Прокляття обраного

Нарешті він повільно підвів погляд і подивився у темні, мінливі очі біса.

— А скажіть… Якщо ось така сильна особистість, яка знає ціну собі й тим, хто навколо неї, переконана в своїй правоті й не обтяжена моральними принципами, натисне на кнопку… Хто виправлятиме її помилку?

Розділ вісімнадцятий

Андрій знову сидів у своїй камері, прислухаючись до глупої ночі за вікном. Тиша. Темна, байдужа, порожня. Лише кроки вартового, притишені важкими дверима. Тиша…

«Треба втікати, — вкотре вже з тугою подумав Андрій, — але як? Гризти зубами цю сіру стіну?»

Йому знову пригадалася лють, яка спотворила обличчя демона, коли він почув те запитання. Певне, Андрій мимоволі влучив у найслабкіше місце його міркувань. А може, те питання мало глибший підтекст, і Батлук лише наосліп намацав саме ту зброю, яка була йому потрібна? Зовсім випадково… Чи ні? Як тоді, біля трактиру.

Питання, питання…

Легке, ледь помітне запаморочення збивало з думок, заколисувало. Хотілося спати, спати… Задрімати, аби переселитися з цієї жахаючої дійсності в іншу, можливо, кращу?

Андрій похитав головою і ледь чутно вилаявся вголос. Здається, ці стіни і справді забирають силу, висотують, наче павук муху, яка потрапила в липкі смертельні тенета. Пригадалися сповнені глухої погрози слова демона: «Жодна людина, навіть Темні, в Золотому місті довго не живе».

«Треба втікати…»

Раптом він стрепенувся від божевільної думки. А що, коли… коли спробувати?

Андрій нерішуче поставив ноги на холодну підлогу, кілька секунд сидів так, потім, наважившись, встав і чомусь навшпиньки підкрався до дверей. Кроків у коридорі вже чутно не було, певне, вартовий задрімав.

Батлук перевів подих, обережно вивільнив своє ще не до кінця вивчене вміння. Камера перед очима розпливлася і якось поділилася на два зображення, майже однаково напівреальні, хоча одне й було чуже, незнайоме; від нього ставало моторошно — Андрій відчув, як у нього ворушиться волосся на голові. На якусь мить здалося, що за спиною у нього хтось є, і цей хтось…

Він аж озирнувся, до крижаного ознобу жахаючись почути знайомий повзучий шепіт…

Ледве загнавши всередину себе непереборне бажання кинутися назад, на нари, Андрій розширив свій другий зір. Той поступово витік у тісне приміщення камери, — Батлук побачив себе наче збоку, — просочився до коридору, де проти дверей, у кутку, сидів вартовий. Спершись підборіддям на руків’я меча, він дрімав.

Сам не розуміючи, як це в нього виходить, Андрій подумки штовхнув його, розбудив і наказав встати. Солдат слухняно підвівся, не тямлячи зі сну, чому тіло його більше не слухається.

І підкорити його, і керувати ним було на подив просто, можливо, тому, що Батлук не намагався контролювати його свідомість, а саму лише моторику. Трохи призвичаївшись, Андрій легко утримував солдата зовсім незначними зусиллями. Відчинивши двері, вартовий, мов вимуштруваний слуга, завмер на порозі.

І тут Батлук замислився. А що далі? Як вибратися із замку? З незнайомого міста? Скільки тут мешканців?

Він здригнувся, подумавши про те, що за ним міг слідкувати Астарот, що це якась пастка, адже демон знав про телепатичні можливості полоненого, отже, міг передбачити, що він їх спробує використати.

Зрештою Андрій наважився. Залишивши на кілька хвилин охоронця як стовпа при вході, він почав обстежувати кімнати фортеці.

Мабуть, із відстанню потужність екстрасенсорної дії зменшувалася, в усякому разі, він не міг достатньо чітко сприймати картинку, однак визначити, скільки в замку людей, усе ж спромігся.

Усюди спали, лише в караулці, в самісінькому кінці коридору, де знаходилася його камера, кілька охоронців грали в кості. І ще Андрій ніяк не міг пробитися до однієї з башт, яку огортало пружне фіалкове світло. Найімовірніше, там знаходилися апартаменти Астарота.

Ну що, ризикнемо?

