталі.

Добираючи слова, Андрій почав розповідати. Можливо, вони хотіли почути щось інше, можливо, вони прийшли за якимись конкретними відомостями, однак Андрій говорив про своє… Для нього зараз їхні інтереси були другорядними.

Дитинство і юність, школа й перше кохання, військові марші та студентські сабантуйчики — все це проходив Андрій, долаючи тамбури забутих подій та імен.

Вчені мовчки слухали. Ані пари з вуст. Андрій, заглиблений у розкидану часом пам’ять, не бачив, наскільки уважно вони все це сприймали, та його це і не цікавило. Він просто згадував…

Лише одного разу академік щось перепитав, але тут-таки й замовк, зачувши розлючене шипіння Арутюняна.

Коли він закінчив, було вже темно. Над містом, яке скупо освітлювалося нечисленними ліхтарями, висіли зірки, яких зазвичай у мегаполісах не видно. Крізь уже по-осінньому холодне повітря креслили свої траси метеори.

— Те, через що ти пройшов, — подвиг, — перервав мовчанку, що запала, Арутюнян. — Не знаю, мабуть, я не бажав би опинитися на твоєму місці.

— Ще б пак, нічого приємного в цьому немає.

— А ця твоя хвороба — і не хвороба зовсім.

— Із деякого часу мені це вже відомо, хоча природу цього… явища я так і не зрозумів.

— Ти ж знаєш, у Всесвіті ми не самі. Існують інші світи, і посланці одного з них зараз тримають в облозі місто.

Онопрієнко підвівся і почав проходжуватися вздовж лави, видно, так йому було легше говорити.

— Так от, те, що з тобою відбувалося, — це лише перешкоди, побічний ефект від спроб встановити з тобою обопільний контакт. Це було дуже важко, довго пояснювати, а ти, певне, втомився. Якщо коротко, то створінням Світла останнім часом неймовірно важко пробитися на Землю, це потребує колосальних затрат енергії. Складність полягає в тому, що псі-випромінювання певних частотних параметрів передається не лише крізь час та простір, але і крізь один вимір, котрий є комбінацією часу та простору. В цьому випадку вони виступають не тільки фізичними величинами, але і як постійні системи координат, в яких суб’єкт існує по відношенню до Всесвіту.

Помітивши, як спохмурнів Андрій, академік запитав:

— Незрозуміло?

— Чесно кажучи, не дуже.

— Не переймайся, на Землі й у старі часи навряд чи знайшовся хоча б десяток людей, які до кінця розуміли б, у чому тут річ. Власне кажучи, цього не знає у нас ніхто. Донедавна не існувало навіть відповідної методики, визначень, які б розкривали ці процеси. Отже, якщо спрощено, уяви собі систему координат, де один вектор — це час, другий — простір, а третій — простір-час.

Онопрієнко накреслив на землі трикутник.

— Дивіться, ось геометрична фігура, вона має якісні й кількісні характеристики: довжина сторін на площині та період часу, в якому вона існує. Ось вона є. А ось, — Онопрієнко витер трикутник, — її немає.

Андрій кивнув.

— А тепер уяви, — продовжував академік, — що довжина однієї сторони трикутника вимірюється у сантиметрах, а другої — у секундах. Є ще й третій параметр характеристики цього трикутника — час існування.

Онопрієнко знову витер малюнок.

— Ну, гаразд, а до чого тут я? — запитав Батлук. — Те, що я — Обраний, чув не лише від вас, але мені так і не пояснили, що ж це означає. Хто ж я?

Академік зітхнув:

— Той, чия душа вічно залишається на Землі аж до тих пір, коли прийде Царство Боже. Вона переходить із тіла у тіло, спить, доки не настане час їй прокинутися, щоб захистити людство від загибелі. Ти — один із тих, кого наділено якостями і світу Світла, і світу Темряви; ти однаково належиш і їм обом, і Землі; ти — один із мільйонів звичайних смертних. Та навіть серед Обраних ледве десята частина доживає до Битви, решта або пропадають у психушках, або накладають на себе руки, не в змозі знести фізичних та духовних мук.