Прокляття обраного

Усе навколо наче разом змазалося, а світло стало менш прозорим. Сяйво прощальним цілунком торкнулося голови Андрія, золотавими крилами майнуло над сяючими постатями ангелів і згасло.

А він уже знав, що потрібно збиратися в дорогу. Андрій не замислювався над тим, наскільки реальним було все те, що з ним сталося, наскільки істинним є те, про що він почув. Йому це не було потрібно. Він просто знав, що попереду в нього — довгий шлях.

Розділ тринадцятий

Перше, що побачив Андрій, коли розплющив очі, була склянка в руці Макса. Вмостившись у кріслі, він спокійнісінько цідив віскі. З усього було видно, що незвичайний стан Андрія його аніскільки не шокує.

— Привіт, друзяко, — посміхнувся він, помітивши, що Андрій прийшов до тями.

— Привіт…

Батлук устиг відвикнути від звуку власного голосу, котрий тепер здавався неживим, штучним.

— Ти надто багато п’єш, — зовсім не до ладу додав він.

Обидва розсміялися.

— А нас роздовбали вщент, — повідомив Макс, — повернулися лише троє. І знаєш, серед них — Буба, живий-здоровий, сплив, погань, як і годиться добрячому шматкові лайна.

Макс незлобиво реготнув і налив собі чергову порцію.

— Будеш?

Андрій похитав головою. Менш за все йому зараз хотілося пиячити.

— А як тоді, пам’ятаєш?

— Угу. Тебе вже закопати збиралися, та вирішили дочекатися мене. Їсти хочеш?

— Ні.

— Ну, з приїхалом тебе.

Макс із насолодою випив.

— Тебе теж, — усміхнувся Андрій їхньому старому вітанню.

— Буба аж слиною бризкає, в усьому тебе звинувачує. Мабуть, доведеться-таки тобі з ним… Тільки прошу, відправ його до пекла, га? Для мене…

Андрій повільно похитав головою:

— Не знаю, Максе. Це ж людина… Яка не є, а людина.

— Серйозно? — примружився Макс і пильно подивився на друга. — А ти дуже змінився. Пам’ятаєш, колись для нас так питання не стояло.

— Це для тебе, а я… Лише коли або-або.

— Так, ти завжди був ідеалістом.

— Просто я ніколи ні до кого не відчував ненависті. Певно, тому, що сам заслуговував на неї більше за будь-кого.

Макс скривився.

— Та облиш ти… І взагалі, зараз у тебе саме такий випадок — або-або. Тільки-но вони дізнаються про те, що ти опритомнів, тримайся, почнеться…

Натовп зібрався надвечір. Буба, оточений змовниками та підлабузниками, почувався королем і одразу почав вимагати в Макса видати Андрія на загальний суд.

— Ледве він тут з’явився, у нас почалися неприємності. Через нього ми втратили дюжину людей! Останнім часом до нас внадився упир — трьох уже поховали. А згодом, от побачите, прийдуть і Темні.

Юрба бурхливо його підтримала. Макс похмуро заперечив:

— Ця людина увесь час лежала непритомною. Як він міг нас зрадити?

— У Темних багато способів. Ще невідомо, чи справді він хворий! Хитрішого за Сатану немає нікого. Цікаво виходить: збираємося у похід, цей жевжик раптом опиняється в ліжку, а нас ріжуть, мов свиней. І після цього я повинен вірити в те, що він тут ні до чого?!

— Раніше у нас теж були невдачі, та я нікого не звинувачував, хоча й міг би.

Буба ясно почув у голосі ватажка погрозу, та погляду не відвів, мабуть, уперше.

— Цього вимагають усі.

Він усміхнувся, почувши за спиною схвальні вигуки.

— Лише поткніться, і Сатана без зусиль отримає ваші нікчемні душі!

Передні ряди юрби нерішуче тупцяли на місці. Ніхто не бажав влаштовувати відкритий бунт проти грізного ватажка, позаду якого височіли двоє здоровезних відданих охоронців.

— Ми лише прагнемо справедливості, яку ти, до речі, зобов’язаний захищати. Ти наш ватажок, тож будь гідний цього звання!

— Ого, як ти заговорив. Тепер мені зрозуміло, чого ти прагнеш. Та цього не буде.

Буба, здається, зніяковів, почувши прозорий натяк на свої зазіхання на трон, і його голос втратив колишній тиск.

