Прокляття обраного

Він завмер. Відганяючи нудоту, скрипнув зубами, прагнення викинути НЕВИДИМЕ змусило боротися, щосили боротися з цими сильними, жорсткими пальцями.

Незрозуміло як, але це йому вдавалося, хоча цього разу телепатична атака була на порядок сильнішою за ту, яку Андрій пережив у таверні. Батлук намацав у своїй свідомості чужі пальці й різким рухом викинув їх геть. Він навіть на мить побачив їх, примарні, сяючі холодною енергією, з налиплими шматками знайомих думок.

— Та-ак… — з ноткою подиву промовив Астарот, — а ти справді телепат, та ще й найсильніший з усіх, які є на Землі. І жаль буде…

Він недоговорив. У паузі, що настала, було чути, як потріскують дрова в каміні. За вікном лунали важкі розмірені кроки — змінювалася варта.

— Утім, усе залежить від тебе, — продовжував Астарот.

— Від мене тут, здається, нічого не залежить.

Андрій подивувався тому, як змінився, став слабким та скрипучим його голос.

— Та що ти, це не так, у будь-якій ситуації у людини залишається її головний привілей — право вибору. До речі, цьому вчить і ваш… Бог.

Обличчя співрозмовника раптово спотворила дика гримаса. І хоча він миттєво впорався з мімікою, те, що Андрій побачив, вразило. Останнє слово, що його вимовив демон, затопило Астарота болем, ненавистю та злобою; воно, здавалося, викликало у власника замку дике бажання вити та гризти те слово зубами і в той самий час вимовляти його знову й знову, вивертаючись у жахливих судомах мазохістського сп’яніння.

Тихо-тихо, непомітно Андрій намагався приборкати нерівне, схлипуюче дихання, йому хотілося зовсім завмерти, втиснутися у пуфик…

Той, хто сидів за кілька кроків від нього, викликав навіть не страх, а крижаний жах. Розуміння того, що Андрій тут полонений і, найпевніше, приречений, до певної міри допомагало загнати жах углиб, у прірву. Але все ж страх випльовував і випльовував звідти крижані бульки, які дірявили душу наскрізь.

— Та ти мене не слухаєш! — долинуло до Андрія. — Про що ти тільки думаєш?

Астарот із цікавістю вдивлявся у полоненого, навіть нахилився уперед, і полонений напружився, чекаючи на те, що знову відчує дотик чужих пальців до свідомості, але нічого не відбулося.

Астарот знову відкинувся на спинку крісла:

— Мені було б приємно і… цікаво, якби ти залишився зі мною. Ні-ні, — попереджувально підняв руку, хоча Андрій і на гадці не мав зараз заперечувати, — я не буду вмовляти тебе слугувати мені — слуг багато. Ти цікавиш мене передусім як людина. Не така, мов ось ці манекени, — кивнув він убік охоронців, — як справжня жива людина. Розум, сумління, любов, підлість, ненависть, зрада. Це… цікаво. Можеш вважати, що у тобі я вивчаю супротивника.

— Мені здається, що ви мали досить і часу, і можливостей, аби вивчити людину, — кинув Андрій і навіть розгубився, настільки іронічно й брутально пролунали ці слова.

Астарот, здавалося, цього не помітив.

— Ну… ти надто перебільшуєш наші можливості…

Здалося, чи й насправді в його голосі пролунав смуток?

— Наприклад, я не можу зрозуміти, чому людина, для якої Вогонь — близька стихія, так і не сприйняла Дух Вогню. Замість цього ви віддаєте свої душі Назаретянину, Він — вічний переможець, а ми задовольняємося крихтами.

— Але ж ви тут?

— Ми вас підкорили, підкорили грубою силою. Ви нам піддалися через страх, а я говорю про сприйняття основних життєвих принципів. Немає логіки, — Астарот смикнув головою, — не можу зрозуміти, чому все так побудовано і, найголовніше, чому не розвалюється.

Він нервово хруснув пальцями і навіть підвівся з крісла.

— Ви протягом цілої своєї історії намагаєтеся пізнати Всесвіт. Дух Вогню говорить вам: «Будь ласка, ось він я, поруч, я допоможу вам. Найпотаємніше моє бажання — щоб ви пізнали ВСЕ. Щоб безкінечність у всій різноманітності своїх законів підкорилася вам. Людино, борися, не озирайся ані на Бога, ані на мене, доходь до всього сама». І людина начебто згодна. Але, взявши пораду, порадника не визнає.

