Прокляття обраного

— Агов, Антоне! — вигукнув раптом Астарот.

Тієї самої миті поруч із ним опинився той самий командир охоронців, який привів Андрія сюди.

— Убий його, — тихо наказав демон.

Той повернувся до Андрія і спокійно підняв списа. Андрій відсахнувся, більше від того, що побачив у очах цієї людини, — таке він рідко зустрічав навіть серед диверсантів-горлорізів під час війни. Нерухомий, спокійний погляд людини, яка робить свою роботу. Обличчя без жодних емоцій…

Рвучко нахилившись уперед, він із силою кинув в Андрія списа. Зловісний шурхіт.

Сталь розітнула повітря, вже смакуючи теплу кров, смерть, яку вона принесе, розітнувши таку поступливу плоть, але…

Андрій упав на спину і почув, як у двадцяти сантиметрах над ним прошелестіло повітря. Він лише зараз усвідомив, що захищається. Спис дзенькнув об протилежну стіну і розлетівся на друзки, металевий наконечник поскакав підлогою кудись під ноги Астаротові.

Андрій не встиг підвестися, як Антон підскочив до нього із занесеним для удару мечем. Батлук крутнувся, підхопив пуфика й підставив його під удар загостреного леза. Атакуючий уже не міг зупинити руку, клинок меча глибоко увігнався у дерев’яну основу пуфика.

Охоронець, намагаючись витягти меча, рвонувся назад, Андрій якусь мить опирався, а потім різким поштовхом кинув пуфика в супротивника. Той втратив рівновагу і впав горілиць.

Далі все відбулося миттєво. Андрій скочив, устигнувши прорахувати можливості супротивника, відбив слабку спробу захисту, й за секунду його нога вже втискала пуфик в Антонову шию. Охоронець смикнувся, засмикав ногами, його голова заплуталася у плащі, обличчя не було видно, але пальці, які судомливо шкребли підлогу, свідчили про те, що Антон іще живий.

Одразу кілька солдат зі списами напоготові кинулися на Андрія.

— Досить, — зупинив їх Астарот.

Він презирливо подивився на начальника своєї охорони, котрий безпорадно ковтав повітря, і вказав на нього пальцем:

— Добий його.

— Ні.

— Добий!

— Ні!

Андрій відвернувся від переможеного. Демон потиснув плечима, мовляв, твоя справа, і зробив знак охороні.

Зачекавши, доки солдати витягнуть охоронця геть, Астарот, наче нічого і не відбулося, продовжував:

— Бачиш, хвилину тому ти двічі стояв перед вибором: чи дати вбити себе, чи вбити самому? І сам, завваж, сам зробив його. Ти досвідченіший, сильніший, швидший за противника і чесно заслужив перемогу. Ти кращий за нього, тому що вмієш те, чого не вміє він. І так буде завжди. І ніякого, як ти говориш, карцеру, тому що свобода — не усвідомлена необхідність, як у вас дехто вважає, а можливість приймати рішення. І це в тебе ніхто не в змозі відібрати, доки ти дихаєш і мислиш. Просто вибір буває правильним і помилковим, але то вже інше питання. Наприклад, залишивши Антонові життя, ти вчинив необачно, адже надав йому можливість ще раз спробувати тебе прикінчити. І наступного разу він старався би краще. Ти вчинив нераціонально.

— Я зробив вибір, — усміхнувся Андрій, — вибір між раціональністю та гуманністю.

— Не вимовляй цього слова при мені, — скривився Астарот. — Гуманність або для слабаків, які прикривають цим словом своє безсилля, або для володарів, що не мають гідних ворогів і тому можуть собі дозволити погратися у лібералізм. А ти не перший і не другий, ти борешся за власне життя, і воно — надто цінна штука, аби замислюватися над тим, якими методами ти його захищаєш.

— Бувають і важливіші речі.

— Які?! — аж підскочив Астарот. — Які?! Не верзи дурниць. Честь, сумління… Честь по відношенню до кого? Чиє сумління? У тебе воно одне, а якийсь абориген Полінезії має зовсім інше. Чи ти стверджуватимеш, що чимось кращий за нього? Чи, може, людяніший за нього? Ні. А ваші моральні принципи схожі, мов яблуко на моркву.

Тобі ж відомо, що моральні закони ґрунтуються на умовах життя — чим ближче людина до небезпеки, до злиднів, чим більше часу вона витрачає на боротьбу за виживання, тим простіша, вужча система морально-етичних принципів, якими вона керується. Людство ожиріло. Захищаючи свої гроші, спокій і щоденну порцію пива, воно і вигадало… мораль. І чим багатша людина, тим більше моральних законів вона вигадує, не для себе, завваж, а для інших.