— Чаклун сказав, що ця людина — не така, як усі. Це чужинець, і чужинець небезпечний — усі чули. Я тебе попереджав, а ти замість того, аби захищати наші інтереси, став на бік цього…

— Чаклун, здається, досить чітко висловився, і ви добре усвідомили: наш гість не становить для вас небезпеки, — пролунав раптом спокійний холодний голос.

Натовп якось одразу притих, завмер перед постаттю у чорному плащі, яка раптово і не знати звідки опинилася в самому центрі людського виру. Напевне, це вперше чаклун прийшов без запрошення. Що його зацікавило в людських справах?

Ті, хто стояв поруч із ним, злякано відринули, і навколо чаклуна швидко утворився вільний простір, наче невидимий мур відгороджував його від людей.

— Я вам пояснив, ви зрозуміли, — повторив він, — а тим, кого наділено особливо великим розумом, скажу персонально: цей чоловік… Ніхто не може безкарно здійняти руку на одного з Обраних.

— Кого? — здивувався Буба.

— Цей чоловік — наче дворянин серед простолюдинів, — продовжував чаклун, проігнорувавши голомозого, — в нього свій шлях, і ви не маєте права заступати його. Хто спробує — помре.

Натовп зашурхотів розгубленим, притишеним шепотінням. Втручання цієї таємничої істоти зробило свою справу. Досі монолітне зборисько якось одразу стихло, знітилося і почало розпадатися. Андрій зрозумів, що й цього разу Макс виграв.

Зрозумів і Буба, що втрачає останній свій шанс, і пішов ва-банк. Він підскочив до Андрія та Макса впритул і просичав:

— Ах ти ж щур… ах ти ж… Ви що, невже ви слухатимете диявольського вилупка, дурні?! Та ж їм тільки цього і треба!

Від здорованя повіяло солодким духом анаші, й Андрієві стала зрозумілою причина його сміливості.

— Тобі відомий наш закон, — важко промовив Макс, — якщо ти маєш до когось претензії… А коли ні — то питання закрито.

— Закрито? — вигукнув Буба. — Оце вже ні! Я викликаю тебе!

— Кого? Кого ти викликаєш? — перепитав Макс.

І тут Буба злякався. Андрій це помітив, якимось незвичайним другим зором він побачив, як переляк важко хлюпнув на дні його душі, бо крізь липкий туман люті до Буби долинув голос його власного розуму, який говорив, що виходити проти Макса на ринг — самогубство.

Андрій побачив, як мозок здорованя нелюдськи вивернувся у потугах уникнути фатальних наслідків цих слів. І він-таки зумів перебороти страшну інерцію люті й перенацілити свій словесний випад.

Він вказав на Андрія.

— Якщо ти не хочеш покінчити з ним, то це зроблю я!

І раптом Макс розсміявся. Буба, готовий до будь-якої реакції, на таку все ж не очікував. Він спантеличено дивився на ватажка, вочевидь не розуміючи, чого той регоче.

— Бідолашний, — сказав Макс, відсміявшись, — гадаєш, що зможеш перемогти? Дорогенький мій, те, чому ти зараз так несміливо радієш, — лише відстрочка, Андрюха з тебе відбивну зробить. В армії він вважався кращим рукопашником.

За його недбалим сарказмом ховалося невдоволення: Макс волів би розібратися з голомозим власноруч.

— Завтра я поставлю на Андрія ящик згущеного молока. І виграю.

Бубу переповнювало сум’яття. Здавалося б, він тільки-но щасливо уникнув великої небезпеки, і от тобі маєш, зовсім несподівано вскочив у нову халепу.

— Це ми ще подивимося, — пробурмотів він і, рвучко повернувшись, став протискуватися крізь мовчазну юрбу.

Увечері Андрій пішов до чаклуна. Макс хотів надати йому охорону, але Батлук відмовився — не хотів привертати до себе зайвої уваги. Та все одно то тут, то там він відчував на собі чи недобрі, чи співчутливі погляди. І жодного байдужого. Несвідомо він прискорив ходу.

Не встиг Батлук постукати, як чаклун сам відчинив двері.

— Я чекав на тебе.

Андрій увійшов до кімнати і зупинився на порозі. Просторе, але похмуре приміщення освітлювалося кількома свічками. На дерев’яному столі біля дальньої стіни стояло кілька приладів дивної форми, на книжковій полиці — два чи три фоліанти у товстих шкіряних палітурках. Килим з овечої шкури під ногами відповідав грубо збитим меблям. Єдиною розкішною річчю у цій кімнаті була дивовижної роботи золота куля під стелею.