Сатана каже: «Не вклоняйся нікому, нікому не корися, найцінніше з того, що є в космосі, — це людська особистість з її неповторною індивідуальністю; будь самим собою, цінуй себе такого, який ти є, вдосконалюйся». І знову ви згодні, але на самого Сатану дивитеся, як на ворога.

Він говорить вам: «Май надію лише на себе і на свої сили. Світ — ворожий, окрім Тебе самого, немає нічого, що підтримувало б тебе у битві з ним; будь сильний». Ви згодні, але вчителем своїм оголошуєте Назаретянина.

Так, тепер Андрій уже ясно чув у голосі Астарота гіркоту. Гіркоту й образу. А тим часом той продовжував:

— І при цьому із Сатаною ви щиріші, ніж зі своїм… Учителем. Немає жодної заповіді Христа, яку б переважна більшість людей не порушила б. Ви їх не заперечуєте, але й виконувати якось не поспішаєте. Вважаєте їх наївними, утопічними, і в той самий час свої моральні закони засновуєте саме на них. А ти кажеш, вивчати людину… Ну то що? — знову запитав демон. — Згоден?

— А коли ні?

— Ну що ж… Тоді, сам розумієш, доведеться тебе нейтралізувати. Хоча… хоча от що. Ми не заперечуватимемо, аби ти оселився в якому-небудь спокійному місці, і, повір, ніхто тебе не турбуватиме, я особисто це гарантую. Ну а пізніше, хтозна, можливо, ти й зміниш своє ставлення до того, що зараз відбувається на Землі.

— Тобто, наскільки я зрозумів, вас влаштовує будь-яке рішення, окрім…

То була якась дивна гра недомовленостей, які, втім, обидва добре розуміли. Батлук був свідомий того, що ментальний контакт на початку зустрічі розкрив його, хоча й не в повній мірі, але цілком достатньо для того, аби Астарот довідався і про наміри полоненого, і про його можливості, і про коливання. Але невже Андрій настільки важливий для цієї могутньої істоти, яка наближена до Люципера, за якою стоять усі сили Темряви?

Астарот чекав на відповідь. Андрій відчував, що демон не впевнений у тому, що він зголоситься: за спокоєм і якоюсь навіть поблажливою доброзичливістю вгадувалося ледь помітне хвилювання, мов у шахах, коли гросмейстер зрозумів вразливість своєї позиції та із завмиранням серця чекає на те, чи помітить це супротивник. От тільки де воно, це слабке місце? Секунди спливали, спливали, складалися у хвилини, а хвилини — у вічність. Астарот чекав.

І раптом Андрій зрозумів. Він навіть завмер, вражений тим, наскільки все просто. Господи, та вбивши його, Астарот зовсім нічого не виграє!

За вікнами, беззвучно буркочучи, вкладалася спати ніч. Тихе потріскування в каміні ледь коливало щільну ковдру напівмороку в кімнаті, приховуючи обриси облич тих, хто зараз у ній перебував. Не хотілося вірити, що це майже кінець, розум відмовлявся сприймати те, що відбувалося під заступництвом цього затишного тепла. Невже Андрій ще не звик, не притупилася в ньому гострота того, ЩО це за місце і з КИМ він розмовляє?

— Ну то як? — спитав нарешті демон.

Андрій мовчки похитав головою.

Астарот роздратовано змахнув руками:

— Що? Що таке? Я відмовляюся розуміти! Ти прирікаєш себе на смерть — і заради чого? Це безглуздо, безглуздо й нікому не потрібно. Невже мертвим бути краще, ніж залишитися жити де-небудь у затишку? Чого ти досягнеш?

Андрій потис плечима й запитав:

— Ви хочете знати, чому людина не йде за вами або хоча би до вас? Тому що захищає свободу, ту саму свободу, про яку ви говорите. Тому що відчуває — прийде час, і з’ясуєть-ся, що її вже немає. Закінчилася. І жодного вибору немає.

— Дурниці! — відрубав Астарот. — Навіть Назаретянин не заперечує свободи вибору. Завжди є свобода вибирати, як вчинити. І це каже той, хто дав вам віру, яку засновано на заборонах.

Астарот підкреслив останнє слово. Помовчав, потім подивився у вічі Андрію і сказав:

— А Сатана взагалі нічого не забороняє. Він не встановлює кордонів, ідіть, куди хочете, САМІ, зрозумійте ви це! Де ж тут несвобода?

— Знаєте, бувають ситуації, в яких ця ваша абсолютна свобода перетворюється на такий темний карцер…