Він спробував встановити контроль над солдатами в караулці, захоплюючи їх поодинці. Андрій немов розхитував якусь перешкоду, до часу залишаючи охоронцеві й тіло, й свідомість, аби потім одним рухом, якщо знадобиться, заволодіти і тим, і іншим. Перший. Другий. Вони продовжували гру, здавалося, усе йде, як завжди, але насправді солдати вже перебували під повним контролем полоненого.

Андрій уривчасто зітхнув. Знову… знову це відчуття чиєїсь присутності за спиною… Його затрусило, мов у лихоманці, Андрій стріпнув головою, але солдат з уваги не випустив. За кілька миттєвостей відчуття послабшало…

Нарешті всі шестеро поклали кості на стіл і рушили у приміщення, де перебував Андрій. Лише тепер, коли його увагу було розпорошено поміж свідомостями стількох людей, Батлук відчув, як швидко з нього витікають сили. Трохи допомагало те, що охоронці рухалися, мов один, нога в ногу, подих у подих…

Сили, сили… Де набрати тих сил?

В оточенні вартових він вийшов з камери і рушив до виходу. Поки що все було тихо. Вони піднялися сходами, пройшли через порожню галерею і дісталися до зовнішніх дверей.

Тут сили полишили Андрія зовсім. Здригаючись від напруги, він продовжував керувати солдатами: лівою-правою. Уся мудрість світу зараз була цими двома простими словами: лівою-правою…

Сам він уже ледь пересував ноги і не знав, чи ще довго так витримає. Зате почет був — що треба. Вони вийшли надвір і попрямували до брами, яку, на подив, було відчинено. Світло смолоскипів віддзеркалювалося у кірасах двох вартових.

Батлук ішов, низько нахиливши голову, і щосекунди чекав на оклик. Та вартові з удаваною байдужістю відвернулися: мало який наказ виконують ці мовчазні пихаті здоровані в золотих плащах.

До брами залишалося зовсім небагато. По Андрієвому обличчю струменів піт, усе частіше задерев’янілі ноги незграбно загрібали землю, і він ледь утримувався, аби не впасти. Тонка мембрана свідомості вигиналася під тиском незнаних досі навантажень, і, щонайгірше, перед очима знову замиготіли відразливо-знайомі «мухи». Нестерпно закортіло спати.

Андрій у черговий раз зашпортався і з жахом відчув, як одразу двоє конвоїрів вивалилися з його контролю. Кілька миттєвостей вони ще стояли, нічого не тямлячи, а потім заволали.

Останнім зусиллям, яке ледь його не вбило, Андрій змусив решту заснути. Вони м’яко осунулися на землю, а слідом за ними впав і Андрій.

Охоронці кричали, кричали, кричали…

Він не пам’ятав, як опинився у темряві, за брамою, як знайшов сили підвестися, змусити себе бігти. Можливо, його привів до тями біль у розбитих під час падіння колінах?

Він чув гучне дихання страшних переслідувачів, а в голові платівкою, яку заїло, лунало напівзабуте, але таке ж страшне:

«Ти мій, ти мій…»

Спотикаючись на кожному кроці, Андрій на ватяних ногах біг пустельними о цій порі вулицями, не маючи жодної уяви про те, як вибратися з лабіринту. Майже фізично він відчував, що крок за кроком наближаються переслідувачі.

Забігши до якогось вузького провулку, втікач наштовхнувся на кам’яний мур. Прокляття! Знову довелося повертатися на вулицю, яку тільки-но проминув. На дальніх згинах стін уже танцювали слабкі плями світла, долинали собачий гавкіт і дрібне клацання кінських підків об бруківку.

Задихаючись, Андрій кинувся у темну пащу якогось підворіття. На щастя, двір виявився прохідним, і Батлук вискочив на паралельну вулицю.

А що далі? У темряві, не знаючи міста, він блукатиме тут до ранку, доки зовсім не втратить сили і його не схоплять. Переслідувачі добре знають місто, а ще ті собаки… Ні, за такого розкладу до ранку він не протягне.

Вискочивши за ріг, він майже наштовхнувся на групу солдат, що стояли на перехресті. Певне, Темні вже встигли перекрити головні вулиці й розбити місто на ізольовані сектори. Швидко впоралися.

Грюкаючи обладунками, солдати кинулися за Андрієм, який поспіхом пірнув у кривий вузький провулок. Він починав розуміти, що як би не ховався, але вже за півгодини його, зв’язаного й побитого, притягнуть назад до фортеці.