«Не вкради», «не вбий» — гарні лише для ситих. О, вони навіть згідні коритися ним, абсолютно щиро згідні. Але… лише до тих пір, доки життя не повертається до них дупою. Спитай у цих апологетів загальнолюдського добра, чи є виправданим порушення встановлених порядків, чи є ситуація, коли можна знехтувати Заповідями, і вони знайдуть цілу купу винятків.

Якщо крадіжка — смертний гріх, чому ж тоді вони ладні виправдовувати голодну людину, яка вкрала їжу, адже, рятуючи тіло, вона втрачає безсмертну душу? Гуманісти, які відстоюють заборону смертної кари, з піною на губах вимагають крові покидька, який зґвалтував і задушив дівчинку-підлітка.

Ви робите винятки, а, по суті, нищите сталі моральні закони й будуєте нові, за якими заповідь «Не убий» вже не є абсолютною, а кавалок ковбаси переважує людську душу на будь-яких терезах.

Підсвідомо ви розумієте, наскільки хиткі ці ваші красиві побудови, і, анітрохи не знітившись, кидаєтеся шукати підтримки… у тій-таки релігії. І знаходите. У Біблії чи Корані або ж у Талмуді успішно віднаходите новий, прихований досі сенс буття. Від відвертого пристосування своїх вчинків до цитат на кшталт «око за око», до цинічних схоластичних вивертів.

Виправдовується все: і вбивство, і самогубство. Але чого вартий закон, який різні люди в різних ситуаціях можуть змінити під себе? Закон повинен діяти завжди, він ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ бути об’єктивним. Чи не було би справедливіше і відвертіше користуватися такими законами, які дала нам природа, які існували до Homo sapiens і призначені для нього незалежно від того, солдат він чи жебрак, імператор чи шльондра?

— Ви… ви говорите про боротьбу про виживання?

Андрій був розгублений, пригнічений, знічений. Жодному слову він не міг заперечити, вони боляче били його жорстокою, неприємною правдою. Але висновок, до якого підводив його Астарот… Так не повинно бути, так не можна!

— Саме про неї я й кажу, — кивнув демон.

— Але ж тоді все дозволено! — знайшов у собі сили сперечатися Андрій. — Тоді виходить, що людиною керує закон особистої вигоди.

Демон дуже здивувався:

— Але ж так воно і є!

Він промовив це таким тоном, що Андрій знову відчув, наскільки жалюгідно виглядають його потуги щось заперечити.

— Якими словами ви б це не прикривали, але всіма вчинками людей керує КОРИСТЬ, — сказав Астарот. — До речі, цю точку зору поділяють і ваші філософи.

— А чиї інтереси домінуватимуть? Хто сильніший, той і правий?

— Ну, нарешті, — розсміявся Астарот, — нарешті ми дійшли до суті. Так, усім керує сила, будь-яка: фізична чи розумова, сила грошей чи сила волі. Така особистість і піднімається над рештою. Воістину було би дивним, якби чемпіоном світу оголошували не найсильнішого атлета, а, скажімо, гарного сім’янина.

— Ніцше… сильна особистість…

— Правильно, Ніцше — один із перших, хто зрозумів і виділив принципи, за якими повинно жити суспільство, якщо воно не хоче потонути в хаосі.

— Тільки слідом за Ніцше прийшов Гітлер.

— Помиляєшся. Неможливо робити висновок про користь та ефективність закону з того, яким чином людина його використовує. Ти ж не заборониш закон всесвітнього тяжіння через те, що якийсь оригінал залізе на дах і почне скидати на голови перехожих цеглу? І ще. Подивися на явище Гітлера з іншого боку: він вважав себе надлюдиною, але об’єктивно таким не був, і сильніші за нього особистості поставили все на свої місця.

— Але скільки крові пролилося!

— Ну а ти як хотів? Без крові? Без сліз? Без помилок? Так не буває. Ідіть уперед, шукайте, помиляйтеся, повертайтеся назад і знову шукайте, шукайте… І знайдете, адже ви маєте могутню зброю чи, якщо хочеш, компас — ваш розум.

Астарот замовк і запитально глянув на Андрія, мов професор на студента. Батлук сидів, уп’ялившись у підлогу, і лише зчеплені, побілілі пальці виказували його стан. Перед очима, мов у калейдоскопі, одна за одною миготіли картинки минулого, що згасло, і майбутнього, яке не відбулося. Гарного і поганого. Ще й ще.